Українці мають звикати до нової реальності

Усі ці десятиліття я жив у розпачі. Я жив у країні, про яку вже напередодні цієї війни створять іронічний фільм «Не дивіться вгору!». Українці відмовлялися дивитися вгору, а коли дивилися, нічого не бачили. Ні російські загрози, ні енергетичний шантаж, ні Тузла, ні навіть вторгнення в Крим і на схід країни не стали причинами докорінних змін у тому, як більшість населення сприймала реальність. І добре б люди старшого покоління або мої ровесники, котрі народилися в Радянському Союзі! Вже після 2014 року я зустрічався зі студентами в декількох містах країни і на кількох зустрічах переконався, яким ілюзорним є сприйняття світу в багатьох із тих, хто будуватиме нашу країну в найближчі десятиріччя.

Жити в Україні до 2022 року – це як існувати на сторінках сценарію тієї самої стрічки: майбутнє визначено, комета вже на заданій траєкторії, але герої звично готуються до шоу чи, в українській термінології, до шашликів. І, що найдивовижніше, більшість людей, у тому числі й представників політичної еліти і особливо представників влади, яка сформувалася в результаті виборів 2019 року, рішуче відмовлялися, та й тепер нерідко відмовляються, розуміти причини, що призвели до нападу Росії на Україну. Як і причини національної підтримки, якою ця аґресія користується у більшості російських громадян.

Після 24 лютого 2022 року всі ми нарешті живемо в реальності, а не в утопії. Це, звісно, страшна реальність, але тільки вона дає змогу сподіватися, що у нас є майбутнє, – бо в утопії майбутнього апріорі не буває.

Тому сьогодні мене насамперед цікавить, як же спрацює «формула навпаки», що має назавжди зруйнувати російські амбіції і завадити відновленню імперії. Якщо зовсім просто: Україна після звільнення своїх територій і закінчення війни має стати членом НАТО й Европейського Союзу. А якщо ні, наша країна приречена бути територією нових кровопролитних битв, буферною зоною цивілізаційного конфлікту. І я дуже сподіваюся навіть не на розсудливість своїх співгромадян, а на розсудливість цивілізованого світу. Інтеґрація України – це єдиний правильний шлях до европейської безпеки. Будь-який інший шлях упевнено веде нас до Третьої світової.

Ну й, звісно, мене дуже цікавить, яка кількість українців після закінчення війни зможе залишитися жити в реальності – тільки вже не в реальності війни, а в реальності тяжкого миру й непростого державного будівництва. Бо якщо більшість громадян України знову віддасть перевагу утопії, ми можемо навіть після нашої перемоги залишитися марґінальною бідною країною на узбіччі Европи. Країною, яка житиме пам’яттю про війну, а не успіхами в мирному розвитку.