рус

    Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Еволюція українського Шарікова та Путін в ролі Вія. Інтерв'ю з режисером, у якого нема табу

    інтерв'ю
    • Олег Вергеліс
    • Розсилка
    <img src="/img/forall/users/49/4935/0_172.jpg" alt="Максим Голенко" width="" height="" itemprop="image" /> - Еволюція українського Шарікова та Путін в ролі Вія. Інтерв'ю з режисером, у якого нема табу
    Максим Голенко
    фото: facebook

    Максим Голенко: Ця влада – плоть від плоті нашого народу

    Один з найпопулярніших сучасних українських режисерів Максим Голенко ставить в Одесі «Собаче серце». Булгаківське творіння дивовижно збігається з соціально-політичним контекстом наших теперішніх місцевих собачих бійок (враховуючи і заклики деяких політиків продавати Шаріків, аби розрахуватися за комірне). Уже одного цього меседжу вистачило, аби розпочати пошуки режисера Максима Голенка в Одесі.

    Максим, як відомо, один із найактивніших режисерів нашого нового театрального часу. Може випустити до 10 вистав за сезон. До того ж не тільки в Києві, у лоні свого рідного Дикого театру (де він є головним режисером). Не тільки. Бо виступає і як театральний Сіяч, запліднюючи цілину в нашій театральній провінції. Вистави у Рівному, Миколаєві, Коломиї. В Одесі ставив сучасну версію «Енеїди». На першому показі вистава декого налякала. Але згодом звикли, стали сприймати зацікавлено, сперечаючись про кордони осучаснення класики тощо.

    Важливо наголосити: Максим демонструє не тільки кількісні показники (число постановок), а і серйозний рівень художньої якості. Намагається не повторювати себе в сценічних та естетичних вимірах. «Білу Ворону» Юрія Рибчинського він ставив за останній період декілька разів, не повторюючи сценічний малюнок і режисерське рішення. Зараз він слухає стук «Собачого Серця»...

    Чи звучить цей стук в унісон зашкварам нашого часу?

    Максиме, якби зараз обирали режисерський фах, то якими б були ваші аргументи «за» і «проти»?

    Безперечним недоліком є те, що шлях становлення режисера дуже довгий та складний. Ну, принаймні, у мене так було. Є певні речі, до яких я досить пізно прийшов. З іншого боку, я радію за своїх колег-режисерів, у яких це виходить значно раніше. Це велике щастя, коли все відбувається вчасно. 

    А взагалі можна навчитися бути режисером чи це професія, яка здобувається, передовсім, через досвід?

    Взагалі-то – ні! Мої педагоги, наполягали, що режисурі навчити не можна. І щось у цьому таки є. Я ж режисурі не вчився фактично, і став режисером в якихось зовсім інших місцях, часто з театром не пов’язаних. Але мені складно стверджувати, це ж не дар Божий.

    А що треба робити, щоб становлення відбулося швидше?

    Я потрапив у безрежисерське покоління: режисери, які були виховані в Союзі, відходили, потім була хвиля у дев’яності учнів Митницького –  був початок 2000-х, жахливе десятиліття, коли між Білоусом (Андрій Білоус – художній керівник столичного Молодого театру – «Главком») та Жирковим (Станіслав Жирков, керівник Театру драми та комедії на Лівому березі – «Главком») фактично нікого не було.

    Тобто ти закінчуєш здобувати освіту, береш «корочку» і потрапляєш в нікуди – ти ніде не потрібний. Ніхто тебе навіть не розглядає як людину, яка повинна займатися цією професією. Та й театру, як такого, не було. І той репертуар, і той рівень у державних театрах усіх влаштовував. Зміни? А навіщо? Усе й так добре...

    Як можна сьогодні допомогти молодим режисерам?

    Зараз ситуація значно краща. Те покоління, що стояло на шляху розвитку, частково вже лежить на цвинтарі, і шлях відкрився. Але вони зробили свою справу: адекватно цій професії не можна навчитися. Зараз треба вчитися самостійно. Режисер – це товар штучний.

    А ви підтримуєте когось з молодих колег?

    Я, як головний режисер такої невбиваємої інституції як «Дикий театр», разом з однодумцями, знаючи, як було важко колись нам, за можливості робимо все, намагаємося давати шанс тим, хто хоче, й тим, хто здатен працювати в дуже важких умовах. Адже у «Дикому театрі» вони (умови – «Главком») дійсно значно складніші, ніж у державних: це і відсутність адекватного фінансування, це й актори, які працюють в інших театрах, і в яких немає часу на посидіти, бо вони мають приходити й працювати, це короткий строк на підготовку постановки. Це дуже важкі умови, і дуже рідко, хто зі студентів чи випускників, яких ми намагаємося залучити, працюватиме до кінця. У нас навіть досвідченим режисерам складно.

    Тому успішні роботи можна перерахувати на пальцях однієї руки.

    Умови важкі, але спроби ми даємо! У нас робили свої перші режисерські кроки Олексій Дорічевський й Юлія Мороз. У державних театрах значно більше можливостей надати шанс початківцям. У нас комерційна структура, як би ми не хотіли допомогти – ми ризикуємо грошима, існуванням. Адже дві-три невдалі прем’єри – і це кінець «Дикого театру».



    Режисер Максим Голенко

    Режисер Максим Голенко (фото: facebook)

    Маючи такий досвід, погоджуєтеся з тезою, що режисер – це найголовніша людина в театрі?

    Ви мене вибачте, але це так і є. Дуже часто ці функції перебирає на себе директор, але це неправильно. Мені не імпонує трендове сьогодні поєднання «головний режисер-директор», як на мене, це абсолютно різні речі: директор відповідає за матеріальну частину, а режисер за все інше. Ідеально, коли це творчий дуумвірат режисера та директора!

    Президент країни як посада – це директор, режисер чи актор?

    Ну, зараз актор! І ви ж бачите, що нічого в цій країні хорошого не буде. Я майже не знаю хороших прикладів, коли актор очолює театр і театру це йде на корить. Хоча є винятки – типу Ступки або Табакова.

    Як сьогодні може проявити свою громадянську позицію режисер?

    Громадянську позицію режисер може реалізувати тільки одним шляхом: своїми виставами. Усі свої думки, які прагну донести до суспільства, я можу виразити тільки завдяки своїй постановці. Тобто ти маєш приносити користь тим, що ти вмієш робити найкраще: банкір має управляти банком, політик займатися політикою, інша розмова, як зробити так, щоб вони не були корумповані. Тому режисер повинен займатися театром, актор – виходити на сцену, а не керувати країною. 

    Ми в «Дикому» намагаємося саме це робити. Я дуже пишаюся, що в цього театру є громадянська позиція, вона яскраво виражена, і хоча ми досить часто в опозиції до влади, ми не боїмося про це говорити.

    У нас інша відповідальність, ми залежимо самі від себе, нам важко перерізати горло. Хоча держава по-іншому це робить: вона не помічає нас як структуру, спокійно очікує, поки ми віддамо кінці. І через карантин ми були близькі до цього, адже оренду сплачувати потрібно, фінансування нема, а єдине, чим ми заробляємо, – це вистави, які були заборонені. На відміну від державних театрів, які отримують державну підтримку, у нас такого немає. Це нам теж «привіт» за позицію.

    Як би ти назвав сучасний період в Україні?

    Ми з Юлею Зауличною навіть виставу поставили, намагаючись художніми засобами це сформулювати. У комунізмі країна розчарувалась, капіталізм прийшов, але в ньому також дуже швидко розчарувалась. Який наступний етап? Анархія! От зараз у нас анархія. Спочатку у нас вийшла про це вистава, і країна плавно почала рухатися в цьому напрямку. Зараз пройдуть місцеві вибори, сильної влади в центрі немає, на місцях починається самоврядування… Мені здається, що ми дуже весело в’їдемо в це русло.



    Максим Голенко (фото: facebook)

    Максим Голенко (фото: facebook)

    «Можна виховати глядача... А чи вартує воно того?»

    А ви можете попрощатися з актором в процесі постановки, якщо бачите, що ваші погляди кардинально відрізняються?

    Вкрай рідко таке трапляються. Актори, зазвичай, свої погляди не афішують, особливо їх не проявляють. Але в театрах є люди, яким гарно промили мізки, вони впевнені, що це їхня позиція, вона цінна, але конфліктів на цьому ґрунті не було.

    Чому у «Дикому» найчастіше виходять хороші спектаклі? Та тому що там навколо мене мої ідейні товариші. Ідейні люди, які поділяють мою думку стосовно того, що відбувається в країні. Там люди у яких душа болить, які розуміють, що я хочу вкласти у виставу... І свою енергію туди вкладають. Звісно, це цінно, і це примножує цінність спектаклю та його інтелектуальне наповнення. Саме тоді вистава перетворюється на маніфест.

    Я сам був актором колись у театрі, тому на своїй шкурі відчув наскільки актори можуть бути беззахисними. Я ж намагаюсь їх оберігати від потрясінь. Якщо мені треба з кимось попрощатися, то роблю це обережно. Але інколи таки треба «різати», бо розумієш, що з людиною не сходитесь, що існування актора на шкоду виставі, тоді я його прибираю, намагаючись найменше травмувати.

    Після власне Києва, Львова, Одеси та Франківська, яке місто має потенціал на звання театрального?

    Харків, як на мене, достатньо театральне місто. Там є Дім актора, який дає життя великій кількості недержаних театрів, які б вистави вони не випускали. Це все ж таки місто Курбаса, це там витає у повітрі.

    Рівне доволі театральне місто. Там дуже потужний театр був, коли я там працював. Можна частково назвати театральним містом Херсон, бо там все ж таки фестиваль.

    Якби з’явилася можливість очолити театр в Ніжині або Коломиї, розбудовувати його на свій лад, чи прийняли б пропозицію?

    Ще п’ять років тому, не думаючи, поїхав би куди завгодно. Але, на жаль, зараз свою енергію я намагаюсь адекватно витрачати. Розумію, що я зміг би, але чого це мені це вартувало б? Раніше б залюбки, зараз – ні.

    Я три вистави поставив у Коломиї, зокрема й дипломну. Це рідне для мене місто. Взагалі вважаю, що немає поганих театрів, немає поганих міст. У Коломиї ми підняли театр, йому дали звання академічний. Це все реально. Немає міст проклятих Богом. Колись про Коломию писали, що це місто – український Паневежіс. Усе можна реалізувати, але треба правильно витрачати енергію, робити це чесно. Треба підіймати театр, а не зациклюватись на своєму его.

    Візьмемо, для прикладу, мій рідний Миколаїв, де я поставив не найгірші свої вистави, можна сказати одні з найкращих. Але в певний момент я зрозумів, що це не потрібно нікому: ні керівництву, ні місту... Можливо потрібно акторам, і я ціную це, але ж, на жаль, це робота в порожнечу. Ти випускаєш виставу й розумієш, що вона потужна, не гірша жодної з твоїх київських прем’єр, а можливо, й потужніша. Ти виклався на повну, але через рік цю виставу знімають з репертуару і твоя робота йде в нікуди. Тобто, я витратив свою енергію та силу, а вийшло, що їх просто закопав. У цей момент розумієш, що це немає сенсу.

    Хоча деяким вдається показати свої роботи всій Україні. От об’їздив же Івано-Франківський театр усе на світі, хоч теж із невеликого міста. Але є правильний напрям руху, енергія, підхід – усе це дало хороші результати. Тепер цей театр котується на рівні столичних. Тому справа не в провінційності. Можна виховати глядача: ти маєш зрозуміти, що для того, щоб виховати в провінції глядача, ти повинен покласти життя на це. А чи вартує воно того?

    Зрозуміло, що є винятки, є Паневежис, є Авіньйон, є реально крихітні провінційні уральські міста, які стають культурними столицями, бо там з’являється той, хто психонув, набрав людей, зробив щось цікаве, і вони поїхали фестивалями. Звісно, такі приклади є. Але у мене енергії на це не вистачить. Свою енергію я витратив частково на «Дикий театр» – це найголовніше моє з Ярославою Кравченко «дітище». Але ще пів року не пограємо – і «Дикого театру» не буде, а через рік про нього навіть і не згадають, тому не впевнений, чи правильно моя енергія пішла...


    Максим Голенко

    «Перше, що йде під ніж, – культура»

    Які найбільші та найнебезпечніші виклики в Україні стоять перед театрами під час пандемії та політичних коливань.

    Наразі не зрозуміло, що взагалі буде. Можливо, припинять фінансування навіть державних театрів. Ви ж бачите, що перше йде під ніж – культура. Щодо недержавних театрів, то, вибачте, у нас немає такої структури взагалі, її просто не існує. Є півтора театра в Києві, два театри в Харкові, ще якісь підвали, де можуть збиратися час від часу глядачі. І є «Дикий театр», який існує всупереч усьому, що можна придумати. Новий оберт інфляції піде, як тільки зерно й олію докрадуть, і візьмуться за театри...

    Михайло Булгаков часто у нас під перехресним вогнем через його суперечливі погляди щодо України. Вам не дорікають цим, адже в роботі вже другий твір Булгакова?

    У мене є певний внутрішній супротив, але я все дуже зважую. Один із критиків після «Зойчиної квартири» написав, що цього не можна робити: російські танки в ста кілометрах від Києва, а ви ставите Булгакова. Але для мене Булгаков про інше... Переконаний, що це один із авторів, який структуру радянської влади розклав по поличках і висміяв, і навчив не боятися. Для мене Булгаков сьогодні – це, перш за все, спроба зрозуміти, що відбувається у сусідній державі, зрозуміти, як цей монстр виріс, як ми можемо його структурувати і як його можна уникнути. Це таке препарування ворога та розуміння того, як працює цей механізм вбивства. Насправді, найстрашніше захворювання та небезпека полягають у совку головного мозку, який генетично в нас в’ївся, і ми нічого з цим не можемо зробити, це не витравлюється. Має вирости нове покоління без манкуртів-виродків. Адже скільки було викошено людей, а щось зі страхом та голодом влито в наш мозок, у наші гени. Мене Булгаков більше з цього боку цікавить. Для мене Булгаков – це сатиричне препарування совка.

    Чи вплинула на ваш вибір вистави «Собаче серце» ситуація, коли депутат порадив пенсіонерці розрахуватися собаками за комірне?

    Це просто збіг. Певні більш глобальні речі на асоціативному рівні наштовхнули. Наприклад, Шаріков досягає по партійній лінії висот –  це асоціативно спрацювало. У нас же президент так себе поводить... як недолюдина. І ти не можеш зрозуміти, як так сталося, що він керує державою? Точно як у Булгакова: хто його призначив зачисткою завідувати? Як він міг отримати владу? Просто так проявився наш внутрішній совок – це ми його обрали!

    Ми ставимо цей твір не як соціальну сатиру. Перш за все, це пошуки того, як ми виплекали таке створіння, як привели його до влади, а потім самі ж не розуміємо, що взагалі відбувається... І все це робиться твоїми ж руками, у результаті твоєї ж пихи… Те, що відбулось, – це наш з вами спільний плід. Це та влада, яка не просто з неба звалилась, це плоть від плоті нашого народу. Це найгірше, що могло проявитися з комплексів, з незнання, з пихи й роздутого его, з відчуття того, що знаєш, як керувати цією країною... Тепер подивіться, що з того вийшло.

    «Собаче серце» про що й про кого?

    Твори Булгакова – це про дослідження… Ось є ця тварина, яка штучно зрощена за сто років. Це така суміш азіатчини, тобто диких настроїв, пов’язаних зі смертю, цьому надали певну ідеєю, що дало такий жахливий згусток, коли дикун (маю на увазі, комунізм) отримує ідею та право знищувати. Ти не просто підтримуєш свої низькі інстинкти, ти ще й отримуєш моральне право на це. І це право дала інтелігенція. Бо це ідейна філософська течія, яка створена, щоб відібрати й поділити. І саме інтелігенція, типу Преображенського, подарувала дикунам цю ідею, це штучне зрощення чогось дикого, це не природне, не справжнє. Узагалі, я підбираю історії та легенди з класики, інколи античні, щоб вони допомогли зрозуміти ситуації з сучасного. На це ми накладаємо «Бурю» шекспірівську: це Просперо (творець-деміург) та Калібан, якого він намагається приборкати, але й близький до того, щоб його знищити. У нашому випадку, він його знищує. Тож ці історії мають не тільки соціальний пласт, вони значно цікавіші, а от про те, як і інтелігенція в своїй гордовитості та впевненості, що ти можеш зрозуміти все й створити все, породжує це чудовисько, це дає йому моральне право вбивати. Оце мені цікаво. І це те, на що зараз ми наразі виходимо. Я спочатку був невпевнений в цьому, але ми вийшли на це через той склад акторів, які беруть учать у виставі. Це буде достатньо незвичайна вистава. Містика, адже, коли робиш Булгакова, завжди вилазить те, як відчуваєш себе Богом, Деміургом, граєшся в щось таке з вищими силами, впускаєш демонів і думаєш, що зможеш з ними домовитися, але вони тебе знищують. І про це теж ця історія.

    «Зеленський – це лайт-Янукович»

    Вам це не нагадує те, що відбувалось рік тому: коли інтелігенція з подивом з’ясувала, що навколо люди без критичного мислення, які беруть і апелюють готовими сентенціями. І певна відповідальність за ситуацію в країні лежить теж саме на інтелігенції?

    Ти думав, що ти знищиш цю владу й потрапиш у рай? Ні, ті , що прийдуть потім, просто затопчуть тебе ногами. Що таке Радянський Союз? Це грандіозний експеримент, який не закінчився. Він не у могилі, як думають, він мутував і знищує зараз все, що є на землі. Це ідея, яка дала такі нездорові плоди, трансформувалась у такий організм, це міазм, який розрахований на знищення. І це ще не скінчилося.

    На Майдані говорили про Гідність, женучи Януковича з країни. Тепер маємо актора на посаді президента.

    Це інша історія. Для мене Зеленський – це лайт-Янукович. Ви бачите, що в нас гойдалки кожні чотири роки? Це прийшла замаскована маріонетка. За яку проголосували ті ж люди, які стояли за Януковича. Нічого не змінилось, але вони знову вилізли, проживши кілька років, мімікруючи під щось псевдодемократичне.

    А як представник інтелігенції, чи відчуваєте відповідальність за те, що це стало можливим? Можливо, у чомусь недопрацювали, щось десь недорозказали людям.

    Зрозуміло, що ми не все можливе зробили. Звісно, я відчуваю свою відповідальність, хоча і не знаю, як це правильно виразити. Але це страшно. Воно з дрібних речей починається. Коли були вибори президента, я у складі театральної делегації перебував у Лондоні. Більшість пів дня витратила, аби проголосувати, вистояла чергу і віддала голоси за іншого кандидата. А я, як громадянин, такого не зробив. 

    Але ми повинні говорити і волати сьогодні. Хоча не впевнений, чи буде у нас така можливість. Знаєте легенду про те, як глухонімий гімнаст потрапив у рай? Праведники питають: як так могло статися, адже ж він навіть не міг молитися. На що їм відповіли, що він стрибав для Бога...

    Так і ми зараз робимо все те, що можемо. У нас дуже крутий глядач, він достатньо просунутий. Це ті, хто не піде в оперету, а піде в «Дикий театр». Після вистави буде думати й напише пост, дискутуватиме в коментарях, і після цього в нього ще щось залишиться. Не впевнений, що ми змогли когось у чомусь переконати, але подумати над важливими питаннями – змушуємо.

    Чи ревнує вас «Дикий театр», коли ви ставите в інших театрах?

    Ну, я ж не знаю, мене тоді там нема. Цього року я зробив багато для «Дикого». Розумієте, це не державний театр, не закрита система, це складна система вільних людей, сьогодні ти тут, потім там, потім ідеш на зйомки у фільмі, потім грати в державний театр. Я б не зміг прожити тільки на гроші «Дикого», тому мені треба дуже багато працювати в різних містах. Так що у нас в театрі все по любові.

    «Ми завжди попереджаємо, що ця вистава може завдати шкоду»

    Чи бували випадки хамства після серйозних проєктів у «Дикому»?

    Щось таке бувало... Проте, у нас такі актори, яким пальця в рот не клади. Ми показували «Попи, мєнти, бабло, баби» – соціально страшний спектакль.



    «Попи, мєнти, бабло, баби». Режисер Максим Голенко

    «Попи, мєнти, бабло, баби»Режисер Максим Голенко

    Хтось з глядацької зали почав кричати щось образливе, і актор в образі вийшов і зміг йому відповісти у віршах та, вибачте, матом, зміг поставити невихованого глядача на місце. Публіка зацінила й поаплодувала актору. Ми ж провокаційний театр, тобто реакція глядача – це частина вистави. Я намагаюсь уникнути таких реакцій, ми ходимо на грані, яку я намагаюсь не переступати, хоча трапляється, що глядач ламається. Але вкрай рідко. Ми завжди попереджаємо, що ця вистава може завдати шкоду, тому це ваша відповідальність.

    Скільки у 2020 році у вас з’явиться прем’єр?

    Ну, це важкий рік, рік пандемії, тому говоритиму, перш за все, про те, що вже зроблено. Випустив останню свою прем’єру в Миколаєві в лютому – ремейк «Легенди про Тіля» Григорія Горіна. Радий, що там усе вийшло, бо колись робив цю виставу в Івано-Франківську, але витягнув не все, що хотів. А це п’єса Горіна, що наразі стріляє добряче так. Там є маленька Фландрія й величезна Іспанія. Питання в тому, що робити маленькій Фландрії, коли велика Іспанія пройшлася по тобі чоботами, коли половина населення зрадники, а інша половина – незрозуміло хто... У Миколаєві я був приємно шокований, адже прийняли виставу із захопленням: вставали та аплодували навіть після певних реплік. Асоціативно все спрацювало.

    Був у цьому році ще «Механічний апельсин», який ми встигли поставити в останній день перед карантином у «Дикому»: випустили 13 числа, а 14 вже закрилися. Тож у вересні будемо відновлювати, але головне, що встигли зафіксувати, тож життя вистави продовжиться.

    І ще одразу після карантину ми встигли випустити прем’єру: «Червоне, чорне і знову червоне», про анархістів. Поки дозволять відкрити зали, ми граємо виставу на свіжому повітрі. От так викручуємося, намагаємося підлаштовуватися під події, щоб виживати. Проблеми, які виникають, ми намагаємося перетворити на благо, ми отримуємо видовищність на відкритому повітрі, розкішні локації.

    «Собаче серце», дай Бог, в жовтні в Одесі вийде. Зараз активно тривають репетиції.

    Разом із продюсером Михайлом Бондаренком випускаємо моноспектакль Руслана Горового. І в театрі на Лівому Березі я маю ставити виставу по Маркесу, якщо отримаємо права. Отже, буде шість вистав, минулого року було дев’ять, але три місяці цього року було вже втрачено.

    Що ви вкладаєте в розуміння Європейський театр, яким так часто люблять прикриватися?

    Європейський театр для мене – це театр, який нічого не боїться та змушує людей думати. Але це не означає, що мають бути соціальні вистави створені на колінах, нашвидкуруч. Це, перш за все, видовищні вистави. Я завжди повторюю, який би не був жанр вистави, для глядача в кінці має стояти знак питання, для чого це робилось, що ти з цього виніс, яка це догма.

    Які вистави онлайн, переглянуті нещодавно, змусили задуматися про стан сучасного мистецтва?

    Мені важко дивитися онлайн-вистави. Зрозуміло, що всі зараз накинулись, через неможливість дивитися наживо. Зараз і не згадаю... Хоча відкрив для себе не дуже відомого словенського режисера Томаша Пандура, який мене просто вразив. Він у Гамбурзі поставив «Божественну комедію», яку зробив з таким нелюдським візуалом! Безмежно естетична, робота з метафорами, це дещо нове для мене, це не Някрошюс, це театр метафоричного мегавидовища. Це було дуже смачно, я не встояв, це пробило енергетично, попри те, що дивився через нещасний ноут.

    Але це виняток, зазвичай уже на другому тижні переглядів починаєш сумувати, бо живий театр – це живий театр. Онлайн його ніколи не замінить.

    Чи має ще енергетичний потенціал для адаптацій «Майстер та Маргарита», чи цей твір перекочував у мас-культуру й добре там почувається?

    Просто треба знайди правильне рішення. Насправді «Собаче серце» –  теж продукт маскультури, адже окрім самого тексту, ще й фільм попрацював, коли тяжко не просто тому, що це проза Булгакова, а ще й тому, що глядач знає кожне слово, і знає, як хоче почути це слово. Є якась подвійна складність, повинне бути повноцінне і не суперечливе рішення для кожного епізоду. Ти не береш сучасний текст і смачно розкриваєш персонажів, у тебе є одразу кілька пластів і треба розуміти, що найбільша небезпека в тому, що глядач прийде у театр, знаючи для себе, як вистава має виглядати. Це експеримент, це може мати комерційні плюси, але погано позначитися на сприйнятті, бо далеко не кожен глядач готовий сприйняти знайомий йому текст під іншим, новим для нього кутом.

    «Головний персонаж Вій – і це Путін»

    Радикальне запитання щодо доктрин: хто або що є зараз найбільшими ворогами України та як це подолати?

    Ми нещодавно поставили про це виставу «Кайдаші», яка вистрелила окремо від того, що серіал став таким популярним. Наталка Ворожбит написала страшне й чесне інсценування про наш внутрішній генетичний совок, який не дає нам стати вільними, який нас знищує. Про те, як ген усього негативного не дає нам бути щасливими, і як ми ходимо всією країною по колу, один крок вперед, два кроки назад, і чому це коло не закінчується. Мені здається, що це одна з головних тем: пізнання в собі цього внутрішнього ворога. Про це ж, знову таки частково «Собаче серце».



    Дикий театр. «Кайдаші». Режисер Максим Голенко

    Дикий театр. «Кайдаші». Режисер Максим Голенко

    Наші «Кайдаші» закінчуються таким непроглядним розумінням того, що цей ген, який знищує тебе, твою сім’ю, живучий: він переходить від батька до сина, від матері до дочки, ми стаємо подобою своїх батьків, які нічого не змогли побороти, і це сім’я ми несемо далі своїм дітям. І так безкінечно...

    Чи хочеться вам іноді стукнути актора за його витребеньки, ідіотські пости та коменти у фейсбуці, і взагалі фейсбук - це друг чи ворог сучасного актора?

    Це ж середовище самовираження, навіщо в них його забирати?

    Ну, може, в когось у треба, а от у затребуваних акторів я такого не спостерігав. Ті, хто багато часу проводить на сцені та на телевізійних кіномайданчиках, не мають багато часу, щоб сидіти у фейсбуці. 

    Тобто ви не використовуєте особисті сторінки акторів для просування вистав?

    Актори часто роблять це самі для самореклами. На них приходять люди, бачать їх, до них надходять пропозиції. Я сам це дуже вітаю. Акторів іноді хочеться стукнути за зовсім інше.

    Якби в рамках «Дикого театру» вдалося об’єднати сили політиків у певних ролях. Які ролі зі світового репертуару ви б їм довірили? Медведчук, Кучма, Коломойський, Рабінович...

    Нічого не довірив би грати цим політикам у своїх виставах. Вони всі мені нагадують вурдалаків з «Вія», де головний персонаж Вій (і це Путін), а всі інші – це дрібна нечисть, що підтримує йому повіки...

    Олег Вергеліс, для «Главкома»


    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ

    Про використання cookies: Продовжуючи переглядати glavcom.ua ви підтверджуєте, що ознайомилися з Правилами користування сайтом і погоджуєтеся на використання файлів cookies Згоден   Про файли cookies