Ми постійно нарікаємо на невиконання сторонами Будапештському меморандуму, проте в ньому і не йшлося про те, що хтось реально захищатиме Україну
«Цього дня виповнюється 30 років цьому паперу. Це правдивий доказ, справжнє нагадування про те, що будь-які довгострокові безпекові рішення за рахунок безпеки України неприйнятні. Цей документ, цей папір не зміг забезпечити безпеку України і трансатлантичну безпеку», – заявив днями міністр закордонних справ України Андрій Сибіга.
«Цей папір», тобто екземпляр Будапештського меморандуму, підписаного 5 грудня 1994 року, Сибіга привіз на саміт міністрів закордонних справ країн НАТО у Брюсселі. МЗС України заявило: пам’ятаючи про колишній гіркий досвід, Україна надалі не мусить погоджуватися на жодні гарантії безпеки, оскільки єдиною такою гарантією може та повинно стати членство нашої країни в НАТО.
«Стримуючим фактором для подальшої агресії Росії проти України та інших держав, є лише повноправне членство України в НАТО», – йдеться в заяві дипломатичного відомства. Схожу тезу просуває і президент Володимир Зеленський. Ядерну зброю слід було міняти на членство в НАТО та ЄС, а не на Будапештський меморандум, відзначав він іще у жовтні.
До НАТО Україна йшла довго і складно, хоча вже у 1992 році приєдналася до Ради північноатлантичного співробітництва Альянсу, а потім – наприкінці лютого 1992-го – приймала у себе генерального секретаря НАТО Манфреда Вернера. Але мова зараз не про це. Україна може мати обґрунтовані претензії до Сполучених Штатів та Британії як підписантів Будапештського меморандуму, які не убезпечили нас від російської агресії, але справедливості заради: документ був написаний таким чином, що прямої допомоги від цих країн він і не передбачав.
Що таке Будапештський меморандум?
«Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї» (повна назва документу) є доволі коротким. В ньому лише шість пунктів.
Перший – про те, що підписанти визнають суверенітет та територіальну цілісність України. Цей пункт порушила Росії, про що зайве нагадувати.
Другий і третій пункти – про те, що підписанти зобов’язуються – відповідно: не нападати на Україну і не чинити на неї економічний тиск.
П’ятий пункт (до четвертого ще повернемося!) – це обіцянка не застосовувати ядерну зброю проти будь-яких держав. І шостий – намір проводити консультації, якщо вони знадобляться.
Четвертий пункт – це бодай натяк на конкретику щодо того, як діятимуть підписанти у разі нападі на Україну тієї чи іншої держави. Хоча насправді це конкретика без конкретики. Ось як звучить цей параграф:
«Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов'язання домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки Організації Об'єднаних Націй з метою надання допомоги Україні як державі-учасниці Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, що не володіє ядерною зброєю, в разі, якщо Україна стане жертвою акту агресії або об'єктом погрози агресією з використанням ядерної зброї».
Тобто нам пообіцяли лише просигналізувати до Ради Безпеки ООН (де засідає Росія і блокує будь-які ініціативи), якщо Україні загрожуватиме небезпека. Та й те – лише у тому випадку, якщо ця небезпека буде пов’язана з «використанням ядерної зброї». Але ані у 2014 році, ані у 2022-му, коли Росія напала на Україну, а потім здійснила повномасштабне вторгнення, про застосування ядерної зброї не йшлося. Російський «Орєшнік» виник на порядку денному значно пізніше.
А відтак формально наші партнери (крім Росії), звісно, свої зобов’язання виконали. Самі вони на нашу територію не претендували і зброєю біля кордонів не брязкали. А коли розпочалася російсько-українська війна, питання України піднімалося на засіданнях ООН неодноразово. А той факт, що Організація виявилася цілковито імпотентною установою – історія окрема. Що ж до гарантій безпеки, то нам їх ніхто і не обіцяв.
А тому постає інше питання, як сталося підписання настільки невигідного для України документа?
Як Київ дійшов до Будапешта
Відновити хронологію подій нам допомагають спомини Юрія Костенка – він є автором книги «Історія ядерного роззброєння України». Костенко був міністром охорони довкілля та ядерної безпеки у 1992-1998 рр., а у 1992-1994-му очолював українську делегацію на переговорах з РФ.
Отже, все почалося іще до набуття Україною незалежності. В ухваленій парламентом УРСР 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України йшлося про намір залишатися нейтральною державою, яка дотримуватиметься «трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї».
Другим кроком до Будапешту стала заява Верховної Ради «Про без’ядерний статус України» від 24 жовтня 1991 року. У ній проголошувався намір України проводити політику, «спрямовану на повне знищення ядерної зброї та компонентів її базування, що розташовані на території Української держави».
Третій крок – це постанова Верховної Ради від 9 квітня 1992 року «Про додаткові заходи щодо забезпечення набуття Україною без’ядерного статусу». Цим документом парламент зупинив вивезення з України ядерних боєголовок до Росії. У постанові йшлося про те, що недоцільно «вивозити з території України тактичну ядерну зброю до запровадження міжнародного контролю за її знищенням за участю України».
Зафіксуємо цей момент: Верховна Рада законодавчо прописала потребу у механізмі міжнародного контролю над знищенням ядерної зброї.
«Проте замість виконання рішення парламенту щодо контролю знищення ядерних боєголовок український уряд з подачі Москви 17 квітня 1992 року терміново підписав міжурядову угоду про порядок переміщення ядерних боєголовок до РФ. Без жодних гарантій їхнього знищення та міжнародного контролю», – зазначає Юрій Костенко.
Пізніше – а саме 7 травня 1992 року – президент України Леонід Кравчук напише листа до свого американського колеги Джорджа Буша, в якому говоритиметься про те, що Україна самотужки бере на себе зобов’язання забезпечувати ядерне роззброєння. Про жодний міжнародний контроль над цим процесом вже не йтиметься взагалі.
А тепер перенесемося у жовтень 1993 року, коли парламент проводив закрите засідання і розглядав, як Україна може тримати гарантії безпеки при знищенні свого ядерного потенціалу. Одна ідея походила від Кравчука – він пропонував ліквідацію упродовж семи років усієї стратегічної ядерної зброї, але ніяк не відповідав на питання про гарантії безпеки.
Те, на чому наполягав Кравчук, парламент відкинув. Натомість Верховна Рада підтримала пропозицію спеціальної робочої групи. Вона передбачала ліквідацію лише частини ядерної зброї, як це передбачав Лісабонський протокол, підписаний у травні 1992 року. «Під ніж» мали піти 36% стратегічних носіїв зброї та 42% ядерних боєзарядів.
При цьому президенту та уряду депутати наполегливо рекомендували провести переговори з державами-підписантами Лісабонського протоколу щодо міжнародних гарантій безпеки України. Нагадаємо, що протокол цей було підписано країнами, які успадкували ядерну зброю від СРСР (Україною, Білоруссю, Росією та Казахстаном), а також Сполученими Штатами.
Але замість того, щоб почути парламент, «Леонід Кравчук 14 січня 1994 року разом з президентами США Клінтоном та РФ Єльциним підписав у Москві так звану Тристоронню заяву та Додаток до неї, якими фактично було дезавуйовано усі принципові рішення Верховної Ради України», – зазначає Костенко.
Ексміністр акцентує на головному: «президент Кравчук погодився з російською пропозицією не знищувати ядерні боєголовки та ще й під міжнародним контролем, як того вимагали рішення парламенту, а передати їх до РФ. Причому не 42%, як було визначено ратифікаційною Постановою Верховної Ради, а всі 100%, та ще й у рекордні терміни – упродовж семи років».
«А щодо гарантій безпеки – то саме у Тристоронній заяві і з’явився з подачі Кремля увесь той перелік паперових обіцянок, що пізніше повністю увійшли до Будапештського меморандуму», – резюмує він.
Остання спроба отримати гарантії безпеки України, які б мали силу юридичного зобов’язання, була зроблена 16 листопада 1994 року під час ратифікації Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. В ухваленому законі, який декларував приєднання до цього договору, окремим пунктом було зазначено, що усі домовленості набирають чинності після надання Україні гарантій безпеки.
А наступною зупинкою був уже Будапешт. Більшість учасників процесу підписання Будапештського меморандуму, здається, не зовсім розуміли, що саме підписує Україна. Натомість меншість їх – навпаки – розуміла це надто добре. «Як згадує експосол США в Україні Стівен Пайфер, «для США було абсолютно зрозумілим, що американська сторона не буде застосовувати силу у цьому випадку», а отже, йдеться фактично не про гарантії безпеки, а лише про запевнення у ненападі на Україну», – зазначає Юрій Костенко.
Президент Зеленський врахував досвід
Але повернімося у наш час. Упродовж 2024 року Україна підписала безпекові угоди з цілим рядом країн. На сьогодні таких документів вже 27. Вони охоплюють в тому числі й країни «Великої сімки», а також Європейський Союз.
Процес підписання розпочався 12 січня з Великої Британії: Володимир Зеленський та Ріші Сунак скріпили підписами угоду під час візиту тодішнього британського прем'єра до Києва.
Британія пообіцяла очолити Коаліцію спроможностей морської безпеки та допомагати розвивати морський флот України. Плюс обіцяла сприяти розвитку оборонно-промислової бази України, а також надавати сучасне військове обладнання на суші, морі морі, повітрі, у космосі та кіберсфері.
А наступного місяця Україна підписала одразу п'ять безпекових угод: з Німеччиною та Францією (16 лютого), з Данією (23 лютого), з Канадою та Італією (24 лютого). При цьому найбільшу військову допомогу цього року надала Німеччина – $7,6 млрд. Франція заклала на 2024 рік $3,2 млрд військової підтримки, Канада – $2,2 млрд (у тому числі макроекономічна підтримка). Данія передбачила в угоді $1,9 млрд допомоги на цей рік, а також $9,1 млрд до 2028 року.
Список і деталізацію можна продовжувати, проте важливо розуміти одне: підписані угоди не передбачають як таких «гарантій безпеки»: у них йдеться про посилення співпраці у різних сферах та надання військової допомоги. Зрозуміло і те, що брати участь у будь-яких бойових зіткненнях на території України всі ці держави також не будуть.
Подібного штибу угоди різко розкритикував Кіт Келлог – колишній військовий, котрого обраний президентом США Дональд Трамп має намір призначити спецпредставником у справах України. До речі, зі Сполученими Штатами наша держава також підписала аналогічну угоду – в червні поточного року. У ній чорним по білому сказано про те, що «будь-яка майбутня агресія або загроза агресії проти суверенітету, незалежності й територіальної цілісності будь-якої зі Сторін буде предметом серйозного занепокоєння для іншої Сторони».
А також про те, що «у разі майбутнього збройного нападу або загрози збройного нападу на Україну Сторони негайно проводять зустрічі, по можливості протягом 24 годин, на найвищому рівні для визначення відповідних подальших кроків та додаткових потреб у сфері оборони».
Одним словом, все, що нам пропонує ця угода – це «серйозне занепокоєння» та зустрічі і розмови у випадку, якщо Україна буде піддана ще одному нападу. Все це ми вже проходили 30 років тому, тож недарма усі ці безпекові угоди Кіт Келлог називає чимось «на зразок Будапештського меморандуму». Але сам він зі свого боку також пропонує укласти двосторонню угоду зі США – але не таку, як була підписана улітку, а «справжню», тобто ратифіковану Сенатом. При цьому положення про угоду зі США мають бути частиною майбутнього мирного договору між Україною та Росією. Відповідно до пропозицій, які Келлог сформував ще до свого призначення, мирний договір передбачатиме, зокрема, територіальні поступки та відмову України від НАТО.
Нині Дональд Трамп розглядає три подані йому на затвердження «мирні плани» щодо України, повідомляє агентство Reuters. Серед них – план Келлога, а також пропозиції майбутнього віце-президента Джеймса Венса та колишнього виконувача обов'язків директора національної розвідки Річарда Гренелла, зміст яких не розголошується.
«Не маю сумніву, що Трамп запропонує умови миру відносно швидко, як тільки він стане президентом, а, можливо, і до цього, – говорить в інтерв’ю «Главкому» посол США в Україні у 2003-2006 роках Джон Гербст. – На мою думку, ідея врегулювання Трампа полягатиме в тому, що частина України залишатиметься під контролем Росії, що є дуже тривожним. Проте, як він підкреслив, це гарантуватиме виживання України та її безпеку, завдяки різним заходам проти майбутніх російських атак. І якщо це буде досягнуто, то в цілому такий варіант буде дуже позитивним для України, хоча й з деякими нерадісними елементами».
Утім, на уточнююче питання, чи готовий Трамп гарантувати безпеку України, як це було зроблено щодо Японії та Південної Кореї, з якими США підписали угоди про взаємну оборону, Гербст відповідає так: «Я особисто бажав би бачити це. Але не думаю, що адміністрація Трампа на це піде».
Отже, Україні запропонують угоду, дотримання якої залежатиме від доброї волі підписанта – в даному випадку Сполучених Штатів та президента Америки.
Україна ж, за словами представників нашої влади, вже не хоче жодних «сурогатів», котрі підміняли би собою членство в НАТО. Ще президент Віктор Ющенко порівняв НАТО із «захисною парасолькою», під якою Україна може укритися під час політичної «негоди».
Володимир Зеленський наполягає на наданні нам такої «парасольки» як єдиного надійного засобу убезпечити себе та гарантувати недоторканність наших кордонів. Він проти прийняття України до НАТО частинами, але не виключає те, що – доки триває війна – п’ята стаття Північноатлантичного договору може тимчасово не поширюватися на всю територію України.
1 грудня 2024 року Зеленський уперше висловив готовність погодитись на заморозку війни з Росією, якщо НАТО запросить Україну в Альянс і надасть гарантії безпеки для підконтрольної Києву території. На менші умови глава держави не згоден. Але чи згодні на це ті, хто думає про реанімацію Будапештського меморандуму?
Наталія Лебідь, «Главком»
Читайте також:
- Ющенко жорстко висловився про Будапештський меморандум
- Чому всі забули про Будапештський меморандум?
- Чому Україна втратила ядерну зброю
- Будапештський меморандум: як надурили Україну. Пророча карикатура 30-річної давності
- Територіальні поступки та 20 років мораторію на НАТО. Посол Гербст – про те, що Трамп готує Україні
- Ціна миру. Як спецпредставник Трампа «завершуватиме війну за 24 години»
- Україна відмовляється від гарантій, що є замінниками членства в НАТО – МЗС
Коментарі — 0