Дякуємо 2020-му! Десять негативних прогнозів, які не збулися

Громадська думка в Україні однозначно охрестила рік, що відходить, «роком поганих подій». Відповідно до опитування фонду «Демократичні ініціативи», чотири з пʼяти головних подій року (епідемія, війна, карантин, підвищення цін та тарифів) українці зарахували до негативних, і лише один проєкт – «Велике будівництво» – зарахували до позитиву. При цьому лише 16% населення вважає, що зміни, які сталися протягом минулих дванадцяти місяців в країні були на краще. Невеселі настрої панують й в усьому іншому світі. Візуально їх підсумував журнал Time, який назвав цей «найгіршим в американській історії», проілюструвавши це перекресленими хрест навхрест цифрами «2020» на обкладинці.

Але ж чи повністю ми справедливі до року, що минає? Без сумніву, пандемія коронавірусу, падіння економіки і політична нестабільність – не найкраще, що спіткало Україну в останні 12 місяців. Однак не будемо забувати, що немало дуже песимістичних прогнозів, які турбували суспільство, таки не справдилися. І вже за це варто дякувати! І ось найтривожніші з них.

1. Припинення кредитування МВФ

Чутки про те, що міжнародні партнери України можуть припинити фінансову допомогу державі, циркулювали з кінця 2019 року і переважно підживлювались народними депутатами, що представляють у парламенті так звану «групу Коломойського». Протягом року з різних джерел, анонімних сторінок в Telegram до респектабельних телеканалів, на українців виливався потік інформації про «зовнішнє управління» та «соросят». Фактично країну готували до думки, що нею керують недосвідчені люди і без зовнішніх кредитів державу чекає колапс.

Як відомо, ексвласники «Приватбанку» Ігор Коломойський та Геннадій Боголюбов активно працюють над тим, щоб повернути собі націоналізовану фінансову установу. Після того, як Верховній Раді вдалося прийняти «банківський закон», відхиливши шістнадцять тисяч внесених до нього правок, боротьба перейшла в Конституційний суд — установу в Україні з дуже неоднозначною репутацією. Інформацію про те, що закон про неповернення банків колишнім власникам може бути визнаний неконституційним, вкрай насторожено сприйняли в Міжнародному валютному фонді, де нинішній статус «Приватбанку» прямо повʼязується з підписанням нової програми співпраці з Україною. Цю тезу озвучували і європейські чиновники, наприклад верховний представник Євросоюзу із зовнішньої політики та політики безпеки Жозеп Боррель прозоро натякав українській владі, що «ЄС – не банкомат».

Реально ж ситуація не виявилась катастрофічною. Міністерство фінансів успішно завершило переговори з МВФ стосовно основних параметрів проєкту держбюджету на 2021 рік, що було однією з головних передумов для отримання чергового траншу. 21 грудня місія фонду взялася за перегляд півторарічної програми Stand-by розміром $5 млрд. Планується, що транші, отримані Україною на початку наступного року, будуть спрямовані на покриття бюджетного дефіциту.

2. Скасування безвізу

Про те, що країни-учасники Шенгенської угоди переглянуть своє рішення про безвізовий режим вʼїзду для українських громадян, почали говорити одразу ж після скандального рішення Конституційного суду щодо діяльності українських антикорупційних органів. Нагадаємо, що наприкінці жовтня судом було скасовано низку законодавчих актів щодо електронного декларування та щодо повноважень Національного агентства з питань запобігання корупції, тобто тих самих документів, прийняття яких було умовами надання для українцям безвізу.

Про серйозність таких намірів повідомляв посол України при Європейському Союзі Микола Точицький, який звертав увагу на те, що «серед офіційних тригерів для запуску механізму призупинення дії безвізу є відхід третьої держави від критеріїв, внаслідок виконання яких було запроваджено безвізовий режим». Таку ж позицію озвучив і очільник представництва ЄС в Україні Матті Маасікас, який нагадав, що безвіз, як і допомога від Європейського союзу в 1,2 млрд євро залежать від стану боротьби з корупцією. При цьому дипломат зазначив, що рішення Конституційного суду розглядає, саме як атаку на антикорупційні органи. Одним словом, побоювання мали під собою певне підґрунтя.

Здається, такою можливістю не легковажили й в Офісі президента. Принаймні, незабаром представники офісу повідомили, що після засідання РНБО, відновлення публічного доступу до е-декларацій, та подання нових законопроєктів до Верховної Ради замість скасованих, питання про скасування безвізового режиму «знято з порядку денного». Не зовсім, правда, зрозуміло, яка заслуга у цьому президентської канцелярії. Деякі дипломати припускають, що в умовах нинішньої європейської бюрократії оперативно прийняти рішення про анулювання безвізу було б неможливо. Тим більше, що в умовах пандемії і фактично закритих кордонів воно й не було б ефективним, а у європейських політиків є й інші важелі впливу на українську владу.

3. Голод

Аномально тепла зима 2019/2020 років та посушливе літо цього року примусили похвилюватися аграрних експертів. Практично всі фахівці сходилися в тому, що урожай буде нижчим за минулорічний, дискутувалося тільки питання, наскільки. Враховуючи, що аграрний експорт для України є одним з головних джерел валютних надходжень, зʼявилося побоювання, що трейдери будуть намагатися в першу чергу продати врожай на експорт, що призведе до дефіциту зерна вже на українському ринку. Подорожчання ж хліба могло запустити ланцюгову реакцію росту цін на продукти харчування. Лунали заклики запровадити обмеження на експорт (встановлені на рівні 17,5 млн тонн), оскільки на думку деяких експертів це могло б залишити українців без зерна. Звертали увагу, що експорт зерна обмежила Росія – і також з міркувань захисту внутрішнього ринку.

У підсумку ж, за даними глави Мінекономіки Ігоря Петрашка, українські сільгоспвиробники в 2020 році намолотили 65,4 млн тонн зернових і зернобобових з площі 15,3 млн га, зокрема, зібрано 25,1 млн тонн пшениці з 6,6 млн га і 29,8 млн тонн кукурудзи з 5,3 млн га. За даними Державної служби статистики, роком раніше в Україні дійсно зібрали значно більше: 75,1 млн тонн зернових і зернобобових , з яких 28,3 млн тонн – пшениця (24,6 млн тонн) і 35,9 млн тонн – кукурудза. Правда, врожай 2019-го року вважався за багатьма показниками рекордним, наприклад в 2018 році він був скромнішим – 70,1 млн т зернових та зернобобових разом. Однак падіння розміру врожаю супроводжувалося і падінням експорту зернових – як наслідок затухання торговельної активності під час пандемії в світовому масштабі. Навіть згадану квоту в 17,5 млн тонн пшениці експортерам заповнити не вдалось. Згідно цифр Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства, станом на 30 грудня Україна експортувала лише 12,4 млн тонн пшениці (на 2,2 млн тонн менше, ніж минулого року), 9,2 млн тонн кукурудзи (на 2,3 млн тонн менше). Єдиною культурою, експорт якої незначно зріс (на 40 тис. тонн), став ячмінь. Загалом зернових, зернобобових та борошна Україна експортувала 26 млн тонн, що на 4,6 млн тонн менше минулорічного.

Фактично виходить так, що на внутрішньому ринку дефіциту зернових не сталося, правда, за рахунок того, що й експорт не досяг запланованих показників.

4. Загострення бойових дій

Попри педалювання президентом Володимиром Зеленським теми припинення вогню, на Донбасі точиться війна. Її перебіг, згідно із згадуваним вже опитуванням «Демократичних ініціатив», турбує 12% українців. Тому що неважко «просто припинити стрілять» з українського боку, але неможливо досягнути повного перемирʼя, яке абсолютно не входить в плани російської сторони. Тим більше, що Володимир Путін, який останній час проводить в таємному бункері, сипле із свого схрону погрозами «нарощувати підтримку Донбасу», що не свідчить про адекватну націленість на припинення конфлікту.

Непрогнозованість російського президента помножена на економічні негаразди в Росії протягом року розглядалася, як одна з можливих причин загострення ситуації на фронтах. Підстави для тривоги давала і роздача російських паспортів мешканцям Донецької та Луганської областей. Їх видано вже понад 200 тисяч – цілком достатній аргумент, аби почати війну під гаслом «захисту співвітчизників», як це було на території Грузії.

Ще один можливий удар очікувався з кримського напрямку, де окупаційна адміністрація опинилася перед проблемою браку води, які є в сусідній Херсонській області. Про можливий напад з боку Криму неочікувано гостро висловився і український президент. «Ми нікуди не підемо, ми всі будемо воювати, всі будуть мобілізовані – і чоловіки, і жінки», – пообіцяв Зеленський. До речі, російські оглядачі вже повʼязали тональність заяви українського президента з недавнім візитом до України делегації міністерства оборони Туреччини, в складі якої були помічені експерти з безпілотної авіації, що консультували азербайджанських військових перед початком боїв у Карабасі.

В останні дні року, що минає, вже можна сміливо сказати: обіцяного перемирʼя, звичайно, не досягнуто (у 2020-му на Донбасі загинуло понад сімдесят українських військових), але й масштабних бойових дій вдалося уникнути. Додаткову напругу на сході країни вдалося також зняти.

5. Реванш проросійських сил

Перемога орієнтованих на Кремль політичних сил на місцевих виборах у жовтні очікувалась з кількох причин: через загальне розчарування виборців у «Слузі народу», великий антирейтинг Порошенка і низька підтримка інших політичних партій. Очевидно, що «Опозиційна платформа – За життя» готувалася до виборів дуже серйозно, використавши у ролі VIP-агітатора самого Володимира Путіна, до якого «за вакциною» літав Віктор Медведчук. І хоча вибори були місцевими, звичайно, що для партій це завжди тренування перед парламентськими виборами — черговими чи позачерговими. Крім того, присутність проросійських сил на місцях могла б посилити сепаратистські настрої в ряді регіонів: не даремно ж лідери ОПЗЖ докладали зусиль, аби скасувати рішення Центрвиборчкому про скасування виборів у територіальних громадах Донецької та Луганської областей вздовж лінії фронту.

Успіх ОПЗЖ на виборах можна оцінювати по-різному. З одного боку, лідер партії Юрій Бойко називає перемогою перше місце, отримане в шести областях, і друге – ще чотирьох. З іншого боку, 11% депутатів у місцевих радах – не той показник, із яким можна сподіватися прийти до влади по всій країні, що й викликає занепокоєння й в Кремлі. Голосування 25 жовтня показало, що персона Путіна не притягує нових прихильників, максимум – забезпечує перетікання голосів до ОПЗЖ із споріднених проєктів «Опозиційного блоку», «Партії Шарія» чи «Перемоги Пальчевського». На тлі розчарування українців у парламентських партіях, перемогу на виборах 25 жовтня отримали локальні політпроєкти місцевих еліт і умовна «партія мерів», які з цими елітами повʼязані самим тісним чином. І навіть ті мери, які прийшли до влади під прапорами ОПЗЖ, використовували партійність як франшизу і без проблем змінять її разом зі зміною ситуації у країні.

Навіть маючи підтримку Путіна і цілий пул телевізійних каналів, політична сила Медведчука навряд чи зможе розраховувати на впливати на курс держави. Це швидше нагадує вибори до сейму Латвії, на яких вже двічі поспіль перше місце займає проросійська партія «Згода» яка одразу ж опиняється в опозиції, оскільки всі інші партії миттєво блокуються проти такої токсичної сили.

6. Інфляція і знецінення гривні

Про можливий обвал української валюти заговорили одразу ж після відставки на початку липня Якова Смолія, голови Національного банку України. Обставини, за яких банкіру, у якого ще не скінчився строк перебування на посаді, довелось піти з посади, дійсно викликали тривогу. Смолій заявив, що йде через «політичний тиск», що чинився на нього, в першу чергу, вже згаданими депутатами з «групи Коломойського», що активно противились угодам з Міжнародним валютним фондом. Інтригу додавало те, що відставка сталася в часи перемовин з фондом, а сам Смолій мав репутацію людини, яка жорстко відстоювала незалежність Національного банку – одну із умов надання допомоги МВФ. При цьому відставці передували заклики деяких депутатів від «Слуги народу» (наприклад, Людмили Буймістер) вдатися до широкої емісії гривні для порятунку економіки та фінансування інфраструктурних проєктів. Також і сам президент Зеленський скаржився на занадто міцну національну валюту. «Як ми можемо жити, якщо у нас навіть бюджет порахований за курсом 30. А гривня, ви бачите, яка у нас», – цитували українські медіа слова президента. Зрозуміло, що такі заяви трактувалися населенням, як неприкрите бажання увімкнути друкарський верстат, що й спричинило попит на долар, який на момент відставки Смолія коштував 26,6 гривні, але незабаром скочив майже до 29, де й завмер.

Причому з початку грудня спостерігається незначне, але зміцнення гривні, яка так і не досягла анонсованої позначки в 30 за долар. І, можливо, це краще, ніж емісія, навіть контрольована.

7. «Іноземці скуплять українську землю»

Після прийняття 30 березня закону № 2178-10 в Україні з деякими обмеженнями був відкритий ринок землі. Нововведення було сприйняте неоднозначно: його закликали переглянути і самі народні депутати, і автори численних петицій на сайті глави держави. В одній із них перераховані основні побоювання опонентів нового закону. Серед них: втрата власниками своєї землі, купівля її іноземцями, в тому числі громадянами країни-агресора, ціна, яка стане недоступною пересічному громадянинові, неконкурентні умови для великих агрохолдингів в порівнянні з дрібними фермерськими господарствами.

Зараз, коли ажіотаж навколо закону трохи стих, можна більш тверезо подивитися на ситуацію. Крупні агрохолдинги й так працюють в країні, використовуючи на свою користь невизначеність із статусом землі. Проте з 1 липня 2021 року право власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення площею до 100 гектарів можуть набувати фізичні особи-громадяни України. І лише з 1 січня 2024 року таку можливість отримають також юридичні особи, власниками яких є українці. Вони зможуть купувати до 10 тисяч гектарів землі. Що стосується власності на землю для іноземців, то вона буде дозволена тільки після відповідного референдуму. При цьому незалежно від рішення референдуму землі сільгосппризначення не зможуть придбати громадяни країни-агресора, колишні члени терористичних організацій, та юридичні особи, серед засновників або бенефіціарів яких є громадяни Російської Федерації.

Питання ж, навіщо іноземцям скупати українську землю, залишається без відповіді. Наприклад, у сусідній Польщі ринок землі для іноземців був відкритий у 2016 році, і за цей час іноземні власники придбали лише 320 тис га землі із 12,5 млн земель сільгоспугідь. В Литві давно вже земля є предметом продажу, але ніякого ажіотажу на земельному ринку немає. В Росії взагалі роздають безкоштовно всім охочим так званий «сибірський гектар» – ніхто не бере й задурно. В Україні до старту реформи залишається пів року, однак ми не бачимо активності ні земельних спекулянтів, ні підставних осіб, які могли б діяти в інтересах тих самих іноземців, якими нас лякали.

8. Блокада газового транзиту Росією

За подіями року, що минає вже трохи забулося, що минулого грудня ще ніхто не міг достеменно сказати, чи піде російський газовий транзит Україною, чи ні. До останнього дня 2019 року йшли перемовини «Нафтогазу» із «Газпромом»: обговорювались можливі обсяги такого транзиту, а також виплата російським газовим концерном $2,9 млн штрафу за рішенням Стокгольмського арбітражу та $7 млрд – за позовом Антимонопольного комітету України. До 2020-го року Росія планувала запустити обхідний газогін «Північний потік-2», який би взяв основний обсяг газового транзиту на себе. Припиненням транзиту нас прямо лякав Володимир Путін, таку можливість допускав керівник «Нафтогазу» Андрій Коболєв, припинення транзиту було передбачене в макроекономічному прогнозі Національного банку України. Називався навіть точний час зупинки подачі газу «Газпромом»: 10 година за московським часом 1 січня 2020 року.

Однак американські санкції проти «потоку» зламали російській стороні всі плани. У підсумку за день до дедлайну сторони таки узгодили текст угоди, за якою росіяни, сплативши майже $3 млрд штрафу, продовжують транспортувати газ Україною. За даними керівника «Нафтогазу України» Андрія Коболєва, в цьому році надходження до бюджету за послуги з транзиту газу становитимуть $2 млрд.

9. Політичні репресії

Перед новим генеральним прокурором Іриною Венедіктовою стоїть завдання довести до суду хоча б одну кримінальну справу, порушену проти експрезидента Петра Порошенка. Таке припускав у своїх інтервʼю одразу ж після відставки її попередник Руслан Рябошапка. Він же й звернув увагу на подібність порушених проти Порошенка справ на переслідування Юлії Тимошенко за президентства Віктора Януковича. Таких же поглядів дотримувалось і багато інших спостерігачів, тим більше, що активність прокурорських працівників та правоохоронців щодо Петра Порошенка однозначно зросла, справи відкривалися одна за одною.

Переслідування експрезидента супроводжувалось широким медіарозголосом: у приміщенні музея Івана Гончара було арештовано колекцію з 43-х картин із зібрання сімʼї Петра Порошенка у справі про нібито незаконне перевезення їх через кордон, прокурори клопотали про взяття лідера «Європейської солідарності» під варту у справі про призначення Сергія Семочка, він навіть опинився фігурантом розслідування щодо законності ліквідації Української православної церкви Київського патріархату (нині справу закрито). З часом припинилися і інші розслідування, переважно з відкритих за заявами Андрія Портнова: про призначення премʼєр-міністра за відсутності коаліції, втручання в діяльність Окружного адміністративного суду Києва, призначення членів Вищої ради правосуддя. Ексгенпрокурор Рябошапка, до речі, також вважає, що перспектив у цих справ нема. «Більш перспективними виглядали би провадження щодо злочинів в економічній сфері, в яких були б зібрані серйозні переконливі докази. У тих 16 або 17 справах я нічого перспективного не бачу», – зазначає він.

Озираючись на рік що минає, можна сказати, що побоювання щодо масового застосування репресій проти лідерів опозиції виявилися перебільшеними. Що однак не спростовує того факту, що за ґратами залишаються особи, чий арешт виглядає політично мотивованим, а звинувачення сумнівними, наприклад, обвинувачуваний у вбивстві Павла Шеремета музикант Андрій Антоненко.

10. Нестабільність в Америці

І насамкінець варто згадати, що українці побоювалися неприємностей не тільки у себе на батьківщині, але й приглядалися до виборів у Америці, які відбувалися на тлі серйозного суспільного протистояння. Тим більше, що їх переможець Джо Байден після справи про «Бурісму» і кримінального провадження відкритого в Україні генпрокурором Шокіним, сприймався багатьма, як фігурант вітчизняного політикуму. Непримиренність обох кандидатів на тлі вуличного безладу і розколу американського суспільства, підводив до запитання – а чи буде Америка майбутнього цікавитись українськими проблемами? Чи зможе перебороти внутрішні протиріччя і навіть – чи збережеться як єдина держава.

Втім, уже зараз можна сказати, що очевидно найгірших сценаріїв із впаданням Америки в зону нестабільності, здається вдалося уникнути. Чи це дійсно так, подивимося в січні, коли нова адміністрація візьметься до роботи.

Микола Поліщук, для «Главкома»