Реінтеграція ветеранів до цивільного життя. Реальний досвід

Перший час після повернення ветерана на роботу конфлікти в колективі припиняються. Всі стають чемні та доброзичливі. А ветеран часто почувається так, наче у нього невиліковна хвороба і всі про це знають, але не кажуть, або що він позашлюбний син головного акціонера, але він про це не знає, а всі знають, але не кажуть.

Як тільки ветеран входить в приміщення всі стають уважними, доброзичливими і рівно тримають спину. Якщо ветеран щось накосячив, то всі кажуть «ну нічого, так теж можна». Якщо у когось формується претензія до якості роботи ветерана, то він мовчить і в жодному випадку не висловлює це ветерану. Бо тільки він відкриє рота – його швидко поб’ють «свої» (розділ на «своїх» і «він» формується ще до того, як ветеран повернувся на роботу).

Коротше – відбувається ситуація накопичення енергії конфлікту. Відчуття дистанції між ветераном і всіма іншими лише наростає. Але такий стан може тривати дуже довго і відчуття нещирості, штучності стосунків може зіпсувати будь-яке бажання інтегруватися в колектив. Просто з тієї причини, що всі відчувають провину перед ветераном і через це псують природність взаємовідносин. А ветерану залишається спостерігати як люди намагаються ставитись до нього лише з повагою, але виходить у них так, наче він прокажений.

Все це призводить до того, що ветеран звільняється з роботи без будь-яких зрозумілих пояснень. Та і як таке пояснити?

І всі полегшено зітхають. І він теж полегшено зітхає. І йде шукати нову роботу. А всі йдуть далі працювати і нормально так, по робочому сваритися один з одним, посилати один одного і не боятися що тебе невірно зрозуміють.