Росія – наш монстр Франкенштейна

Для декого в Україні замало України, щоб реалізувати їх великі амбіції. Їм надто тісною є «маленька українська культура». Будувати сильну незалежну демократичну Україну – недостатньо масштабна місія. Тому вони марять ідеями перебудови Росії, тому шукають «інших росіян», які мають стати союзниками у цьому нарешті «справді амбіційному завданні».

Тому із захопленням слухають тих росіян, які, не знайшовши себе в путінській, хочуть саме в нас будувати «іншу Росію», щоб потім, можливо, експортувати її на батьківщину.

А що, якщо справді спрямувати всі свої сили на те, аби разом з іншими росіянами (ліберальними, прозахідними) змінити нашого сусіда на демократичну країну?

Це ж справді буде глобальне перетворення! Воно змінить не лише Росію, але й цілий світ!

Можливо, у цьому новому світі і нам українцям житиметься краще і безпечніше?

Але для того, щоб зрозуміти, що вийде, коли українці допомагатимуть росіянам міняти їх державу, замість будувати власну, не потрібно вигадувати майбутнє. Досить озирнутися у минуле.

Таких, як мій земляк, уродженець Галичини і випускник Могилянки Степан Яворський. Один із поплічників творця російської імперії Петра І, фактичний керівник російської церкви періоду її перетворення з незалежної інституції у інструмент в руках імператора.

Він не лише став на бік Петра І у війні з Мазепою, а ще й наклав анафему на українського гетьмана.

Проте співпраця Яворського з російським імператором – не просто зрада.

Для нього особисто – це можливість реалізувати масштабні амбіції. Такі, як перетворення Московської академії за зразком його рідної Могилянської. В цьому йому допомагали багато інших високочолих українців, які ще десятиліттям становили основу викладацького складу академії у Москві. Загалом активними будівничим нової імперії було багато очільників реформованої церкви і більшість серед них (70 зі 127) у першій половині 18 століття були українцями.

Ще один випускник Могилянки, Феофан Прокопович був автором згаданого проєкту одержавлення церкви, який усунув «двовладдя» і сконцентрував усю владу, в тому числі й церковну, в руках царя. Саме він відіграв величезну роль у творенні Росії як централізованої імперії.

Вихідець із козацької старшини Київський полковник Олександр Безбородько став ініціатором завоювання та окупації Криму, Грузії, поділу Польщі.

Не забув він і про свою батьківщину: обклав мешканців України додатковими податками, які мали компенсувати дефіцит бюджету імперії.

Чимало українців вважали для себе надто дрібною справою побудову української держави й після революції 1917 року.

Більшовицька ідея перебудови Російської імперії та світу виглядала більш масштабною. Тому, наприклад, Юрій Коцюбинський, син одного з найвідоміших українських письменників, став головнокомандувачем збройних сил так званої радянської Української народної республіки, у гібридній війні більшовиків проти справжньої Української Народної Республіки.

Згодом, через 20 років, більшовики «віддячили» йому за служіння арештом та розстрілом.

Але доля Юрія Коцюбинського не стримувала інших, які вважали нормальним реалізовувати амбіції, служачи імперії проти свого народу.

Чудову кар‘єру в совєтській системі зробив уродженець Киівщини Віталій Федорчук, який очолив союзний КГБ, а потім Міністерство внутрішніх справ. Рухаючись до вершини щаблями чекістської драбини, він ще на посаді чільника республіканського КГБ в Києві нещадно нищив український національний рух, розгортаючи масштабні репресії проти Чорновола, Стуса, Світличного та сотень інших дисидентів.

Уродженець Кіровоградщини Дмитро Козак ще з часів мерії Санкт Петербурга став одним із наближених до нинішнього президента РФ.

З 2014 року він відповідав в уряді Росії за справи окупованого Криму. З 2020 – заступник голови адміністрації президента Росії, відповідальний за політику щодо України. Дмитро Козак – учасник переговорів з Україною, які врешті закінчилися в лютому цього року масштабною російською агресією.

Тож українці вже змінювали Росію.

Вони були серед тих, хто перетворив її на імперського монстра.

Вигаданий київськими розумниками у XVIII столітті, він вже триста років прагне вбити свою матір.

Це наш монстр Франкенштейна.

Але замилування – смертельно небезпечне. Бо монстр хоче лиш одного: вбити нас.

Так само небезпечними є спроби розгледіти в нім щось людське, близьке нам, щось, з чим можна жити. Немає там такого.

Він – наша смерть, або ми його погибель.

Впевнений наше покоління має врешті реалізувати друге. Маємо зробити з нашим монстром те, що не вдалося доктору Франкенштейну з його чудовиськом – знищити, допомогти врешті розкластися його насправді вже мертвому тілу.

На цьому нині все. До наступних зустрічей у вирі історії.

Слава Україні!