Переслідування воєнних злочинців – довга гра для України

Терехівка – фермерське село під Черніговом, з низенькими будинками із залізними дахами та телефонними стовпами, увінчаними лелечими гніздами. У селі є універсальний магазин і будинок культури, а також кіоск, де продавали безалкогольні напої. Відколи російські війська зайняли село, кіоск не працює. Однак росіяни знайшли йому застосування: окупанти на кілька днів ув'язнили в ньому Олександра Марусика, цивільного, і катували його, наступаючи на поранену ногу та запитуючи, де перебувають українські підрозділи. Від сильного болю пан Марусик благав російських солдатів убити його. Зрештою, його відпустили.

30 березня 2022 року

Темно-помаранчевим кольором позначені території, що в певний період перебували під російською окупацією.

Світло-помаранчевим кольором позначені території, яка Росія атакувала, але повністю  не контролювала

Джерела: Інститут дослідження війни; Центр критичних загроз AEI

На тлі звірств, скоєних російськими військами в Україні, історія пана Марусика здається непримітною. Росія бомбардує та обстрілює цивільні об'єкти в українських містах, вбиваючи тисячі людей. Її солдати катували, піддавали сексуальному насильству і вбивали некомбатантів в окупованих містах, таких, як Буча. Росія систематично викрадає українських дітей. У середині квітня з'явилося відео, на якому російські солдати відрубують голови живим українським військовополоненим.

За словами Андрія Костіна, генерального прокурора України, з моменту вторгнення українська прокуратура відкрила понад 80 тис. справ про воєнні злочини. Проте справа пана Марусика дечим виділяється: це одна з 30 справ, які вже завершилися винесенням обвинувального вироку. 17 лютого 2023 року суд у Чернігові заочно засудив російського солдата Дениса Кузнєцова за катування.

Цей судовий процес демонструє зусилля, яких докладає Україна для переслідування воєнних злочинців. Але він також висвітлює недоліки цих зусиль. Україні бракує стратегії побудови справ проти вищого російського керівництва, а не проти рядових солдатів. Союзники України охоче надають бази даних і проводять тренінги, але направляють мало власних слідчих. Цілий ряд міжнародних ініціатив з надання допомоги не координується. Якщо Україна та її союзники сподіваються винести вирок особам, відповідальним за воєнні злочини, їм ще треба попрацювати.

Сергій Хамайко, обласний прокурор, який вів справу пана Марусика, каже, що обрав її з простої причини: у нього були докази. Українські спецслужби мали дані з мобільного телефону, які вказували на те, що 20-річний Кузнєцов був у кіоску. Пан Марусик ідентифікував Кузнєцова за фотографією, оскільки бачив його обличчя без зав'язаних очей і впізнав його голос з перехоплених телефонних розмов. Суд засудив росіянина до 12 років позбавлення волі за статтею 438 Кримінального кодексу України, яка стосується порушення законів та звичаїв війни.

Але українська влада не має жодного уявлення про місцезнаходження Кузнєцова. Призначений судом адвокат не зміг з ним зв'язатися. Кузнєцов, якщо він живий, може навіть не знати, що йому висунули звинувачення: прокуратура зобов'язана лише опублікувати повідомлення в офіційному урядовому виданні. Що ж тоді означає цей вирок? «Мене всі про це запитують», – зітхає Хамайко. Він стверджує, що в Росії колись може відбутися зміна режиму, тож вирок надає жертві відчуття справедливості.

На таких трибуналах, як трибунали щодо війни в Сьєрра-Леоне та колишній Югославії, прокурори навчилися повільно будувати справи проти вищих керівників, які організували насильство. В Україні цього ще не сталося, каже Вейн Джордаш, юрист-міжнародник з Києва. Пан Джордаш керує юридичною практикою Global Rights Compliance, яка надає підтримку українським слідчим і прокурорам. «Основна увага приділяється справам безпосередніх виконавців, які мають вигляд звичайних злочинів – катування в підвалі, зґвалтування жінки, – каже пан Джордаш. – Оскільки кількість таких справ величезна, а технічної експертизи недостатньо, прокурори «тільки починають зосереджуватися на тому, як підняти ці справи на вищий щабель».

Деякі проблеми коріняться в законодавстві. У Кримінальному кодексі України відсутня концепція відповідальності командирів, яка використовується для звинувачення старших начальників у воєнних злочинах, навіть якщо вони не віддавали прямих наказів. Крім того, українські прокурори мають обмежену свободу дій: вони зобов'язані розпочати розслідування упродовж 24 годин після отримання повідомлення про злочин. Це призводить до збільшення кількості дрібних справ.

Кар'єра прокурорів процвітає, коли вони виграють багато судових процесів, що є стимулом для швидкого висунення звинувачень проти солдатів, а не для тривалого розслідування дій їхніх командирів. Деякі російські військовослужбовці визнали свою провину лише для того, щоб повернутись додому після обміну полоненими. Заочні суди є ризикованими: у 2015 році Європейський суд з прав людини скасував обвинувальний вирок за воєнні злочини в Хорватії (поставивши під сумнів багато інших), оскільки процес апеляції для тих, хто був засуджений заочно, був визнаний недосконалим.

Українські суди не можуть приймати докази безпосередньо від зовнішніх слідчих, тому міжнародні експерти виступають лише як радники. Багато адвокатів вважають, що цього недостатньо. «Недостатньо надіслати до нас сотні міжнародних консультантів», – каже Олександра Матвійчук, юристка-правозахисниця, чий Центр громадянських свобод отримав Нобелівську премію миру у 2022 році. Україні бракує «робочих рук на місцях», додає вона. Деякі українські неурядові організації, в тому числі група пані Матвійчук, закликають до створення гібридних судів, які могли б приймати іноземних слідчих і прокурорів.

Тим часом, розслідування воєнних злочинів за участю іноземних держав та судів є надзвичайно складним. «Простір став переповненим, – каже Надія Волкова з неурядової організації «Українська юридична консультативна група». Україна надала юрисдикцію Міжнародному кримінальному суду в Гаазі. (У березні цей суд видав ордер на арешт Владіміра Путіна, а також його міністра соціального захисту дітей у зв'язку з їх масовими викраденням і вивезенням до Росії). Тим часом шість східноєвропейських країн – Естонія, Латвія, Литва, Польща, Румунія та Словаччина – об'єднали з Україною свої зусилля у Спільну слідчу групу з метою розслідування воєнних злочинів.

ЄС у своїй судовій установі – Євроюсті – створив базу даних доказів воєнних злочинів. ЄС також хоче прийняти у себе новий трибунал, який судитиме Росію за звинуваченням в агресії, що, ймовірно, не може бути здійснено Міжнародним кримінальним судом проти країн, які відкидають його юрисдикцію. Америка, Велика Британія та окремі європейські країни періодично надсилають в Україну судово-медичних та юридичних експертів, а також збирають свідчення від українських біженців. Деякі з них можуть висунути звинувачення у скоєнні воєнних злочинів відповідно до законів універсальної юрисдикції. Координувати зусилля цих країн з українськими прокурорами має Консультативна група з розслідування воєнних злочинів (ACA) – ініціатива Америки, Великої Британії та ЄС. Не дивно, що це важко зробити.

Багато питань можуть бути проблемними. Ситуація в Україні не схожа на ту, що була під час Нюрнберзького процесу над воєнними злочинцями, коли держави-переможниці нав'язували правосуддя переможеній нації. Вона також не схожа на ситуацію в Камбоджі, Сьєрра-Леоне чи колишній Югославії, де громадянські війни поступилися місцем трибуналам, спонсорованим міжнародним співтовариством, – фраза, яка на той час щось та й означала.

Натомість в Україні поки що переважна більшість справ про воєнні злочини розглядатиметься національними судами. Окупована країна судитиме солдатів загарбника, які можуть перебувати в Росії і бути недоторканними упродовж багатьох років. Клаус Гоффманн, німецький прокурор, який співпрацює з ACA, зазначає, що Лондонська декларація про покарання воєнних злочинів була прийнята в 1942 році, коли нацистське керівництво було ще недосяжним. Правосуддя, за словами пана Гофмана, настане після завершення бойових дій.

Джерело: The Economist

Переклад з англійської Вікторії О. Романчук