Фотографія приносила йому щастя. У Києві попрощалися з добровольцем Джоном, який повернувся на війну з Америки
Володимир Миронюк загинув на передових позиціях поблизу Курдюмівки на Донеччині 25 вересня
Сьогодні у Києві на Байковому кладовищі провели в останню путь Володимира Миронюка з позивним Джон – українця з громадянством Америки, який повернувся на війну у 2014 році з-за кордону. Чоловік загинув на передових позиціях поблизу Курдюмівки 25 вересня. Через шквальні обстріли його тіло не могли забрати наступних три дні, передає кореспондент «Главкома».
Донька загиблого героя, Олександра, напередодні церемонії прощання опублікувала допис із проханням не витрачатися на квіти – цього б не хотів її батько. Натомість попросила допомогти його побратимам.
«Замість квітів найкраща шана Воїнам Світла – це допомога їх побратимам. Батько хотів би підтримати тих, хто бореться за Україну. Краще ми зберемо в його пам’ять те, що зможе зберегти життя його побратимам. Він би так хотів», – зауважує дівчина.
Під час прощання з Володимиром Миронюком Олександра розповіла, що заради перемоги України її батько жив – і хотів цього понад усе.
«Тато був чесний, справедливий, добрий. Дуже вірив у перемогу України, дуже шанував усіх своїх побратимів і поважав висотної всіх, хто наближав перемогу.
Фотографія приносила йому щастя та адреналін, який він отримував особливо коли фотографував захисників. Особливо цінував, коли вони йому писали й дякували за фото. Тато казав, що заради цього «Дякую» живе. Вчора, коли я отримала татові речі й особливо його камеру – я зрозуміла, що тримаю в руках ті речі, заради яких він жив. І тато загинув як герой», – наголосила донька Джона.
На церемонію прощання зібралися десятки військових та цивільних. Більшість – люди, котрі знали Володимира Миронюка ще з часів АТО, і воювали разом з ним – або з його допомогою.
«Ми познайомились у Пісках у 2015. Пам’ятаю, як познайомились: я сперечався з побратимом, що після війни ніколи не ходитиму в походи. А Джон тоді вступив у розмову й почав розповідали про те, де був, і що якраз після війни ми всі повинні поїхати кудись на природу, щоб «оновити» спогади. Це була недовга розмова, але я чомусь запам’ятав. А вдруге ми зустрілися у 2017, коли я почув від побратима, що до них приїхав якийсь фотограф, але він не випускає з рук камеру й водночас набиває магазини. Я вже знав, що це може бути тільки Вова – бо він все встигав робити швидше, ніж ми без камери.
Кілька місяців тому ми з ним спілкувалися телефоном – у мене було поранення, я чекав на евакуацію, а Джону треба було терміново дати інформацію. Мене це відволікало, і про поранення я розповів лише в кінці розмови, коли ми прощалися. Тоді домовилися, що ще будемо палити вогнище разом, коли я повернусь із госпіталю. Але зустрілися вже тут», – розповідає військовослужбовець Анатолій з позивним Скіф.
Андрій Одарич, військовослужбовець ЗСУ, який перебував поруч із Джоном того дня, пригадує, як Володимир здивував його та побратимів сміливістю під час бою, адже Джон не лише встигав фотографувати бійців, а й допомагав відбивати російські штурми.
«У ніч на 25 вересня ми з побратимами вперше заступили на нові позиції – передові перед Курдюмівкою, буквально за тиждень до того звільнені нашими штурмовиками. А ми були тою піхотою, яка мала на них закріпитися і їх утримувати. Для всіх нас це був перший вихід на таку складну і гарячу позицію. Вона була справді складною: відстань до позицій ворога – близько 70 метрів, і вони були перед нами по фронту шириною у 180 градусів. Ми заступили на позиції вночі, поки було відносно тихо. Пекло почалося на світанку.
Дуже неочікувано для всіх з-за брускети з‘явилася голова, в шоломі з українським прапором і з фотоапаратом в руках. Він сміливо лежав перед нашим окопом і фотографував нас, поки ми щільно набилися в яму і забивали набоями магазини. Ми ледь Джона вмовили застрибнути до нас всередину і заховатися. Він це зробив, але тільки після того, як встановив свою відеокамеру назовні, щоб знімати нас»», – розповідає військовий.
За словами Одарича, Джон допомагав бійцям заряджати магазини, інколи робив це навіть швидше за Андрія Одарича. Коли вдавалося поговорити – намагався всіх перевести на оптимістичні теми, хоч в умовах обстрілу це було дуже складно.
«Щоб перемкнути нас на розмову про щось хороше, пропонував поговорити про жінок. І захоплено розповідав про обох своїх дружин. Іноді хтось з наших починав бурчати на керівництво й долю – тоді Володимир різко перебивав і не давав розкисати. Натомість розповідав про хоробрих, безстрашних людей. І найбільше – про Тайру.
Наша війна тривала від світанку до обіду. Ми відбили кілька штурмів і збили кілька дронів. Від перегріву стволів і клинів у нас лишився тільки один робочий автомат. І тоді їм (росіянам – «Главком») таки вдалося дістати нас точними скидами з дронів. В один момент всі ми вп‘ятьох отримали перші поранення, потім наступні. Мабуть, Джону дісталося найбільше, в тому хаосі було складно щось зрозуміти. Але вечірньої евакуації він уже не дочекався», – розповідає військовий.
Нагадаємо, сьогодні, 1 жовтня, наша країна відзначає День захисників і захисниць України. Президент Володимир Зеленський привітав наших воїнів із їхнім святом на тлі Золотих воріт у Києві.
Коментарі — 0