Foreign Policy: Російські еліти вимагають нового Путіна
Успішна контратака України означає, що вперше за 22 роки правління російського президента Володимира Путіна йому доводиться мати справу з елітами, які з ним не погоджуються – щодо стратегічних рішень відносно війни Росії в Україні і того, як ця війна могла би закінчитися.
Путін пішов на величезний політичний ризик, коли розв'язав війну не просто без внутрішніх обговорень, але навіть не повідомивши ключових гравців. Якби війна йшла добре, ця азартна гра окупилася б, але сьогодні, коли Україна контратакує, а Росія відступає, питань щодо рішень Путіна стає все більше. У них є побоювання, що Росія може повністю програти. Якщо президенту не вдасться переконати еліти, що він залишається сильним лідером із чітким розумінням того, куди він веде країну, невизначеність може стати значним політичним ризиком для його режиму.
Це правда, що якась частина російських еліт — найпотужніші, амбітні та домінуючі гравці — вважають війну катастрофою. Проте більша частина представників еліт не лише співпереживає політичним мотивам Путіна, а й поділяє його розуміння ситуації та мотивів розв’язання війни. Політичний мейнстрім є значною мірою антизахідним і антиліберальним, а більша частина російської еліти не вважає Україну повноцінною державою і мріє розхитати світовий порядок як помсту за 30 років «західної нахабності». Багато хто вважає, що у Росії не було іншого виходу, окрім як зробити щось катастрофічне, що знищило би нинішній порядок і дало б можливість відбудувати його за історично справедливіших обставин – знову-таки, на думку еліт. Простіше кажучи, війна може бути катастрофою, але в очах більшості з представників еліт Росії вона є виправданою і зрозумілою.
Росія може програти війну. А що трапилося?
У перші кілька тижнів повномасштабного вторгнення російські еліти консолідувалися навколо Путіна. Навіть ті, кого можна вважати внутрішньосистемними лібералами чи технократами, ті, хто дивився на дії Путіна з жахом і відчаєм, виявляли покору. Багато хто покладав провину за цей геополітичний кошмар не на Путіна, а на Захід.
На перших етапах, аж до квітня, багато хто сподівався, що війна швидко закінчиться – звісно, перемогою Росії, чи то мирною угодою з Україною, чи повною поразкою України. Неминуча перемога Росії була поставлена під сумнів лише з точки зору її вартості і тривалості.
До кінця весни прийшло розуміння того, що конфлікт може затягнутися на роки. Серед еліт РФ запанувала думка: Росія не може програти просто тому, що Україна не може виграти.
Чи може? У вересні багато чого змінилося. Несподівано успішна контратака України, викликала серйозне занепокоєння і страх серед російських еліт: а що, як Росія справді може програти? Важливо, що ці сумніви пов’язані не стільки зі спроможністю російської армії чи її військовою потужністю (хоча це теж викликає занепокоєння), скільки, що важливіше, зі здатністю Путіна контролювати ситуацію.
Занепокоєння почало накопичуватися і дедалі більше питань залишалися без відповіді. Чи збирається Росія анексувати окуповані території? Чи проводитиме вона «референдуми» щодо входження цих територій до складу Росії, і якщо так, то коли? Які регіони України це охопить? Чи здатна РФ їх утримати? Де Москва знайде кадри для роботи у державних адміністраціях окупованих територій? Чи оголосить Кремль офіційну мобілізацію? Питання надходять і досі, але Путін мовчить. За його словами, все відбувається за планом і «всі цілі спецоперації будуть досягнуті», це були єдині відповіді, які еліта, вочевидь, заслужила почути. Російський інформаційний простір, від опозиційних ЗМІ до внутрішньосистемних, рясніє чутками, витоками та припущеннями, які, очевидно, надходять із Кремля. Але нічого не звучить переконливо, і досі нічого не здійснилося.
Небажання Путіна пояснювати свої плани, розсіювати занепокоєння та побоювання оточення є однією з головних причин підриву його лідерства. Одна річ – віддати свою долю у руки політичного лідера, який є сильною особистістю, здатною протистояти геополітичним викликам. Зовсім інша – опинитися повністю залежним від політичного лідера, який, здається, програє, але вперто не бажає нічого пояснювати. Путін не зміг провести своє щорічне послання до Федеральних зборів, спільне засідання обох палат парламенту навесні; відклав на невизначений термін свою «Пряму лінію» (запланована на літо програма питань і відповідей з простими росіянами); і ухиляється від більшості тем, що стосуються ситуації на фронті. Він почав цю війну один і веде її сам, не лишаючи елітам іншого вибору, окрім як сліпо слідувати та довіряти його тіньовим роздумам зі жменькою непублічних осіб, таких же ізольованих, як і сам президент.
Протягом вересня питання «Як ми збираємося виграти цю війну?» перетворилося на «Як ми збираємося уникнути програшу у цій війні?» Проблема у тому, що початкова концепція Путіна – виграти війну шляхом виснаження України у військовій сфері, повільного «відкушування» шматків її території, бомбардування решти її території і вичікування, поки вона здасться перестала мати бодай якийсь переконливий вигляд, коли Україна почала контратаку.
Війна поглибила розкол між російськими групами впливу
Наразі Путін зробив лише два публічних коментарі на тему контрнаступу. У липні, коментуючи можливу українську контратаку, Путін сказав: «Нехай спробують… Усі повинні знати, що, загалом, ми ще нічого серйозного не розпочали». Минулого тижня він заявив, що «стримана відповідь» Росії на українські «терористичні атаки» не триватиме вічно, додавши: «Нещодавно російські збройні сили завдали кілька чутливих ударів по цьому напрямку. Назвемо їх попереджувальними пострілами. Якщо ситуація триватиме так і надалі, наша відповідь буде більш ефективною».
Водночас ці удари не проливають світла на те, як Росія має намір уникнути програшу у війні. Зараз багато хто припускає, що у Росії може бути лише два варіанти: ядерна загроза (для Заходу чи тактичне застосування в Україні) або загальна військова мобілізація. Останнє залишається дуже малоймовірним, тоді як перше призведе до світової катастрофи.
Було би неправильно вважати, що російське керівництво знає про плани та наміри Путіна. Будь-хто, хто посилається на інсайдерів або кремлівські витоки, не помічає, що ці точки зору не відображають справжніх поглядів Путіна, а лише пропозиції його оточення. Ці інсайдери можуть лише здогадуватися, гадати, тлумачити або покладатися на застарілі інструкції.
Яскравим прикладом є очевидна підготовка Кремля до проведення «референдумів» на окупованих територіях України. Підсумовуючи витоки ЗМІ та розмови з джерелами, виявляється, що наприкінці серпня адміністрація президента працювала на основі червневих припущень про те, що до вересня Росія забезпечить свій контроль над більшою частиною Луганської та Донецької областей, які Кремль визнав незалежними суб’єктами напередодні вторгнення. У перші кілька днів вересня стало абсолютно очевидним, що політичний порядок денний суперечить військовій ситуації на місцях, і що він значно відстає. Усі плани було призупинено в останній момент, за кілька днів до передбачуваної дати референдуму (11 вересня).
Вертикаль російської влади не діє послідовно: поки внутрішньополітичні куратори, відповідальні за «референдуми», готові розпочати підготовку до «голосування», військові підрозділи борються за фізичний контроль над територіями, а лінія фронту рухається. ФСБ виступила проти референдумів з міркувань безпеки. Кожен офіційний орган має власний порядок денний і політичні пріоритети, які часто суперечать цілям інших або загальним цілям військової операції. Путіну, схоже, не вдається зібрати все разом.
Військові невдачі, невизначеність і побоювання, що Росія може програти війну, загострили внутрішні проблеми. Ситуація на фронті поглибила розкол між двома великими групами: першу можна умовно охарактеризувати як «нехай Путін робить те, що вважає за потрібне», а другу – «пора щось робити, оскільки Кремль не у змозі реагувати належним чином».
Перша група складається з технократів і високопосадовців у президентській адміністрації, кабінеті міністрів і центральному банку: усі вони намагаються зосередитися на своїх нібито мирних програмах і можуть лише спостерігати за розвитком військової ситуації, не маючи можливості впливати на неї. Хтось шукає політичних дивідендів (як, наприклад, перший заступник глави Адміністрації Сергій Кирієнко), хтось (зокрема, прем’єр-міністр Михайло Мішустін і голова Центробанку РФ Ельвіра Набіулліна) зосереджується на своїх прямих обов’язках, ігноруючи лиха війни. Вони пасивні і старанні.
Друга група, яка може бути розчарована у діях, набагато помітніша та галасливіша. До її складу входять дуже різні гравці, у тому числі ті, хто безпосередньо залучений до військових справ (наприклад, глава Чечні Рамзан Кадиров і мільярдер Євген Пригожин), а також правляча партія «Єдина Росія», внутрішньосистемна опозиція (комуністи, ліберал-демократи та «Справедлива Росія – За правду») та різні громадські діячі з панівного консервативного табору. Усі вони або благають Путіна якнайшвидше завдати нищівної поразки українській армії, або готуються діяти з власної ініціативи, як Кадиров, який закликав до самомобілізації, або Пригожин, який вербує ув’язнених на війну.
Тим часом воєнні невдачі викликають обурення серед провоєнних активістів і блогерів. Коли Росія втратила контроль над важливою частиною Харківської області, соцмережі вибухнули вигуками про те, що «Росія програє», «це катастрофа», «де Путін?», а також закликами розслідувати діяльність міністра оборони РФ Сергія Шойгу, покарати Генштаб за державну зраду, оголосити термінову повну мобілізацію. Цей табір є стратегічно лояльним та ідеологічно близьким до влади, і не має істотного політичного впливу на думки населення. Він не має структури чи політичної організації і виглядає нешкідливим для Кремля. Але у нинішній ситуації ця група стала надзвичайно небезпечною, оскільки може формувати настрої серед еліт, поширювати обізнаність про реальність ситуації та підживлювати побоювання, що Росія може програти. Паніка може бути дуже заразною.
Росіяни хочуть нового Путіна
Протягом 2021 року Путін був надзвичайно зручним політичним лідером для російських правлячих еліт: його популярність гарантувала політичну стабільність і передбачуваність, тоді як його небажання проводити будь-які реформи забезпечувало збереження статус-кво. Хоча його високий рейтинг досі захищає його від політичної дестабілізації ситуації з боку простих росіян, Путін раптово перетворився на руйнівника, лідера країни з дуже невизначеним майбутнім.
Проте не слід мати ілюзій: йдеться не про зростання антипутінських настроїв. Нинішній політичний попит полягає у рішучому, сміливому, добре поінформованому та компетентному сильному діячі і щодо Путіна ці два останні атрибути наразі викликають сумніви. У росіян є запит на лідера, який міг би направляти, протистояти викликам, мобілізувати, коли це необхідно і давати надію на краще майбутнє. Еліти хочуть, щоби старий Путін повернувся до своїх обов’язків повноцінного політичного лідера, пов’язаного з реальністю та своїм оточенням, але вони не знають, чи той, «старий» Путін ще існує. Еліти не ризикують вдаватися до перевороту, адже на заваді стоїть страх перед спецслужбами та всемогутністю Путіна.
Проте зростаюча невизначеність, нервозність і побоювання, що Росія може програти війну, підштовхнуть еліти діяти більш незалежно і сміливіше. Згасаюча політична зірка Путіна є найбільшою загрозою для режиму, набагато небезпечнішою за будь-яку можливу опозицію чи масові протести.
Джерело: Foreign Policy
Переклад: Наталія Сокирчук, «Главком»
Коментарі — 0
