Пам'ятаймо минуле, вибираючи майбутнє

Рівно 104 роки тому україно-польські війська, долаючи спротив російсько-більшовицьких військ, розпочали успішний наступ на Київ.

За два тижні об'єднана україно-польська армія, яка нараховувала десь 40 тис. вояків, визволили правобережну Україну і вступила до Києва.

Незважаючи на цю перемогу українці не змогли втримати перемогу.

Ключова причина – мала чисельність української армії.

Петлюра не зміг провести обіцяну полякам мобілізацію у понад 100 тис. військових, що дозволило б протистояти росіянам.

Що логічно – за Україну мають воювати українці, а не поляки.

Українці не пішли воювати за Україну використовуючи багато аргументів:

• «неначасі», бо посівна;
• внутрішні чвари та образи (він гетьманець, а цей анархіст тощо);
• втома від війни;
• бажання пересидіти (хай діти Петлюри, Скоропадського та Винниченка воюють);
• не бажання воювати далі свого району. (У нас є Холодноярська чи Медвидинська республіка, а все що далі нас не цікавить).

Поляки на це подивились і – відступили захищати Польщу. А потім розпочали переговори з росіянами, які закінчились підписанням сепаратного миру.

Внаслідок польсько-російського Ризького миру Україна втратила Державність, а її територію поділили. Але кожна зрада має свою ціну.

Менше чим за два десятиліття російські війська окупують майже на півстоліття Польщу.

І хоч це трохи інша історія, варто пам’ятати, що за свою країну треба воювати.

Ставати до лав та брати у руки зброю.

Бо ніхто крім нас її не захистить.

Бо якщо знову програємо, то нас чекає не ЄС, правова держава із сильною ринковою економікою та місце серед розвинутих країн, а статус російської колонії.

З повторення сторічної історії – з міграціями, поділом країни, голодоморами та репресіями…

Яке майбутнє оберемо – вибирати нам.

Точніше кожному з нас.