Останній з відомих 60-десятників: пам'яті Степана Хмари

Степан Хмара помер – відходить епоха. Можливо він останній з відомих 60-десятників.

Зі Степаном Ільковичем ми познайомились під час студентського голодування, коли він одягнув пов'язку голодуючого і сів на площі поруч з нами. Вже після закінчення голодування сталася історія з полковником Григор'євим.

Тоді, у ніч на 7 листопада, ми намагалися зупинити військовий парад на Хрещатику, справедливо вважаючи його парадом окупантів. УСС і СНУМ зібрали пару сотень людей і ми пішли на площу Перемоги, щоб перетяти дорогу війську. Старші рухівці залишились на Майдані. Там у підземному переході-трубі

Степан Ількович і виявив сексота. Разом з іншими народний депутат кинувся вимагати у нього документи і зрештою відібрав пістолет і посвідчення полковника Григор'єва.

Закінчилося все бійкою з ментами на площі Перемоги, де нас відтіснили у будинок Народного Руху. А на другий день в УМА (та що пізніше стала називатись УНА) відбулася нарада що робити з посвідченням. Вирішили його передати нашому знайомому Анатолію Бондаренку, щоб показати на всю країну у програмі УТН.

Спецоперацію передачі посвідченням організував Михайло Ратушний, а допомагав йому я. Для відволікання уваги в той день УМА пікетувала Хрещатик, 26, де було тоді Держтелерадіо. Ми з Ратушним принесли реквізоване посвідчення майже до пікету. Потім Михайло непомітно передав його мені і повів нишпорок, які його впізнали, в інший бік.

Зустріч з дівчиною-помічником Бондаренка була у кафе, куди я спокійно зайшов без підозри, що в мене щось є. Там за кавою я і передав їй посвідчення.

Помічниця між сюжетами зайшла до студії і ведучий УТН Анатолій Бондаренко у прямому ефірі показав посвідчення всій країні, розказавши, як міліція стежила за народним депутатом Хмарою. Після цього та ж дівчина посвідчення винесла зі студії і принесла мені. Після ефіру Бондаренка обшукали, але посвідчення у нього вже не знайшли.

Про цю майже шпигунську операцію знали всі свої: Лупиніс, Ратушний і Хмара також. Але для характеристики цих людей допишу – незважаючи на арешт і довготривалі допити ніхто з них не розповів про мою роль у цій історії.

Звичайно, Степан Ількович інколи помилявся, маючи бурхливий темперамент і загострене почуття справедливості. Однак я впевнений – він завжди говорив те, що думає.

Вічна пам'ять йому – одному з тих, хто виборов нашу державу.