Остання жертва російського Інтерполу. Інтерв’ю з режисером Євгеном Лавренчуком

Із січня 2022 року ім'я українського режисера Євгена Лавренчука регулярно почало з'являтися у стрічках новин та телевізійних сюжетах. Причина – не театральна. Митця затримали в Італії через запит Інтерполу, ініційованого росіянами. Лавренчука звинуватили у шахрайстві в період його роботи в РФ.

У березні, вже під час повномасштабної російсько-української війни, режисера звільнили з італійської в'язниці. З того моменту новин про Лавренчука вже не було.

Як з’ясував «Главком», Євген буквально з «тюремного корабля» потрапив на «бал» – в епіцентр театрального життя Польщі, де останнім часом працював над оперою Бріттена.

В інтерв'ю Євген Лавренчук розповів, хто міг бути можливим ініціатором його арешту та про специфіку роботи українського режисера в театральному Євросоюзі.

Євгене, розпочнемо розмову з Італії. Чи повністю там закриті усі проблемні питання, пов'язані з твоїм арештом ? Хто найбільше долучився до твого звільнення з російсько-італійського полону?

Повністю усе закрито. Більш того, Італія надасть мені грошову компенсацію у розмірі 250 євро за кожен день перебування у незаконному арешті. Найдивовижнішим є факт, що ці гроші Італія, своєю чергою, отримає з Росії. Я маю намір отриману суму розділити на три частини: першою покрию всі борги, що виникли в зв’язку з моїм арештом, залученням експертів та перекладачів, другу – заберу собі, а третю – переведу на підтримку ЗСУ. Я бачу у цьому красу рішення, адже це саме російські гроші.

А долучилися до мого звільнення десятки дипломатів, політиків, міністрів та культурних діячів… Достатньо сказати, що навіть Папа Римський Франциск скерував відповідне клопотання щодо мого звільнення. Важливим фактором стало винесення мого питання на рівень Італійського парламенту, за що я незмірно вдячний ініціаторові цього руху депутатові Ріккардо Магі. Також на моїй стороні весь час була міністерка юстиції Італії Марта Картабія. Звісно, ключову роль з української сторони відіграло Генеральне консульство в Неаполі, співробітники якого не лише виконали свою роботу на найвищому професійному рівні, але й просто по-людськи всіляко підтримували мене. Тут окрема подяка генеральному консулу України в Неаполі Максиму Коваленку та моєму українському адвокатові Роману Семенюку.

Щодо реакції на дії Росії – вона є. І не зі сторони Італії, а зі сторони Генерального секретаріату Інтерполу в Ліоні. Мій кейс став останньою краплею у терпінні російського свавілля. Мої адвокати при залученні міжнародних правозахисників підготували розгорнутий опис історії зловживання Інтерполом Росією. Ця держава використовує його як інструмент переслідування незручних для себе діячів, що призвело до початку процедури відключення країни-агресорки від тієї міжнародної системи. У The Guardian навіть вийшла стаття про те, що я став останньою жертвою російського Інтерполу.

«Я потрапив у списки для поповнення обмінного фонду»

Тепер власне про Росію. Хто міг бути імовірним замовником твого арешту та ув'язнення з боку РФ? І що то за темна історія про кредити, які ти нібито брав під час роботи в РФ у театральній школі?. Цю версію намагалися розганяти деякі російські ЗМІ.

Замовниками були люди, що причетні до Міністерства оборони РФ. Яким дуже не подобалися мої висловлювання у 2014 році щодо анексії Криму, Майдану та подальшої війни на Донбасі. Вони мені періодично натякали про помсту, якщо я не зміню своєї риторики. У результаті я тільки підсилив свої антипутінськи висловлювання. Минуло вісім років і тільки тоді вони проявилися. Тут, безумовно, є зв'язок з планованою війною в Україні. Мені стало відомо, що я потрапив у списки для поповнення обмінного ресурсу, тобто перед війною російська сторона підняла дані про всіх українців, що колись працювали в РФ, з метою можливості затримання для подальшого обміну на російських полонених. Звісно, публічних та відомих людей можна поміняти на російських генералів чи особливо важливих хакерів, що могли опинитися в українському полоні. Вся «історія» з кредитами чи якимись фінансовими махінаціями так і залишилася таємницею і для мене, і для моїх адвокатів, і для італійського суду, оскільки російська сторона не надала жодної доказової бази та жодної документації на цю тему. Саме відсутність документів та наявність політичної складової у переслідування мене Росією і сприяли рішенню Інтерполу про негайне виключення мого прізвища з їхньої бази та надання сертифікату, що підтверджує незаконність цього переслідування.

Чи лишилися у тебе ще друзі в РФ і чи є з ними якийсь зв'язок?

Я можу на пальцях однієї руки перелічити людей, що залишилися там і яких я продовжую любити. Але ми не спілкуємося.

Де тебе наздогнала страшна новина про повномасштабне вторгнення РФ в Україну? Якими були твої найперші думки у цей момент?

На момент повномасштабного вторгнення РФ в Україну я був якраз в Італії під арештом. Перших думок було так багато, що зараз я й не в змозі згадати, які саме з них були першими…

Вибач, якщо наступне запитання видасться провокативним. Як гадаєш, що би вчинив Роман Григорович Віктюк, якого ти добре знав і навіть навчався у нього професії, якби дожив до 24 лютого 2022 року? Враховуючи, що у нього там і театр був свій, і квартира у центрі Москви?

У мене є просте правило: всі свої дії, прийняття важливих рішень у творчих чи життєвих питаннях погоджую зі своїми Вчителями. Я сміливо можу назвати себе щасливою людиною, бо мені пошастило мати видатних Учителів! Одним із них був Роман Віктюк. Це не має значення, чи живий фізично твій Учитель, чи ні, чи поряд з тобою, чи далеко... Справжній Учитель вчить не від голови до голови, а від серця до серця, більше того, справжній процес навчання відбувається тоді, коли того не усвідомлює ні учень, ні вчитель. Я багато разів починав думати над ймовірною відповіддю Романа Віктюка цій війні, але так і нічого не придумав...

фото: facebook/eugene_lavrenchuk

«Категорична позиція: Київська консерваторія має позбавитися імені Чайковського»

Які думки у тебе викликають дії української влади, коли, наприклад, дають наше громадянство російському інформаційному кілеру Невзорову? І до кого з антипутінських митців чи медійників з Росії особисто у тебе є довіра, громадянська довіра?

У мене є декілька взірців «хороших русских», які, насправді хороші і до яких маю особисту довіру. Але є два нюанси. Перший – всі вони вже на тому світі. Другий – всі вони були євреями.

Навіть у Польщі ти, мабуть, слідкуєш за перебігом скандалу довкола київської консерваторії (музичної академії). Як гадаєш, краще лишити все, як є (з Чайковським на фасаді), взагалі відмовитися від радянської традиції усьому навколо «наши звонкіє дать імена», чи може надати консерваторії ім'я Максима Березовського, Миколи Лисенка, Семена Гулака-Артемовського, Борисаса Лятошинського (наприклад)?

Маю категоричну позицію щодо необхідності позбавлення в назві нашої «конси» імені Чайковського та надання їй імені Бориса Лятошинського.

Ми всі віримо у нашу Перемогу і вона буде. Які кроки післявоєнної культурної розбудови мають бути першочерговими (з точки зору твого європейського досвіду)? Може, наприклад, у Києві варто створити Театр Європи, де відбувався б обмін кращими сценічними напрацюваннями між Україною, як частиною Європи, та іншими європейськими країнами?

Ідея створення у Києві Театру Європи належить не вам, а мені (посміхається). При чому, йдеться не тільки про назву, але й про включення тієї нової інституції у міжнародну мережу Театрів Європи, про що я мав особисту розмову з президентом цієї асоціації Габором Томпою та отримав рішучу готовність включення нас в цей союз. Так що після перемоги обов’язково повернемося до цього питання.

Із Києва до Одеси. Здається, що це театральне українське місто, де багато творчих людей тебе щиро підтримувало, заслуговує не тільки на хайп, а і на мудрі зважені слова?

Безумовно. Це одне з найважливіших стратегічних міст України, і в тому числі з мистецької точки зору. Місто величезного потенціалу. Єдиною перешкодою для його розвитку, як завжди, є роздуте еґо непрофесійних посткомуністичних керівників. Є в мене приємна переконаність на хірургічні зміни і в цьому сегменті найближчим часом.

Декілька слів про те, як «з корабля на бал» ти потрапив з італійського полону прямо у центр театрального життя Польщі. Як це трапилося? Яка технологія «шляху нагору»? Ти сам прекрасно володієш десятком іноземних мов. Чи може молодий український режисер без знання мов (хоча б однієї, англійської чи німецької) розраховувати на кар'єру в театральній Європі?

Не може без знання мови розраховувати ні на що. І це питання не стільки в обмеженності комунікації, скільки в обмеженні мислення самого митця. Я завжди кричу студентам та учням про необхідність знання принаймні однієї іноземної мови. Хоча би для того, щоб мати можливість повноцінно мислити про своє, українське, не тільки з точки зору свого внутрішнього, але й зовнішнього.

Декілька слів про твій польський оперний проєкт – оперу Бріттена, якого рідко ставлять навіть в Європі. Що це за історія? І які ще театральні історії у тебе пов'язані з Польщею?

Я влився в цей проєкт на його фінальному етапі. Мене залучили як режисера-консультанта та драматурга до підготовки опери «Альберт Херрінг» Бріттена Великого театру в Познані. Сталося то з легкої руки маестро Яцека Каспшика, видатного польського дириґента, компакт-диски якого з записами творів Пендерецького, Лютославського та Шимановського завжди стояли на почесній полиці моєї CD-колекції. Зараз я перебуваю не тільки у стислій співпраці з Познанською оперою, але також є резидентом Національної опери у Варшаві. Готуюся до постановки на одній знаковій театральній сцені Варшави вистави Persona. Salomea про нашу видатну українську співачку Соломію Крушельницьку.

Декілька місяців тому, ще до війни, ми говорили з тобою про можливу ідею твоєї постановки у Польщі «України в огні» Довженка. Чи на часі ця тема нині?

На часі, як ніколи. Сценарій за твором Довженка я вже закінчую і є домовленість з одним драматичним театром на його реалізацію. Наразі я не маю права анонсувати всі нюанси і афішувати це наперед.

Теза про бойкот російської культури в Європі, на твій погляд, працює? І як це працює?

Працює, але, на жаль, вибірково. З приємного є те, що це, безумовно, задало певні нові етичні стандарти, при яких навіть помилкові дії таких важливих інституцій, як, скажімо Ла Скали, сприймається, радше, як відхилення від загального тренду. Нарешті до світу приходить розуміння, що бойкот всього російського – не питання культури, це питання безпеки.

Який текст, яку партитуру хотів би зробити в Україні після Перемоги?

Це не надто важливо… Важливо – де, з ким саме та як таке зробити в Україні. Тут я чітко розділяю свої мистецьки амбіції та надважливу роль будь-якого культурного лідера для відбудови нашої країни.

Олег Вергеліс, для «Главкома»