Герой України Юрій Жуковець: Наші люди стримували ворога, а населення Курщини опору нам не чинило

Командир розвід роти Юрій Жуковець народився у Радехові на Львівщині. Золоту зірку Героя України отримав на початку жовтня, перебуваючи на лікуванні у Київській обласній клінічній лікарні. «Капітан Жуковець відзначився своєю професійністю та рішучими діями на передовій, проявивши надзвичайну відвагу у надскладних бойових умовах. Його внесок у захист Батьківщини є прикладом відданості Україні та її громадянам», ідеться на сайті Сил територіальної оборони. Нині Юрій лікується від численних поранень, які отримав під час операції Збройних сил у Курській області. Ворог впритул обстріляв воїна з відстані 10 метрів. Кулі влучили у ноги, руку та живіт... До Курської операції військовослужбовець брав участь в операціях на Донеччині, Сумщині та Харківщині.

Герой незмінно служить у Силах територіальної оборони (ТрО). Спочатку це була 125-а окрема бригада Сил ТрО зі Львова, нині це 103-тя бригада Сил ТрО, що базується на Львівщині. Відомо, що Сили ТрО наймолодший рід військ, з моменту створення ТрО мали чимало обмежень щодо використання зброї і застосування в операціях. Однак повномасштабне вторгнення змінило порядок речей і ці обмеження зняло. «Які можуть бути обмеження для Сил ТрО, якщо я свої поранення отримав у Курській області…, враховуючи, куди ми потрапили і що ми робили?», – пояснює Юрій. З самого початку великої війни він служить у розвідці, має звання капітан і є командиром розвідроти.

До початку великої війни Жуковець займався нерухомістю, мав власну агенцію. Але з початком вторгнення пішов на фронт добровольцем, хоча в армії не служив. В інтерв’ю «Главкому» 25-річний Юрій розповідає про українську оборонну операцію на Курщині і дає відповідь на непросте запитання про те, якою має перемога.

«Ми з побратимами сильно не обговорюємо те, що відбувається в Америці»

Юрію, від імені «Главкома» вітаємо вас із найвищою відзнакою Героя України. Дозвольте почати із останніх подій у світі. Чи стежили за виборчими перегонами у США і як сприйняли перемогу Дональда Трампа, який обіцяв зупинити війну за 24 години? Ви і ваші побратими вірите таким обіцянкам?

Не можу це коментувати. Це інша країна, вона мене трошки менше цікавить ніж те, що відбувається у нашій державі. Вибори американського президента – це вибір американського народу. Єдине, чим у мене забита голова – моєю ротою, моїм особовим складом. Ми з побратимами сильно не обговорюємо те, що відбувається в Америці.

Чимало розмов вже три місяці точиться щодо  доцільності курської операції. Ви брали у ній участь. Критики вважають, що підрозділи і техніку слід було б використати на Донбасі, де ворог стрімко просувається. Але є думка і про те, що операцію слід продовжувати, бо вона сковує значні російські сили на території ворога, а не на нашій. Ви до якої думки схиляєтеся і чому?

Як не прикро про це говорити, але ми втрачали частину наших земель, зокрема Бахмут, Авдіївку і до Курської операції. Зараз вони темпи не наростили, темпи в них такі самі, як і були раніше. Але це війна, фронт динамічний. Я можу говорити від імені своєї роти, свого підрозділу. Ми взяли дуже багато полонених, ми стягнули на Курщину багато їхньої техніки, ми захопили немало їхніх земель, перетягнули війну на їхню землю. Я не можу негативно оцінювати операцію. Нам ставлять задачу, ми її виконуємо. Я є командиром роти. Відповідно, не у моїй компетенції вирішувати доцільність, чи не доцільність тих, чи інших задач. У моїй компетенції полягає виконання задач моєю ротою і збереження особового складу.  

Ми знаємо, що цивільні росіяни наші Збройні сили на Курщині не зустрічали з хлібом і сіллю, але і опір не чинили, якщо порівнювати з тим, як цивільні українці намагалися протистояти «другій армії світу». Що вас ще здивувало на Курщині? У чому ця операція відрізнялася від тих, у яких ви брали участь на інших ділянках фронту?

Так, наші люди героїчно намагалися стримати ворога на самому початку великої війни. Натомість, коли ми зайшли на Курщину, цивільне населення нам опору не чинило. У самій Курській області дуже багато пропаганди.  Видно, що їхня влада промиває мізки своєму населенню. Тобто ти заходиш до населеного пункту, посеред вулиці стоїть такий металевий п’ятикутник з наклеєною агітацією з кожного боку. Стовпи перемальовані агітацією, так само зупинки громадського транспорту. Зайшли у ворожий бліндаж, а там висить плакат з російським військовим, який вчинив самовільне залишення частини (СЗЧ). Він намальований за ґратами. На плакаті надпис: «Русский воин, помни! Самовольное оставление части – до 10 лет лишения свободы…». Тобто над пропагандою вони дуже сильно працюють.

Що стосується оборони України і мотивації військ, які працюють на Курщині… Можу сказати тільки за себе, суб’єктивно. Мені особисто на Харківщині було важче.

З цивільними місцевими спілкувалися? Що вони розповідали?

Ні. Місцеві сиділи по підвалах і намагалися не висовуватися.

Як ви самі і побратими, які воюють на Курщині, поставилися до інформації про направлення в цей регіон військових із Північної Кореї? Які наслідки можуть бути для наших військ?

Коли я вперше почув про це перекидання військ, вже мав поранення і сам не був на Курщині. Мої хлопці зараз на відновленні. Особисто наш підрозділ з північнокорейцями ще не стикався. Тому поки їхні війська характеризувати не можу. Лиш з часом буде зрозуміло, чи ускладнять вони роботу нашим військам. Нині ж слід просто констатувати: це збільшення особового складу противника на цьому напрямку. Відповідно, проти чисельнішого противника – більше роботи.

Від травня цього року в Україні діє новий закон про мобілізацію, мета якого покращити ротацію і оновлення війська. На вашому підрозділі ви вже відчули ефект?

Ні, наразі не спостерігається приплив нових мобілізованих до нашої роти. Тому поки не відчули його дію.

«Мені подобаються задачі, коли треба більше думати, дістати інформацію»

Як компенсувати цей брак людей, яка мотивація може бути найефективнішою? Значно збільшити зарплати, чи мобілізовувати просто всіх, у тому числі жінок, як деякі політики, активісти і волонтери пропонують?

От якщо говорити конкретно про наш підрозділ, то нам допомагає агітація. Ми спілкуємося з людьми, вдається переконати приєднуватися за допомогою рекрутингового центру. Як глобально державі вирішити цю проблему – складно сказати. Слід зробити опитування населення про це, аби дізнатися, що би людей мотивувало, і потім вже діяти. Тобто треба попрацювати з населенням. На момент початку великої війни нам додаткової мотивації не треба було, бо всі ставали на захист країни.

Як взагалі для вас особисто почалася велика війна, як ви потрапили до ЗСУ?

О п’ятій ранку 24 лютого до мене зателефонував товариш і повідомив про війну. Дружина з дітьми почала збирати речі і документи для виїзду закордон. До машини взяла ще двох жінок і двох дітей. Як тільки 25 лютого вона перетнула кордон, я пішов до військкомату. Пам’ятаю, було тоді багато охочих. На той момент мені було 23 роки. Через це мене не хотіли брати. Але потім я побачив відео з Андрієм Садовим, який казав про 125-ту бригаду. То я зібрався і поїхав до них. Я раніше не мав досвіду служби, навчався на військовій кафедрі. За якийсь час після цього перейшов до 103-ї бригади ТрО.

Як ви стали розвідником і чому пішли саме на цей напрямок?

На військовій кафедрі мене готували саме до розвідувальної специфіки. Тому в розвідці на відповідній посаді і опинився. Я молодий, фізично підготовлений. Напевно, за цими критеріями найкраще підходив. Та і мені самому більше за все хотілося саме в розвідку. Мені подобаються задачі, коли треба більше думати, міркувати, як дістати інформацію. Це більш креативна робота, тому саме її хотілося мати.

«Для кожного своє визначення перемоги. Для мене, гадаю, вона вже є»

Яким для себе ви бачите завершення війни?

Перемогою. Для кожного своє визначення перемоги. Для мене, гадаю, вона вже є. Ми зберегли державність України, люди продовжують в Україні жити. Звісно, хотілося би повернутися на кордони 1991 року. Я не дуже бачу як, умовно, саме я зараз можу це зробити. Але знову ж таки, мені компетенції не вистачає, аби про це міркувати. На даний момент мене найбільше цікавить збереження мого особового складу. Саме про це я весь час думаю, про те, на що маю найбільший вплив.  

Із чим найскладніше у війську зараз? У чому є найгостріше потреба покращити ситуацію?

Можливо, загалом забезпечення покращилося, якщо порівнювати з кінцем лютого 2022 року. А от кількість людей у війську зменшилась. Хотілося би мати більше людей. Подобається те, що ми починаємо відходити від паперової армії. Але це тільки початок – ще не відійшли. Я дуже надіюся, що це станеться найшвидше.

Що маєте на увазі під паперовою армією?

Коли ти командир взводу, чи командир роти, у тебе більше 30 журналів звітності, декілька типів і видів рапортів. Вести все це дуже складно, займає дуже велику частину дорогоцінного часу. Тільки почали від цього відходити. Почав працювати додаток Армія+. Надіюся, що тенденція до змін збережеться. Збільшиться у цифровому вигляді кількість журналів і рапортів. Все це скорочує час на бюрократію.

Як саме ви відпочиваєте, що дозволяє вам переключатися? Не секрет, що військові знаходять часом розраду в алкоголі. Наскільки серйозна це проблеми?

По-різному відпочиваємо. Буває, відпочинком вже є поїздка у барбершоп підстригтися. Якщо це літо, можна з’їздити до водойми половити рибу. Все з огляду на ситуацію, якщо дозволяє обстановка, то є можливості і на відпочинок. Стосовно алкоголізму, то так, є підрозділи, в яких є така проблема. У моїй роті, слава богу, випадків вживання алкоголю практично немає. Тобто у мене гостро ця проблема не стоїть.

За весь час великої війни скільки днів ви мали на відпочинок?

У 2023 році мав відпустку на 15 днів. У 2024 році першу відпустку я взяв на 15 днів, але відгуляв тільки 8, бо потрібно було повернутися й виконати задачу. Тому сумарно за час великої війни я мав 22 дні відпустки. Солдатський і сержантський склад відпочивають більше, вони відгулюють по дві відпустки.

Яким є ваше самопочуття зараз? Знаю, ви збиралися повертатися до побратимів після лікування. Здоров’я дозволить?

З 15 листопада зможу лише сказати, коли знову робитимуть повторно рентгени. Тоді буде зрозуміло, наскільки зростуться кістки і що робитимемо далі.

Михайло Глуховський, «Главком»