Пам’ять про Бабин Яр

Знищення радянською владою центральної частини Києва після відступу стало приводом для нацистів для реалізації тут плану з «остаточного вирішення єврейського питання» – у вибухах звинуватили євреїв і їх масові розстріли представили як покарання. Але важливіше, що знищення Хрещатика створило жахливу атмосферу паралізуючого страху у місті, яка зробила можливим злочин нацистів.

Лише протягом двох днів 29 та 30 вересня вбито більше як 33 тисячі євреїв Києва. Саме ці два жахливих дні перетворили словосполучення Бабин Яр, до того відомий лише киянам топонім на околиці міста, на символ одного з найстрашніших злочинів в історії людства – Голокосту.

Але історія Бабиного Яру не обмежується цими днями, протягом наступних двох років нацистської окупації він став місцем убивств та поховань усіх, кому не було місця в створюваному Третьому Рейху. Тут вбивали військовополонених та душевнохворих. Знищували за національною ознакою ромів. У землі Бабиного Яру поховані і ті, хто відважувався зі зброєю в руках протистояти нацистам, – радянські підпільники та українські націоналісти. Серед понад шести сотень членів ОУН – Олена Теліга, геніальна українська поетеса та учасниця українського визвольного руху.

Убивства у Бабиному Яру тривали до останніх днів нацистської окупації в листопаді 1943. Паралельно вже від літа того року почалася робота зі спалення трупів. Таким чином нацисти намагалися приховати сліди свого злочину. Але вони не встигли. Значно успішнішими у приховуванні злочинів Бабиного Яру були комуністи. Радянська влада вважала, що поховані там не варті пам'яті – адже це євреї, яких підозрювали в нелояльності до влади, пам'ять яких про Голокост живила антирадянський сіонізм. Це військовополонені, які, потрапивши до рук ворога, ставали зрадниками. Врешті це українські націоналісти, які згідно з радянською пропагандою були колаборантами, а, отже, не могли бути жертвами нацистів.

Радянська влада робила все можливе, аби затерти пам'ять про Бабин Яр. Врешті спроби приховати злочин стали ще одним злочином, який забрав життя сотень людей. Знищення Бабиного Яру призвело до Куренівської катастрофи у 1961.

Проте вбити людську пам'ять неможливо. Навіть після знищення яру сюди приходили люди пом'янути його жертв. На одному з несанкціонованих мітингів у 1966 український дисидент Іван Дзюба закликав українців та євреїв об'єднати свої зусилля у відстоюванні своїх прав у протистоянні з режимом. Саме цього єднання найбільше боялася радянська влада. Тому робила все можливе, аби завадити йому, сіяла розбрат між українцями та євреями, використовувала для цього й історію Бабиного Яру. У середині 1980-тих радянська пропаганда запустила міф про участь українців з Буковинського куреня у масових розстрілах у вересні 1941 року. Міф, який досі повторюється не лише в медіа, а часом навіть істориками.

Розвал Радянського Союзу зробив можливим суспільні обговорення раніше табуйованих тем, серед них і Бабиного Яру. Врешті можливим стало вшанування його жертв. Численні громадські ініціативи вилилися у спорудження тут різних пам'ятників. Сьогодні їх у Бабиному Яру понад тридцять. Неможливість тривалий час говорити про свій біль призвела до непотрібного змагання між нащадками його жертв за те, чиї страждання були більшими.

Настав час зупинити ці суперечки, зрозуміти, що Бабин Яр є водночас символом Голокосту та братською могилою інших жертв нацизму. Зрозуміти, що пам'ять про вбитих євреїв не зневажається вшануванням вбитих там українців та ромів. Що це унікальне місце, де однаково доречними будуть монументи у вигляді єврейської менори, циганської кібітки та пам'ятника Олені Телізі. Що всі разом вони нагадуватимуть майбутнім поколінням про вчинені тут злочини. Злочин нацистів – вбивство понад ста тисяч людей та злочин комуністів – забуття убитих. Обидва злочини, які не повинні повторитися.