Економіка під час війни. Україна має пройти свій унікальний шлях

Намагання копіювати успішні моделі інших країн та відсутність належної уваги економістів до корисних знань з інших дисциплін заважає розвитку української економіки. Історицизм показовий, але не доказовий, а досягти економічних успіхів без врахування соціокультурних особливостей українського народу не вдасться.

При ухваленні доленосних економічних рішень необхідно спиратися у тому числі й на досягнення інших, неекономічних, наукових дисциплін. Макроекономічну доктрину потрібно формувати, ґрунтуючись на історичних та соціокультурних особливостях народу України.

В нашому економічному дискурсі поширений такий хід міркувань щодо досвіду інших країн – «у них спрацювало, у нас спрацює теж». Але не спрацьовує. Чому? Поясню на прикладах Польщі і Південної Кореї, яких найчастіше пропонують Україні в якості зразка. Почну з Польщі.

Перше. Польська державність, політичні та громадські інститути налічують кілька століть (нехай з перервами). Українська державність існує трохи більше 30-ти років. Тому є відмінності у розвитку інститутів, громадянського суспільства. Це важливо з урахуванням впливу інститутів на економічний розвиток.

Друге. Польська економічна історія не тотожна українській – у соціалістичній парадигмі економіка Польщі перебувала набагато менше часу і у 1945-1990 роках зберегла елементи ринкової економіки.

Третє. У Польщі була більша географічна близькість до західноєвропейських країн, високе проникнення представників розвинених західних суспільств. Інженерний та ментальний вплив з боку Австро-Угорщини та Німеччини дозволив Польщі легше адаптуватися до індустріалізації часу другої промислової революції.

Четверте. Велике значення має конфесійна приналежність. Українці переважно православні, поляки – католики. Інші соціокультурні особливості, інша трудова етика – важливі причини того, що поляки швидше реформували свою економіку. Представники європейських суспільств протестантської та католицької культур перевершують за подушовими економічними показниками представників православної культури. Держави Східної Європи, які стали демократичними на початку 1990-х років, відносно успішно перейшли до ринку й тому, що їх народи соціокультурно краще пристосовані до ринкової економіки, ніж народи православні.

П’яте. Якість політичних лідерів. Коли в Польщі проводив реформи Бальцерович, Україною керували провінційні радянські бюрократи. Навіть якщо окремі реформи у нас починалися, то не завершувалися, бо «партгоспактив» та «червоні директори» ментально були в СРСР. 1990-ті роки й перша половина «нульових» були втрачені. Це дається взнаки.

Щодо Південної Кореї. Багатьом здається, що найбільш прийнятним для нас може бути її приклад економічного відродження. Тому що ми маємо порівняні чисельності населення. Тому що ця країна також зазнавала агресії – з боку КНДР, Китаю, СРСР. Тому, що США були зацікавлені у становленні Південної Кореї, як свого форпосту. Реалізація стратегії промислового протекціонізму зробила становище Південної Кореї на світовій геополітичній «шахівниці» (словосполучення, яке використовував Збігнев Бжезинський) стійким у довгостроковій перспективі. Але підхід на кшталт «у них виявлені певні ознаки, у нас також, тому будемо діяти, як вони» не спрацює. Південна Корея зробила ставку на автомобілі, нескладні промтовари, побутову техніку. В 1960-1980 роки ці ринки в світі не були насичені. Зараз ринків такої ємності й ненасиченості немає. Південно-корейські економічні реформи впроваджувалися примусовими недемократичним методами. Українці не погодяться жити при авторитарному режимі. Населення Південної Кореї нормально сприймає недемократичні методи управління. Українці – навпаки.

Що робити? Усвідомити – доленосні для країни рішення не повинні застосовуватися за аналогією, тільки тому, що були застосовані в іншій країні й були там успішні. Розуміти – усі вдалі економічні реформи проходили в конкретний час, в конкретних обставинах та умовах. Програми простого слідування успішним західним або східним економікам не дадуть результат, оскільки початкові умови розвитку економік у цих країнах та в Україні різні, особливості моменту в світовій економіці тоді й зараз відмінні.  

Й головне – успішні економічні перетворювання здійснювалися з урахуванням сильних та слабких сторін населення. Особливості національних виробничих культур важливі. Наші люди, східноєвропейські, у своїх витоках – представники православної культури, а не католики та протестанти – західно– та центрально-європейці, й не конфуціанці – азіати. Те, що спрацювало у них, зовсім не обов’язково спрацює у нас. Щоб рішення економістів були зваженими, обґрунтованими та правильними, необхідно запрошувати для їх обговорення й підготовки фахівців різних профілів – від істориків до математиків, від культурологів до промислових інженерів, від соціологів до медиків, від військових до антропологів. Для вибору моделі розвитку української економіки потрібні міждисциплінарні комітети та комісії. Їх робота дозволить приймати рішення на базі комплексного наукового підходу, а не суто на базі думок економістів.

Ми не кращі за поляків або південних корейців, але й не гірші за них. Ми просто інші. У нас не працюють економічні моделі, такі, що працюють в Польщі чи Південній Кореї. Бо ці моделі не прив’язані до нашої української національної культури, нашого менталітету. Але в нас спрацюють інші, просто треба їх виробити на правильно обраній основі, спираючись на історично властиві нам позитивні особливості.

Культурна, соціальна та інституційна економіки стають все більш важливими у сучасному поясненні макроекономічних процесів. Слід погодитися з американським економістом Девідом Ландесом, який стверджував – «Культура пояснює майже все». Макроекономічну доктрину України необхідно формувати, базуючись на історичних та соціокультурних особливостях нашого народу.