Віктор Шендерович: Воєнна поразка – останній шанс Росії

«Радянський Союз теж здавався непорушним, але все впало за лічені дні»

Під час відкритої російської агресії, хвилі звірств росіян в Україні з’явився стійкий вислів «хороших росіян не буває». Або ще більш радикальний його варіант – «хороший росіянин – «двохсотий».  Втім, складно заперечувати, що серед багатьох людей, які досі зберігають паспорти РФ, панують антимілітарістські настрої. При цьому деякі за свої переконання поплатилися кар’єрами в путінській Росії. Точаться дискусії, чи варто давати їм слово в українських медіа, чи їх треба ігнорувати, аби не викликати жодної емпатії українців.

Є також думка, що багато хто з «хороших» можуть бути «подвійними агентами», які попри показну опозиційність так чи інакше працюють на кремлівський режим. Відомого російського публіциста Віктора Шендеровича, який давно в опозиції до Путіна, навряд чи можна зарахувати до цього числа. Автор легендарної телепрограми «Кукли» ще в січні виїхав з Росії. Його від’їзд тоді ще був не пов'язаний зі «спецоперацією» проти України, яка згодом змусила до еміграції багатьох знакових росіян. Шендерович отримав судовий позов від пропутінського бізнесмена Євгена Пригожина, так званого кухаря Путіна, власника ЧВК «Вагнер», причетної до воєнних злочинів в Сирії та Україні. В ефірі вже неіснуючої радіостанції «Ехо Москви» Шендерович прямо назвав Пригожина вбивцею, за що і отримав позов із цілком очікуваним результатом процесу.

В інтерв’ю «Главкому» Шендерович намагається довести, чому українцям не варто ігнорувати «хороших росіян», пояснює, чому він не відмовляється від російського паспорта та як розпад Росії піде їй лише на користь.

«Було б нечесно використовувати українське громадянство»

Ви поїхали з Росії у січні через судову претензію з боку Євгена Пригожина і сказали, що вирішили «перечекати». Де ви зараз живете і коли розраховуєте, що період «чекання» закінчиться?

Живу у Варшаві, як і раніше, також дуже багато їжджу і працюю: в Європі, Ізраїлі, Канаді, Америці. У Варшаві в мене донька та онуки. Можна, звичайно, посміхнутися, що я перейнявся своєю втечею з Росії заздалегідь, бо за кілька років до цього моя донька вийшла заміж за поляка і живе там. Коли для мене фактично настав час тікати, звісно, я приїхав до дочки та родини. А щодо термінів, то вони очевидні – поки в Росії не зміниться політичний устрій. І я навіть не сказав би, що йдеться про зникнення Путіна, а коли мені просто буде безпечно повернутися. Зараз я до Росії повернуся під арешт.

Пригожин – справді така страшна та впливова людина, як про неї говорять?

Пригожин – карний злочинець і вбивця. Його кримінальна практика у минулому та нинішньому – цілком встановлений факт. Але зараз справа вже навіть не в Пригожині, а в тому, що за нинішніх воєнних часів я вже наговорив на кілька довічних ув'язнень.

Про «дискредитацію» російської армії…

Так, «дискредитую», як можу. Хоча я просто аналізую та називаю речі своїми іменами. Але ж ви бачите, що в Росії відбувається з людьми, які називають речі своїми іменами, – приклади Яшина, Горінова… (Ілля Яшин – російський опозиційний політик, який перебуває у СІЗО за публікацію «фейків про російську армію», Олексій Горінов – опозиційний депутат міської думи Москви, який одержав термін у сім років за антивоєнні висловлювання, – «Главком»). За це дають тюремні терміни.

Пригожин входить до ближнього кола Путіна. Чому до цього кола входять майже виключно вбивці, карні злочинці та злодії – питання риторичне. Я вважаю, що Путін довіряє Пригожину на тій простій підставі, що чудово розуміє його логіку. Пригожину невигідна смерть Путіна, тому він може дозволити, щоб той накривав йому стіл. Путін чудово розуміє, що поки він при владі – це гарантія життя на волі для Пригожина. Пригожина без Путіна не буде дуже швидко, причому живим.

Пригожин – людина без формальних регалій. А якщо казати про всіх тих людей, які покірно сиділи перед Путіним на Раді безпеки, коли він говорив про визнання «Л/ДНР», перебуваючи від них за кільк десятків метрів? Вони на щось впливають, щось вирішують? До їхньої думки Путін може прислухатися? Чимало з них розуміли, яких наслідків може призвести його авантюра зі «спецоперацією».

Там є різні люди. Є ті, яких колись вважали пристойними, на зразок міністра закордонних справ Лаврова, а є кінчені відморозки на кшталт секретаря Ради безпеки Патрушева на прізвисько «Коля-стакан». Але їх об'єднує тільки одне, що можна визначити фразою «Кігтик застряг – уся пташка пропала». Вони вже пов'язані з Путіним кров'ю. Тепер вони всі спільники. «Туга в очах» Наришкіна і Лаврова пов'язана саме з тим, що зіскочити не вдалося. Жоден з них уже не міг просто вийти і грюкнути дверима, бо чудово розумів, які будуть наслідки. Я вважаю, що папка з найважчим компроматом є на кожного з них.

Але це чиновники, а є ще люди з іншого кола: олігархи – Абрамович, Фрідман, Дерипаска, які дуже сильно постраждали від усієї цієї історії та потрапили під санкції. У них бізнес в Україні, Абрамович зараз чи не посередником виступає між Києвом та Москвою.

Абрамович, Дерипаска, Авен, Фрідман – давно не еліта. Це такі ж васали, тільки зі списку Forbes. Еліта – це люди, які можуть щось вирішувати та змінювати, а такої еліти сьогодні в Росії немає. Ті люди, які сиділи і кивали на засіданні Радбезу, – це нинішня, але еліта в лапках, яка нічого не вирішує. Це васали, зовсім прибиті страхом. Тільки не тим страхом звичайного росіянина, якого поліцейський потягне до якогось суду, а конкретним страхом негайної помсти, бо на кожного з них пуди карних справ.

Є кілька людей на кшталт братів Ковальчуків (бізнесмени Юрій та Михайло Ковальчуки вважаються найбільш наближеними до Путіна, мають значні активи у банківському та медіабізнесі – «Главком»), якихось темних конячок та сірих кардиналів, які можуть вплинути на Путіна та на ухвалення рішень. Але еліти у європейському політичному сенсі сьогодні в Росії немає. Яка еліта може бути у Північній Кореї?

Роман Абрамович, звичайно, хотів би бути посередником і стати в нагоді Заходу, аби врятувати залишки капіталу. І Авен із Фрідманом з деяких пір дуже полюбили Україну, звісно. Причому вони прямо відповідальні за свавілля, яке творив Путін.

Що відбувається з Медведєвим? Він же свого часу вважався лібералом-західником, зі Стівом Джобсом фотографувався, а зараз на тлі його лексикону навіть Путін із його жартами інтелігентом видається.

Із Медведєвим сталася трагікомічна історія. Те, що відбувається сьогодні, – це просто побутовий алкоголізм, хоча не такий уже побутовий, оскільки ця людина досі посідає певне місце у російській ієрархії. А якщо подивитися в минуле, то він був поставлений берегти місце, а одночасно дискредитувати ідею лібералізму. Медведєв зовсім не харизматичний, не був пов'язаний із силовиками, і Путін просто не боявся за свою владу.

Але у 2011-2012 роках відбулися протести проти фальсифікацій – Болотна площа, проспект Сахарова… Медведєв, який тоді формально був президентом, міг дуже багато на що вплинути. І Путін не може пробачити йому свого страху тих років і того, що Медведєв асоціювався з антипутінськими надіями. Сам Медведєв нічого такого не хотів, він абсолютно порожнє місце, але оскільки він символізував лібералізм, його ім'я просто намагнітилося ліберальними ідеями.

Наразі просто відбувається деградація його особистості, пов'язана з алкоголем. А якщо розглядати це в політичній площині – він намагається застовбити за собою місце в «патріотичній» російській політиці. Хоча ця спроба нічого, крім потіхи та зловтіхи, не викликає.

Ви зараз перебуваєте в Європі, але тих самих Скрипалів свого часу це не врятувало від любителів «солсберійських шпилів». Наскільки ви почуваєтеся в безпеці, якщо вважаєте себе таким принциповим кремлівського режиму?

Зрозуміло, я боюся цих негідників і чудово розумію, що жодних етичних обмежень для них не існує. Я не знаю, наскільки я є тією фігурою, на яку, на їхню думку, варто витрачати державні ресурси. Не в сенсі Соловйова і Симоньян, а чогось очевиднішого. Але я нічого не виключаю.

Чи не хочете, за прикладом Невзорова, отримати українське громадянство?

Мене багато років запрошували розділити долю Савіка Шустера, Євгена Кисельова, тобто стати українським журналістом, коментувати українську політику. Я відмовлявся з однієї простої причини. На мій погляд, сатирою та публіцистикою, якою я займаюся, не може займатися іноземець. Є знаменита пушкінська фраза: «Я зневажаю батьківщину мою з голови до ніг, але мені прикро, коли це почуття поділяє іноземець». Одна річ, коли про гострі проблеми України говорить українець для українців, а зовсім інша річ, якщо з цього приводу почну відкривати рота я, коли візьму паспорт.

Громадянство України для мене може бути пов'язане лише із внутрішнім відчуттям єдиної долі. Не знаю, як із цим справи в Олександра Глібовича Невзорова, але я не маю цього відчуття. Як російський громадянин я, зрозуміло, абсолютно підтримую Україну в її справедливій визвольній війні проти мерзенної Російської імперії, але я розділяю ці речі – імперію та країну. Я – росіянин, і мені було б просто нечесно використовувати українське громадянство.

Я ще маю ізраїльський паспорт, який отримав два роки тому. До речі, це ніяк не було пов'язане ні з війною, ні навіть із передбачуваним від'їздом. Це було зроблено після обнулення президентських термінів Путіна, коли російська держава, на мою думку, просто припинила своє існування. Це було повне знищення Конституції та закону. Російської держави сьогодні немає, є лише банда, яка повісила на себе бейджики з двоголовим орлом і рулить.

Але ж ви за наявності іншого паспорта не викидаєте російський. Багато росіян, як, наприклад, Павло Дуров, до цього жили закордоном або поїхали туди після початку «спецоперації», попросили більше їх не асоціювати з Росією взагалі. Ви досі відчуваєте себе громадянином Російської Федерації?

Я – громадянин Росії, який з огидою та ненавистю ставиться до Російської імперії та до загарбницької ідеї цієї імперії. Я – громадянин Росії, який вважає, що військова поразка – це останній шанс сьогоднішньої Росії, бо після військової поразки може прискоритись падіння імперії. Як це роблять у цивілізованих країнах, я поділяю країну, державу та адміністрацію. Це просто три різні сутності. У якійсь Фінляндії країна, держава та адміністрація – дуже наближені один до одного поняття, тому що є зворотний зв'язок, виборна система, люди вільно вибирають собі менеджерів та їх знімають. Тобто влада репрезентує громадян цієї країни.

Хоча навіть у Норвегії, Фінляндії та Данії все одно є зазор між бюрократією та людиною, країною та державою. Любов американців до Америки дуже легко і органічно поєднується з найжорстокішою критикою адміністрації. Є Америка як символ деяких цінностей, а є конкретний Трамп чи Байден, яких прийнято дуже жорстко критикувати та уважно дивитися під лупою на їхні вчинки.

У російській традиції, це, на жаль, речі, що злиплися, і одна з травм Росії полягає в тому, що в ній «государство» – від слова государ. Від государя вниз будується традиційне матричне уявлення російського обивателя. Це якась Росія, яка в ієрархії цінностей знаходиться вище за людське життя, проти чого я виступаю все свідоме життя. Тому жодної внутрішньої суперечності в мене немає. Я – російський громадянин, сподіваюся, не гірший. І я щосили бажаю поразки та смерті кривавому двоголовому орлу і добра своїй країні.

«Варіант розпаду Росії вважаю одним із найблагополучніших»

Якщо в результаті цих катаклізмів нинішня РФ розпадеться, як ви це сприймете?

Я не просто припускаю такий варіант, а вважаю його одним із найблагополучніших. Якщо іншого шляху припинення імперського страху війни та смерті людей немає, то туди й дорога. Є варіант, що Росія чудом зміниться (хоча я не бачу особливих підстав для цього сьогодні) і піде шляхом післявоєнної Німеччини. Тобто усвідомить жах скоєного та за кілька десятиліть доведе справами, що помилки минулого враховані. Сьогодні німецька мова знову вже асоціюється не з Гітлером чи Геббельсом, а з німецькою культурою. Для цього доведеться пройти шлях національного приниження, усвідомлення, репарацій і через кілька десятиліть остаточно вийти на волю вже в якійсь іншій людській якості.

Або, зрозуміло, Росія просто розпадеться через якийсь час. Через який – питання інше. Для історії плюс-мінус 40-50-100 років – не більше похибки. У будь-якому разі, у тому вигляді, в якому сьогодні існує російська держава, вона нежиттєздатна. Це – жах світу. Я вважаю, що є шанс, і цього хочу, щоб збереглася Росія як країна, як цивілізація, як культура. А те, що вона може змінити форму правління і втратити рамки, які сьогодні для нас звичні на карті, – у цьому я не бачу нічого жахливого. Рамки на картах постійно змінюються – це нормально.

На жаль, рамки України зараз на очах змінюються, якщо говорити про криваві плями окупованих територій на мапах.

Україна змінює карти у зв'язку з окупацією, сподіваюся, тимчасовою, а розпад зсередини – це зовсім інший процес, у якомусь сенсі набагато болючіший. Тому що окупацію, умовно кажучи, можна порівняти із глибоким порізом країни, із зовнішнім впливом. А є ракова пухлина, яка набагато небезпечніша, хоча цього не видно зовні.

У Росії живе 140 мільйонів людей, з них лише лічені виражають антимілітаристську позицію, а решта просто мовчать або вирізають у себе на лобі букву «Z». Що здатне змінити цю ситуацію?

Не може бути єдиного діагнозу для стількох мільйонів. Коли говорять про менталітет росіян і під цим словом мають на увазі такий спільний знаменник для 140 мільйонів людей – це некоректно. Якщо ми говоримо про інтелект, моральність, етику – ви пропонуєте спільний знаменник для путінського глашатая Пєскова та опозиціонера Кара-Мурзи? Так, вони обидва російські громадяни, але жодних інших спільних знаменників вони не мають.

Історія – річ жорстока, і мільйони людей, які кричали «хайль» 1936 року, 1946 року вже нічого не кричали. У когось дійшло через голову одразу, у когось через живіт, у когось, на жаль, через палене м'ясо, у когось не дійшло ніколи. Хтось залишився нацистом і через 15 років і після війни плював на Марлен Дітріх у Дюссельдорфі у 1960 році, вважаючи, що вона зрадниця Німеччини. Але єдиного спільного знаменника для Томаса Манна і Гітлера, як і Кара-Мурзи і Пєскова, немає.

Коли ціна за окупацію та імперське безумство буде надто великою, від цієї ідеології почнуть відхрещуватися. Вже зараз: секретне опитування показало, що 30% росіян хотіли б припинення війни. І увага – це опитування сьогодні всередині Росії, де не можна сказати слово «війна». Тому сьогодні масово репрезентувати росіян як людей, які вирізали собі на лобі букву «Z», – помилка. Вона може бути приємною для української свідомості, бо приємно думати, що ти маєш справу просто зі злими ідіотами і мріяти їх усіх випалити вогнем. Але це інтелектуально та морально некоректно.

Справді, в Росії є люди, які схвалюють спецоперацію, але їх явно не більшість. Є люди, які ідеологічно це схвалюють, є дуже невелика кількість вигодонабувачів, є якась кількість просто зашорених людей. Решта – це величезний стокгольмський синдром.

Ось уявіть собі соцопитування щодо підтримки війни у ​​тих машинах, які закупорили Кримський міст після недавнього бомбардування у Криму. Спробуйте уявити собі, що у цих людей запитають: «Тобі, як і раніше, подобається ця спецоперація? Ти, як і раніше, вважаєш, що все нормально?»

Кожен може сказати різне, умовно: «Фашисти нас обстрілюють».

Хтось скаже, що «обстрілюють фашисти», хтось промовчить, хтось пробурчить, а хтось скаже щось про Путіна, не виключено, що матюки. У тому й річ, що люди різні і підхід, який ви транслюєте, що Росія – це 140 мільйонів із буквою «Z» на лобі…

Ми точно так не транслювали. І, до речі, опитування, яке провів «Главком», теж цього не показало. А в ньому взяли участь десятки тисяч наших читачів…

Проте це частина людей у Росії. Ця частина відносно невелика, а решта – це заручники. Якщо вони самі не розуміють, що заручники, то ми маємо це розуміти. Інша річ – історична плата, яка незмінно буде і вже відбувається. Усі росіяни вже платять за те, що вони вчасно не скинули Путіна. Десятки тисяч людей заплатили гарматним м'ясом, тим що віддали своїх дітей на смерть. Мільйони заплатили деградацією, бідністю та злиднями. Інша справа: ці люди не розуміють, що це і є ця плата.

І нарешті мільйони ідеологічно близьких мені людей, моїх читачів заплатили маргіналізацією, приниженням, тюремними термінами, поліцейськими репресіями та заборонами на професію. Сьогодні мільйони росіян, які протистоять Путіну і не підтримують його публічно, перебувають у правах євреїв після 1935 року після Нюрнберзьких законів. Ми всі обмежені у правах. Ще не садять у газові камери, але вже є концтабори. Хоча це складна картина, і я емоційно чудово розумію українців, які не хочуть про це чути та слухати. Жодних претензій до них не маю.

«Нехай українці не переймаються: історична відповідальність нікуди не подінеться»

Але судячи з соцопитувань, українці, які щодня перебувають під бомбардуваннями, не дуже хочуть чути будь-яких росіян – навіть таких затятих критиків путінського режиму, як ви, Ахеджакова, Макаревич... Ви ж знаєте про ідею колективної відповідальності.

Спробуємо розв'язати вузлик, який зав'язаний у цьому питанні. По-перше, ні я, ні Лія Ахеджакова не нав'язуватимемо себе українцям і не вимагатимемо, щоб нас слухали. Кожна людина сама обирає – кого слухати, а кого ні. Тепер про відповідальність. Як я казав, є колективна історична відповідальність, вона нікуди не подінеться, і Росія важко платитиме. Платитимуть діти, на яких зараз надягають пілотку з літерою «Z» та вибудовують у літеру «Z», і діти їхніх дітей. Нехай українці не переймаються: історична відповідальність нікуди не подінеться.

Але якщо йдеться про людську оцінку та провину, то постановка питання про колективну провину аморальна і не має жодного стосунку ні до закону, ні до справедливості, ні до розуму. Якщо ми говоримо про моральну оцінку, то одиниця виміру – лише конкретна людина. Лія Ахеджакова не може мати загальну моральну оцінку з Рамзаном Кадировим, це ідіотське середньоарифметичне. Ми оцінюємо людину за тим, хороша вона чи погана, розумна чи дурна.

То де ці 30% росіян, які хочуть припинення війни? Майдани в Україні організувала не така вже велика кількість населення, але цього було достатньо, щоб скидати режими. Де ці протести у Росії?

Поставте це питання в Пхеньяні, в Ашхабаді, в Берліні в 1940 році, в Києві в якомусь 1980-81 році. Це не пов'язано з якістю народу. Народ – це фальшиве і дуже підле поняття. Наприклад, корейський народ на північ і на південь від 38-ї паралелі – це один і той же народ, розділений жорсткістю і правилами. От і все. На одного Василя Стуса за радянських часів припадали мільйони українців, які чудово перечікували радянську владу та вбудовувалися в неї, кричали гасла і таке інше. Це не пов'язано з народом, а пов’язано з жорсткістю і жорстокістю влади. І що у Берліні, що у Пхеньяні, що у Ашхабаді, що у Москві диктатура ламає хребет нації.

Українці виходили на Майдан, хоча влада тут була нехай і не північнокорейська, але точно не демократична.

Все одно вона була не як у Північній Кореї. Коли українці виходили на Майдан, то на боці Майдану була частина влади, яка була розколота. На трибунах стояли представники влади проти інших представників влади, які були з іншого боку барикад.

У Росії ж склалася абсолютно узурпована «гебешна» бандитська влада, яка є абсолютно монолітною. Людина, яка сьогодні виходить з антивоєнним плакатом, абсолютно самотня. Нічого подібного у Києві не було. Чому в Росії вдалося це «гебешне» захоплення, а в Україні ні – це окреме питання для політологів та істориків, але ми зараз говоримо про людей. Так ось, сьогодні в Росії 500 політичних в'язнів, сотні тисяч людей, які виходили на мітинги і були оштрафовані. А ви знаєте, скільки виходило у Берліні на антивоєнні мітинги за Гітлера? 40 людей. Не тисяч, а людей. Чи це означало підтримку Гітлера? Це означало тотальний страх, в який сьогодні намагається загнати залишки суспільства Путін.

Те, що ви відрізаєте нас від себе – це ваше право, але це просто нерозумно. У 21 столітті немає ні елліна, ні іудея. Неможливо оцінювати людину просто за належністю до нації – немає такої єдиної моральної оцінки.

До речі, а українці не збираються відчути історичну провину за те, що привели до влади Януковича і ту українську еліту, яка взасос дружила з Путіним, коли мене заарештовували та затримували, а моїх товаришів убивали? За те, що у вас той самий Фрідман, прямо замішаний у зміцненні Путіна, вів бізнес? Я просто намагаюся поставити вам таке ж дзеркало. З кожного буде зпитано окремо – з Щербицького окремо та зі Стуса окремо.

«Вирвуть із паспорта шенгенську візу та депортують. І що – хтось піде скидати Путіна?»

Нині деякі європейські країни або припиняють видачу віз росіянам, як Естонія, або суттєво обмежують їхню видачу. Хоча локомотив ЄС Німеччина явно намагається знайти з Росією точки дотику, тому проти таких обмежень. Така ізоляція від Європи протверезить багатьох росіян чи навпаки погіршить ситуацію, перетворивши Росію на великий невиїзний концтабір?

Зрозуміло, що погіршить. Наприклад, я маю честь дружити з Романом Лейбовим, який очолює знамениту кафедру Лотмана у Тарту. Там усі аспіранти – із Росії. І ось їх усіх попросять піти геть. У цих хлопців та дівчат вирвуть із паспорта шенгенську візу та депортують назад. І що –вони підуть скидати Путіна? Це все одно, що з Південної Кореї депортувати назад втікачів із Північної Кореї. Мовляв, спочатку скиньте Кім Чен Іна – тоді ми з вами розмовлятимемо. Ну, заберуть їх там у трудові армії і яка завада від цього буде Кім Чен Іну? Це суто бюрократичний крок.

І якщо ми вже говорили про колективну провину, то чи Європа не хоче заплатити її за Шредера та інших політиків, куплених Путіним? Європейські країни не пускають людей, які тікають від путінського режиму, але водночас купують у нього газ. Тобто підтримують грошима війну з Україною, але при цьому не пускають у вільний світ росіянина, який відсидів тюремні терміни або вони на нього ще чекають у Росії.

Згадаймо історію з редактором Першого каналу Мариною Овсянніковою, яка вийшла в ефір з антивоєнним плакатом, потім поїхала в Україну, відзначилася кількома неоднозначними висловлюваннями і повернулася назад до Росії. Багато хто сприйняв це як постановку, яка мала зафіксувати образ «хороших росіян», проти яких не варто запроваджувати заборони. Що це було, на вашу думку?

Спочатку я досить обережно і скептично поставився до її вчинку. Але був не правий. За її минулою біографією ми мали підстави їй не довіряти. Але вона повернулася з Європи до Росії і зараз сплачує свої переконання, перебуваючи під домашнім арештом.

Чи є умовний клуб росіян, які на знак протесту залишили країну та спілкуються між собою? Чи кожен окремо? Дудь в Іспанії, Галкін – в Ізраїлі та Латвії... Шевчук у Росії, але йому фактично заборонили гастролювати за гострі слова на концерті.

Є антивоєнний комітет, є канал «Дождь», який відродився, але, на жаль, жодного єдиного політичного центру сьогодні в російської опозиції немає. Це просто багато різних людей, які об'єднані тим, що не підтримують військову операцію. Я знаю багатьох росіян, які допомагають Україні всі ці місяці – і грошима, і волонтерством. Це має характер не політичного, а морального опору.

Є прошарок росіян, яким ця «спецоперація» по барабану, але вони неминуче відчують на собі непрямі наслідки цієї істерії через санкції,  чи можна очікувати від них якоїсь реакції? І яких форм вона може набути?

Наскільки я чув від людей, більш поінформованих за мене, санкції тільки починаються і справжні їхні наслідки стануть відчутні для всіх росіян протягом пів року - двох років. І сховатися від них принаймні міське населення не зможе. Радянський Союз теж здавався непорушним, але все впало за лічені дні з економічних причин. Через мізки не дійшло – дійшло через живіт. Сподіваюся, що до нинішнього покоління росіян також дійде через живіт. Поки страх перед Путіним буде більшим, ніж перед наслідками його політики, все так і залишатиметься. У якийсь момент, звичайно, це звалиться, але чекати швидкого падіння не доводиться.

Після всього, що сталося між нашими народами, коли стосунки можуть більш-менш налагодитись? Тому що навіть після 2014 року в Україні було достатньо людей, які ставилися до Росії та Путіна із симпатією.

Я знаю випадки, коли люди навіть зараз біжать з-під бомбардувань до Польщі, але, як і раніше, люблять Путіна і вважають, що він правий. Люди є різні. Але якщо узагальнити, швидкого виходу, звісно, ​​не передбачається. Занадто багато крові путінська Росія принесла Україні, і це швидко не зарубцюється. Станіслав Єжи Лец казав: «Рани гояться, але залишаються рубці, які ростуть разом з нами». І ці рубці зростатимуть. Ми можемо оперувати згаданим німецьким досвідом – минули десятиліття, коли німецька мова перестала асоціюватись із Гітлером. На жаль, я вже не бачу простого виходу із цієї ситуації. Сподіваюся, що він розпочнеться якомога раніше, і для цього бажаю військової перемоги Україні.

Павло Вуєць, «Главком»

Читайте також:

• Посол Михайло Бродський: Кожен українець може прилетіти до Ізраїлю, але це не означає, що його впустять
• Посол Клод Вільд – про швейцарський нейтралітет та унікальність біженців з України