Як реагувати на останні сигнали з Варшави

Ігор Сюндюков зумів у статті «Пам’ятка для українських політиків або Як реагувати на останні політичні сигнали з Варшави») порушити цілу низку болючих і нагальних питань, пов’язаних із польсько-українськими та українсько-польськими відносинами. З деякими його тезами я беззастережно погоджуюся, з деякими – погоджуюся лише частково, а деякі потребують, як на мене, істотного доповнення.

Почну з того, з чим може погодитися лише частково. Ігор Сюндюков пише: «Слід рішуче, раз і назавжди, відмовитись від фальшивої, принизливої та наївної формули: «Польща – наш адвокат в Європі» (це стосується не лише політиків, а й ЗМІ!). Хіба ми є підсудними? <…> Якщо вести розмову одверто, то тут маємо залишкові явища постколоніального мислення нашої еліти… <…> В іншому разі наші владоможці ще 20 років тому хотіли б і вміли будувати діалог з Польщею на рівних». Так, ми не підсудні. Але ж адвокат у цивілізованому світі, за тлумачним словником, це суб’єкт, який надає професійну правову допомогу громадянам та юридичним особам шляхом реалізації права в їхніх інтересах, тобто місія адвоката не зводиться до захисту звинувачуваних у злочинах, останнє – тільки один із вимірів цієї діяльності. Чи був потрібен Україні такий адвокат? Мусимо визнати – так. Чимало західних політиків і керівників держав тривалий час дивилися на Україну як на таке собі «геополітичне непорозуміння», як на щось тимчасове. Не в останню чергу, справді, внаслідок постколоніального характеру владної «еліти» нашої держави. Тому в ті часи такий адвокат був не зайвий – тим більше, що то була інша Польща – Єжи Ґедройця та Лешека Колаковського, Станіслава Лема та Яцека Куроня, зрештою, Івана Павла ІІ. Автор цих рядків був свідком тривалих бесід Чеслава Мілоша та Євгена Сверстюка впродовж міжнародної конференції, яка проходила у середині 1990-х у Кракові. Вони собі тихенько розмовляли чи то в задньому ряді залу засідань, чи то під час обіду, чи то прогулюючись осіннім садом. То був діалог рівних, українського мислителя з польським, до речі, Нобелівським лауреатом. А нині навіть ті з польських інтелектуалів молодших поколінь, хто числить себе українофілом, вважають за можливе зверхньо повчати українців, що їм треба робити. Отож нині ця формула справді абсурдна, бо адвокат став грати роль прокурора…

Ну, а розібратися з постколоніальними та компрадорськими синдромами вітчизняних «еліт» належить нам самим; до речі, ці синдроми плюс корупція, видається, немалою мірою сприяли зміні ставлення польських можновладців до Української держави (хоча і в часи «іншої Польщі» часом це ставлення виходило за межі партнерського, проте, нагадаю, саме тоді була знайдена формула взаємного прощення і примирення – геть відкинута Варшавою нині.

А от із тезою про відродження імперської свідомості повністю погоджуюсь; утім, це вже не перше таке відродження – про нього писали Ллойд-Джордж після Першої світової війни та Черчилль після Другої світової…

Крім того, Ігор Сюндюков пише: «Ризикну висловити думку, з якою, знаю, не всі погодяться: вкрай недолугою (якщо не гірше) є майже офіційна концепція наших істориків й політиків щодо «спільної  окупації» (розділу, навіть «розшматування» ) Польщі Гітлером і Сталіним у 1939 році. Чи не час вже запитати себе: а як щодо того, що окупованими Сталіним були споконвічно українські території Галичини й Волині (не польські!), ті, що справді були окуповані ще Пілсудським у 1920-1923 роках. Так, зі страшними репресіями, з приєднанням до квазідержави УРСР – але тоді взяли не чуже, своє! Інша постановка питання відкриває шлях для територіальних претензій до України. А цього виключати вже не можна». Що ж, все вірно, тільки ці міркування варто продовжити та доповнити. Східну межу власне польських земель установила Верховна рада Антанти у грудні 1919-го, наступного року ця межа одержала назву «лінія Керзона». Тобто все на схід від цієї лінії було завойоване з метою колонізації – і східна Галичина з Волинню, і західна Білорусь, і Вільнюс із прилеглим краєм. Отож справді – «взяли не чуже, своє». Хоча, з іншого боку, розділ земель Польської держави Сталін і Гітлер справді вчинили – але не Польщі як такої (вона дісталася фюрерові), а другої Речі Посполитої. Якщо вживати саме останній термін, то, як на мене, жодних підстав для територіальних чи якихось інших претензій ми нікому не даватимемо: та держава зникла у добу Другої світової війни, а нинішня Польща – то, за словами самих поляків, уже третя Річ Посполита.

Утім, тут є ще одне «але». Польську державу в кордонах 1772 року також не випадає називати Польщею – це суперечить історичним фактам; то була польсько-литовська держава, «Річ Посполита двох народів». Саме її поділили три геополітичні гравці: Російська імперія, Пруссія й імперія Габсбургів. А якби польський Сейм 1658 року ратифікував Гадяцький трактат, і постала «Річ Посполита трьох народів», держава трьох рівноправних суб’єктів, то і Московія могла б не перетворитися на імперію, і Пруссія на другий Рейх…

Й останнє. За нинішніх обставин гасло «За нашу і вашу свободу!» випало піднести українцям – вони з 2014 року воюють з російськими агресорами за свободу не лише своєї країни, а й Польщі, Литви й інших держав, на які зазіхає «русский мир». Ба більше: йдеться і про реанімацію справді вільної Польщі, країни Ґедройця та Куроня, тих, кого, цілком імовірно, за нинішніх обставин відправили б під суд за неминучі порушення (ці достойники за всіх режимів говорили правду) щойно підписаного президентом Дудою закону…