Про «брєжнєвщину», український хокей та виступи за Росію. Інтерв’ю з олімпійським чемпіоном Олексієм Житником

Про «брєжнєвщину», український хокей та виступи за Росію. Інтерв’ю з олімпійським чемпіоном Олексієм Житником
За плечима Олексія Житника - 16 сезонів у Національній хокейній лізі
Світлина - UA-Футбол

Легендарний хокеїст розповів «Главкому», чому найшвидша гра в світі у нашій державі перебуває в повному занепаді

В українському хокеї розгорівся скандал. Олімпійського чемпіона Олексія Житника не зареєстрували як кандидата в президенти Федерації хокею України. Тож оскільки колишній головний податківець держави Анатолій Брезвін після 14-ти років на чолі ФХУ посаду залишив, наразі офіційний претендент на його посаду один – заступник директора Державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» Георгій Зубко. У зв’язку з цим ситуація загострилася максимально. Керівники професійних клубів виступили з відкритим листом на ім’я Міністерства молоді і спорту, в якому погрожують припинити регулярний чемпіонат Української хокейної ліги з 1 січня в разі, якщо статут Федерації не зміниться і їм не дадуть право голосу при виборах президента.

У цьому інтерв’ю «Главкому» Олексій Житник поділився думками, чому Україна менше, ніж за два десятиліття скотилася з еліти світового хокею до рівня аутсайдера третього дивізіону.

«Ми тобі нічого не винні. До побачення»

Олексію, зі сторони виглядає, що шансів змінити ситуацію з нинішніми виборами практично немає. Ви не змирилися з таким станом речей?

Звичайно, не змирився. Покажіть мені людину, яка б не хотіла змінити ситуацію в українському хокеї. На таких позиціях можуть стояти хіба вороги нашого спорту. Неправда, що мене не висунули кандидатом. Найближчим часом ми це доведемо юридично. Мене висунув обласний осередок Київщини. Ця інформація була на електронній пошті Федерації хокею України.

Пізніше ми подавали у ФХУ запити з проханням надати інформацію як на електронку, так і в письмовій формі, занісши звернення в офіс на вулиці Іллєнка. Жодної відповіді нам не надали. Рекомендовані листи через два тижні поверталися на поштове відділення, бо їх ніхто не приймав. Якби мені це хтось розповів, не повірив би. При цьому наші запити не були якимось надзвичайними. Ми хотіли дізнатися, який штатний розпис Федерації, ознайомитися зі списком її працівників. До того нам не відповідали, коли відбудеться звітно-виборний конгрес.

Не менш комічно виглядало, коли півроку тому зайшов на сайт ФХУ і зауважив, що останнє оновлення там було в 2018 році. В ідеалі вся та інформація, яку ми хотіли отримати шляхом подання запитів, мала б знаходитися на офіційній сторінці. Для порівняння. Тренер дітей у школі «Сокола» Андрій Савченко розповідав, що інформацію, потрібну для участі наших дитячих і юнацьких чемпіонатах Білорусі він отримує за лічені хвилини, через офіційний сайт Федерації. Жодних запитів. Усі контакти клубів, офіційних осіб вказані. А в нас це таємна інформація. Запити подаються, через тиждень чи два доводиться про них нагадувати. ФХУ – закрита структура, яка ні перед ким не звітує. Цьогоріч навесні я особисто приходив до виконавчого директора Федерації Сергія Коваля, просив надати відповіді на ті питання, про які говорив вище. Відповідь шокувала: «Ми тобі нічого не винні. До побачення».

Олексій Житник під час зустрічі з президентом США Рональдом Рейганом... у рушникуОлексій Житник під час зустрічі з президентом США Рональдом Рейганом... у рушнику

Як журналіст я про це чую вже більше десятка років.

Бо сама суть виборів означає можливість вибору. А в нас звітно-виборний конгрес ФХУ фактично перетворюється в перепризначення попереднього керівника. Чи його ставленика. Після того, як у 2006 році колишній мер Києва Олександр Омельченко залишив посаду очільника Федерації і його місце зайняв Анатолій Брезвін, схема не змінюється. Зокрема й у світлі наступного конгресу. Попередні три рази Брезвіна перепризначали, а зараз він вирішив передати повноваження Георгієві Зубку. Тому єдиний кандидат на посаду президента – він.

«Ліміт на легіонерів потрібен. Але не зараз»

Припустімо, ви зможе довести, що Київський обласний осередок вас висуне. Але сенс у цьому, якщо делегатами конгресу одначе будуть представники регіонів, які підтримують іншого кандидата? Боротьба заради боротьби?

У тому й річ, що ми будемо домагатися зміни регламенту, щоб право голосу отримали представники дитячих шкіл і професійних клубів. Бо нинішня схема – це замкнене коло. Кожен обласний осередок висуває свого кандидата. Візьмемо Київ. Столиця висунула Георгія Зубка, за якого віддали свої голоси 23 голосувальники. За мене були лише багаторічний воротар збірної України Костянтин Сімчук та вихованець «Сокола», екс-гравець молодіжної збірної України, а нині юрист Владислав Сірик. Хто ті люди, які голосували проти мене? Який стосунок вони мають до хокею? Чув хіба дівчат, які представляють жіночу Федерацію хокею. Слухав тих людей через Zoom-конференцію і дивувався. Це брежнєвщина у найгірших проявах. Георгієві Зубку просто співали оди. Це смішно, хоча я проти нього нічого не маю. Та й взагалі особисто ми практично не знайомі. Єдине мене здивувало висловлювання Георгія, що він 26 років у хокеї. Я у хокеї все життя, а про існування Зубка дізнався лише рік чи два тому.

Те, що людина у дитинстві тренувалася, ще нічого не означає. Я теж займався боротьбою, грав на скрипці і баяні. Але це не дає мені права називатися борцем чи музикантом. Це по-перше. А по-друге, говорити в контексті нашого хокею, що ми рухаємося в правильному напрямі, просто смішно. Єдиний позитив нашого хокею останніх років п’яти – поступове, болюче відродження клубного хокею. За останні два-три роки Українська хокейна ліга поступово перетворюється у дійсно привабливий продукт. Нині у нас вже є вісім більш-менш конкурентоздатних клубів, матчі яких дивитися цікаво.

Олексій Житник з тренерами «Сокола» Олегом Шафаренком та Костянтином СімчукомОлексій Житник з тренерами «Сокола» Олегом Шафаренком та Костянтином Сімчуком

Ось цьогоріч улітку Костя Сімчук, Слава Завальнюк, Влад Сірик не без моєї участі змогли відродити легендарний клуб «Сокіл». У це ніхто не вірив, але нам це вдалося. Команда, якої шість років не було. Знову виступає в УХЛ. То за умови, що ще в липні у нас не було ні хокеїстів, ні тренера, ні ковзанки, на якій можна було б тренуватися. Але спільно з Київською міською державною адміністрацією і приватними інвесторами «Сокіл» повернувся. При цьому ми не заспокоюємося і будемо робити клуб ще міцнішим як у фінансовому, так і в суто хокейному аспектах.

Також важливо, щоб сильнішими ставали конкуренти. Приємно, що поряд із «Соколом» влітку створилися «Маріуполь» та «Краматорськ». Ці клуби – теж приклад тісної співпраці місцевих органів влади і приватного бізнесу. А в мене є мрія, щоб у нашому чемпіонаті було 10-12 класних команд, щоб була реальна конкуренція.

Чимало любителів хокею невдоволені, що у більшості клубів, окрім «Білого Барса», аж надто багато легіонерів, в основному з Росії. На ваш погляд, ліміт на іноземців має існувати?

Має. Але не зараз. Через кілька років, якщо ситуація стабілізується і запрацюють школи, обмеження вводити треба. Не категоричні. Ліміт, з моєї точки зору, має складати приблизно п’ять-вісім гравців на команду. Іноземці теж потрібні. Щоб місцеві гравці мали за ким тягнутися і ріс загальний рівень. А нині нам реально бракує хокеїстів. Через стан дитячо-юнацьких шкіл, відсутність у більшості міст України ковзанок ми втратили цілі покоління гравців. Останніх два роки я постійно живу в Україні, відвідую матчі дитячих першостей, спілкуюся з батьками. Фактично, усі витрати за підготовку дітей лежать на їхніх плечах. Коштом шкіл покривається хіба підготовка ковзанок. Організація турнірів і виїзди на них, екіпірування – все за кошт батьків. Найбільше мене здивувало, що платити людям доводиться навіть за роботу суддів. Це нонсенс. Суддівство має забезпечувати Федерація.

«Омельченко відповів: «Не на часі». А коли ж буде «на часі»?»

Найбільша біда нашого дитячо-юнацького хокею – в масовому відтоку вихованців за кордон. Нерідко – зі зміною громадянства. Не так давно «Главком» розповідав, що за п’ять років Україну залишило 16 із 29-ти вихованців ДЮСШ «Сокіл» 2004 року народження.

Цього процесу не вдасться зупинити, поки не будуть створені відповідні умови вдома. Батьки прилаштовують дітей у Росії, Румунії, Угорщині, Словаччині, Чехії. Будь де, бо в заняттях хокею має бути сенс. У нас його тривалий час не було зовсім, бо майже не було клубів. Змінювати треба чимало. І шлях бачу саме у співпраці місцевої влади з приватним бізнесом. У нас не Канада і США, де спорт самоокупний. Україна наразі належить до тих держав, де спорт є дотаційним, де це соціальний проект. З командних видів у нашій країні може заробляти лише футбол. Та й то лише клуби, які виступають в єврокубках. Боксу і тенісу до уваги не беру, бо там мова про окремо взятих персоналій, а не систему загалом.

Український спорт здатен вижити лише за підтримки держави і меценатства. Також за рахунок процесу децентралізації з’явилося більше можливостей у місцевих органів влади. І фінансових, і політичних. Яскравий приклад – Київ. КМДА допомагає «Соколу» й іншому столичному клубові «Крижані Вовки». В Херсоні «Дніпру» сприяє обласна рада. Те саме вочевидь буде в Кременчуку. В Маріуполі хокейний клуб підтримує мерія. І такий напрям у наших умовах – єдиний перспективний. Бо бізнес самотужки фінансування професійних клубів не потягне. З моєї точки зору, в ідеалі при кожному хокейному клубі має існувати дитяча школа. І ковзанок має бути якомога більше. Мені подобається приклад Торонто, міста, де є 200 ковзанок.

А в нас звичайний «дутик» у Маріуполі відкривають за участю президента держави, з таким пафосом, ніби відкрили велику льодову арену.

Не смійтеся. Маріупольці відкрили цей «дутик» з перспективою розвитку. Через рік там буде льодовий стадіон на півтори-дві тисячі. З відкриттям вони поквапилися, щоб функціонувала дитяча школа і було де грати професійному клубові. В Маріуполі має бути щось на кшталт броварського «Терміналу». Також сподіваюся, що повернуться ті часи, коли знову почне служити українському хокеєві донецька «Дружба», арена, яка може вмістити 5000 глядачів.

Володимир Зеленський під час відкриття ковзанки в МаріуполіВолодимир Зеленський під час відкриття ковзанки в Маріуполі

Цих часів можна чекати дуже довго.

Треба сподіватися на краще. А стосовно маріупольського «дутика» маю гарне порівняння. Пригадую, років 15 тому спілкувався з Сан Саничем Омельченком. Може й більше, ще коли він був мером. Запитував, чи можна було б виділити шматок землі під будівництво льодової арени. Хлопці, які тоді виступали у провідних хокейних лігах, готові були вкладати в цей проект гроші. Але Омельченко відповів: «Не на часі». А коли ж буде «на часі»?

Навіщо нове, якщо у Києві понад десятиліття не можуть довести до ладу старе – спорткомплекс «Авангард». У 2017 році тодішній міністр спорту Ігор Жданов навіть презентував проект будівництва великого багатофункціонального спорткомплексу на цьому місці, де була б не лише льодова арена, а й басейн. Проте нині, коли «за спиною» «Авангарду» зведений пам’ятник жертвам Бабиного яру, про це вже можна забути. Сподівання хокеїстів надалі пов’язані з реконструкцією льодового стадіону.

«Авангард» у Києві залишався єдиним, якщо не враховувати Палацу спорту місцем, арена якого відповідала усім стандартам IIHF. Тобто там ми могли проводити молодіжні чемпіонати світу, міжнародні турніри. Крім того, там впродовж року могли б тренуватися півтори-дві тисячі дітей. Тільки хокеїстів, не враховуючи фігуристів і шорт-трекістів. Проте проблема реконструкції залишається відкритою й зараз. Зрозуміло, що про багатофункціональний комплекс мова вже не йде. Але льодовий стадіон відновити реально.

У 2021-му роботи в «Авангарді» нарешті вестимуться чи у зв’язку з пандемією реконструкція знову «не на часі»?

Ми сподіваємося на краще. Об’єкт державний, знаходиться на балансі Міністерства молоді і спорту. Його відновлення залежить від державного фінансування. Вважаю, що реконструкція «Авангарду» - «на часі» як ніколи. Бо п’ятимільйонному, а з урахуванням міст-супутників, уже, мабуть, восьмимільйонному Києву катастрофічно бракує льоду. Наразі функціонує дві з половиною ковзанки. Помилково вважати, що в часи незалежності збудована ковзанка на вулиці Шалетт на Дарниці. Вона збудована, але замість ліквідованої у процесі реконструкції НСК «Олімпійський» «Крижинки». Обнадіює лишень, що в перспективі міська влада збирається збудувати на Шалетт ще одну ковзанку. Але коли це буде – наразі питання.

Розумієте, будівництвом ковзанок як і розвитком хокею мав хтось займатися. У 2007 році була прийнята державна програма розвитку хокею, яка мала діяти впродовж десяти років. Але хто за цю програму відповідав і хто мав би відзвітувати – загадка. Тоді у Федерації хокею говорили, що програма впроваджена з їх ініціативи. В мене інформація трохи інша. Але менше з тим, Анатолій Брезвін нині хизується, що за останніх десять років побудовано 12 ковзанок. Мали збудувати 60. При цьому, за інформацією з уст Бориса Колеснікова, лише чотири з цих 12-ти ковзанок були збудовані за державні гроші. Решту вісім звели бізнес-структури. Яка в цьому роль Федерації? Нині легко все спирати на пандемію чи війну. Нехай. А що тоді заважало будувати ковзанки в 2011-му чи 2012 роках?

«Щоб хлопці не хотіли їхати аби куди, їм треба створювати умови вдома»

Збірна України з хокею нині ледве втримується в третьому за силою у світі дивізіоні 1В. Це реальний стан речей чи ми не розкриваємо свого потенціалу?

Реальний стан речей, який власне ілюструє реальний рівень розвитку українського хокею. Шляхів розвитку може бути кілька – свій сильний чемпіонат чи комплектація збірної за рахунок легіонерів, які виступають у провідних першостях Європи. УХЛ тільки здіймається на ноги, а легіонерів у нас, по суті, не залишилося. Наразі нам ледве вдається збирати команду для дивізіону 1В. І не хлопці в цьому винні. Вони не мають де розвиватися, бо не виступають на міжнародному рівні. Ми ж чому з кінця 90-х і впродовж практично цілого першого десятиліття 2000-х років входили в елітну когорту збірних на чемпіонаті світу. Бо Шахрайчук, Сімчук, Завальнюк, Климентьєв, Срюбко й багато інших наших хокеїстів виступали в сильних клубах Росії, Швейцарії, Німеччини. І входили там в третій-четверті ланки, а були на провідних ролях.

2018-й. Фелікс Морозов (у центрі) і Олександр Пересунько щойно стали чемпіонами світу серед юніорів у дивізіоні 1В. Чи зможуть вони поборотися за серйозні титули в дорослому хокеї?2018-й. Фелікс Морозов (у центрі) і Олександр Пересунько щойно стали чемпіонами світу серед юніорів у дивізіоні 1В. Чи зможуть вони поборотися за серйозні титули в дорослому хокеї?

Юніорська збірна України в 2018 році виграла чемпіонат світу в дивізіоні 1В. Чому нікого з цих хлопців не беруть, скажімо, в німецьку Бундеслігу?

Найкращі представники цієї команди виступали в юніорських лігах США чи Канади. Маю на увазі Фелікса Морозова, Олександра Пересунька, Дмитра Даниленка, Гліба Кривошапкіна, воротаря Артура Оґанджаняна. Зараз карантин, а тому майже всі ці хлопці змушені підтримувати форму вдома. Вважаю, то непогано, що Пересунько грає за «Донбас», а Морозов – за «Сокіл». Закінчиться карантин, хтось із них знову поїде за кордон. Може, не в юніорські ліги Канади, бо туди вони вже не підходять за віком.

Думаю, молодим треба більше довіряти вдома. Приміром, мене в «Соколі» починали ставити у склад 17-річним, поряд із дорослими чоловіками. Бо найлегше казати, що то діти, що вони слабкі фізично. Треба давати молоді шанс. Тим паче, молоді талановитій. Бо якщо не давати шансів вдома, то хлопці шукатимуть можливостей за кордоном. У Румунії, Угорщині, Словаччині наших гравців беруть із задоволенням.

А Швеція чи Фінляндія для українських хокеїстів недосяжні?

Майже недосяжні. Там є ліміт на легіонерів. Іноземців вони беруть лише топових, тих, які дають результат. Те саме стосується чемпіонатів Німеччини, Австрії, Швейцарії. В них грає багато канадців, американців, причому приймають громадянство. Крім того, в них багато своїх сильних хокеїстів. У ці чемпіонати важко пробитися навіть на рівень другого дивізіону. В третю лігу теоретично потрапити можна, але вона – напівлюбительська. Не думаю, що в такому переїзді є сенс. Краще грати вдома. Але щоб хлопці не хотіли їхати аби куди, їм треба створювати умови.  

Власне, повертаємося до того, з чого почали. Зміни має ініціювати Федерація і її осередки на місцях. А в нас президент ФХУ призначає голів обласних оседків і вони потім за нього голосують. Як у найкращі совєцькі часи, за вказівкою з центру. І більшість цих людей не те що не стояли ніколи на ковзанах – вони взагалі не знають, що таке хокей. Що більшість з них знають схеми оптимізації ПДВ – припускаю. Але до чого тут хокей? Право голосу мають керівники осередків, у яких на цілу область немає жодної ковзанки. Але не можуть голосувати люди, які напряму пов’язані з дитячо-юнацьким і професійним хокеєм.

Зо відбувається з тими, хто не згоден, знаємо на прикладі представника Волинського осередку Юрія Савчука. Після того, як він почав відкрито критикувати діяльність ФХУ, зібрався виконком Федерації і замінили на іншу людину.

Структуру керівних органів нашого хокею треба змінювати повністю. В регіонах за розвиток гри мають відповідати люди, які нею займаються насправді, а не призначені, бо хтось із Києва попрохав. 

«В ідеалі спорт мав би бути поза політикою»

Олексію, опоненти мають проти вас аргумент у вигляді того, що на початку 90-х років минулого сторіччя, після розпаду СССР ви вирішили виступати за Росію, а не за Україну.

Давайте згадаємо, де тоді був я і які то були часи. В 1992 році став олімпійським чемпіоном і поїхав за океан, у Національну хокейну лігу. Там з урахуванням плей-оф сезон закінчується на початку літа. Збірна України розпочинала з дивізіону С, матчі в якому відбуваються взимку або ранньої весни. Тобто навіть якби я дуже хотів, мене б до лав збірної не відпустили. Власне, я й за Росію через те за вісім років зіграв лише на трьох чемпіонатах світу, коли мої команди вибували з Кубка Стенлі до середини квітня.

Крім того, врахуйте інше. Я з юних років грав за збірні СССР різних вікових категорій. Ми не ділилися тоді на росіян, українців, білорусів чи литовців. Між нашими країнами у 90-ті не було війни. В НХЛ я грав за «Баффало Сейбрз», команду, яка була найбільш європейською, за неї виступали чехи, фіни, чехи, словаки, росіяни, я як українець. При цьому в Матчі всіх зірок НХЛ я грав з українським прапорцем на светрі.

Збірна світових зірок з етнічними українцями Олексієм Житником, Петром Бондрою та Дмитром Христичем у складі. В цьому матчі Бондра грав зі словацьким прапором на светріЗбірна світових зірок з етнічними українцями Олексієм Житником, Петром Бондрою та Дмитром Христичем у складі. В цьому матчі Бондра грав зі словацьким прапором на светрі

Як і Петр Бондра, який народився в Луцьку, а як хокеїст сформувався і виступав за Словаччину.

Так, це традиція в НХЛ така, що на светрах під час All Star Game відзначають ті країни, звідки гравець родом, а не ті, спортивне громадянство яких він має. До речі, ми з Петром гарно спілкуємося, він прекрасно розмовляє українською. Ми ж завжди пам’ятаємо своє походження. Я народився і виріс у Києві, вся моя рідня тут. І повертатимуся я завжди сюди, де б не був. Бо тут мій дім. А спорт? Знаєте, я все ж притримувався думки, що він має бути поза політикою. Здавна навіть війни припинялися, коли розпочиналися Олімпіади.

08.08.08 – початок російської агресії на Грузію співпав зі стартом Ігор у Пекіні. Лютий 2014-го – в дні сочинської Олімпіади на території Криму з’явилися «зелені чоловічки».

Тому я й сказав: «припинялися». У минулому часі. На жаль, зараз світ змінився. І тому й кажу, що в ідеалі спорт мав би бути поза політикою. Бо маю адекватних друзів в усьому світі. Зрештою, я ж не в політику зараз іду, щоб мені щось таке згадували. Мені якраз хочеться створити такі умови, щоб українські хокеїсти не мали потреби шукати варіантів за кордоном, а грали в Україні і за Україну. Бо традиції майже втрачені. Колись відразу п’ятеро українських хокеїстів мого, 1972 року народження грало за збірну СССР. А це дуже серйозний рівень. І то ж не тільки з Києва хокеїсти були. Разом зі мною олімпійське золото в Альбервіллі вигравав харків’янин Сергій Петренко. Пізніше володарем Кубка Стенлі був донеччанин Олег Твердовський.

Нині немає взагалі нічого. Розпочинати доведеться з нуля. Бо створити дієву спортивну систему – то не побудувати будинок чи завод. На це потрібен час, не менше п’яти-десяти років, щоб виросли люди. Ось втратили ми кілька поколінь у 90-ті – на початку 2000-х і тепер перебуваємо на узбіччі світового хокею.

Нині в хокейному середовищі жваво обговорюється документальна стрічка «Юкі», про хокеїстів українського походження, які вигравали Кубок Стенлі. Ви вже її переглянули?

Ні, бо був поза межами України, а коли повернувся, то ще не встиг. Найближчими днями збираюся піти в кінотеатр. Я розмовляв з авторами фільму. Вражений, скільки місць вони об’їздили, зі скількома легендами хокею порозмовляли. Це точно цікаво.

Іван Вербицький, «Главком»

 Читайте також:


Коментарі — 0

Авторизуйтесь , щоб додавати коментарі
Іде завантаження...
Показати більше коментарів