Вєшалиця по-українськи, або Як ми громили Сербію

Справжнє свято на нашій багатостраждальній футбольній вулиці буває вкрай рідко. Те, що трапилося в п’ятничний вечір на «Арені Львів» - без перебільшення, саме та рідкісна мить. Деякі вже встигли назвати феєричну перемогу збірної України над сербами з неймовірним рахунком 5:0 найкращою в історії нашої національної команди грою. У цьому дійсно щось є. Проте такими гучними епітетами кидатися не будемо.

Хоча б тому, що, як відомо, усе найкраще чекає нас попереду. Можливо, наші хлопці проведуть ще ліпший поєдинок проти збірної Португалії, чинного чемпіона континенту, яка також є нашим суперником по групі.
Не варто жонглювати епітетами ще й тому, що вже в найближчий понеділок нашим хлопцям треба знову доводити свою спроможність – у матчі проти Люксембургу. Якою б не була «золотою» перемога над Сербією, проте вона вартуватиме небагато, якщо втратимо очки в поєдинку з «герцогами». Тому жодних недооцінок і тривалих спочивань на лаврах бути не повинно: ми лише на початку шляху.

Креативні турботи

Але й применшувати значення перемоги над сербами також не варто. Національна команда України провела майже ідеальний з усіх точок зору поєдинок проти суперника, якого називали чи не найбільш прогресуючим на континенті, орієнтовна вартість футболістів якого в три рази вища за відповідний показник наших. Словом, українці здолали дуже сильну й амбітну команду. Здолали несподівано упевнено, красиво й немов граючись.

Ця наша неймовірна легкість футбольного буття особливо показова, окрім усього іншого, ще й на тлі двох перших явно не найвдаліших поєдинків відбору – проти Португалії та Люксембургу. Третій тур «синьо-жовтим» попервах нічого іншого, окрім головного болю, також не обіцяв. Бо в суперниках — команда, яка на кілька позицій вища за індивідуальною майстерністю, і яка, як і наша, горить бажанням пробитися на Євро. До того ж, чи не вперше за каденції Шевченка збірна опинилася в умовах жорсткого кадрового дефіциту.

Роман Яремчук забив свій перший м'яч у складі національної збірної

Із втратою через складну травму головної зірки нинішньої збірної України – Андрія Ярмоленка – усі вже змирилися. І хоча Андрій Миколайович свого колишнього партнера по «Динамо» до табору збірної викликав, було зрозуміло, що то лише жест доброї волі, а не необхідність. Проте окрім Ярмоленка, поза збірною виявився й Жуніор Мораєш, якого з такими проблемами зробили новим українцем, а також його одноклубник Марлос.

Відтак за креатив у чистому розумінні мали відповідати Коноплянка, котрий не мав змагальної практики в своєму «Шальке», і Циганков, який у «Динамо» цієї практики отримував вдосталь, проте в основному складі національної команди з’являвся вряди-годи. За такого розкладу треба було сподіватися на підтримку «тріумвірату» в центрі поля – Степаненка, Зінченка та Малиновського. І, певна річ, нападника, роль якого вже звично довірили Яремчуку.

Невже це ми?

Завдання ускладнювалося ще й тим, що досі українська збірна не грала проти такого візуально міцного й потужного опонента. Що не гравець збірної Сербії – то атлетичний гренадер, який би не загубився й на баскетбольному майданчику. На їхньому тлі наша середня лінія, за невеликим винятком, виглядала, ніби з іншого виду спорту.

Проте завзяття, хоробрість і правильний настрій здатні гори звернути. Наша найслабкіша, здавалося, карта – прогнозованість стартового складу – стала справжнім козирем. Хлопці усі, як один, вийшли на гру мотивованими і по-спортивному злими. Колективний відбір м’яча, високий пресинг, гуртова й індивідуальна швидкість, і навіть необхідний рівень майстерності – усе це добро, якого так часто нашим футболістам бракує, в грі проти Сербії било через край. Його вистачило б і на ще кілька матчів (аби не розплескали все, а щось таки залишили на Люксембург).

Дубль Віктора Циганкова створив гарне підґрунтя для розгрому

Наша команда вперше за останній час проявила себе саме командою – справжньою, монолітною, організованою й спрямованою (а може, ну їх до дідька, тих «нових українців»? У нас же й без них усе гарно виходить. Не дарма ж уболівальники вивісили промовистий банер «Ні натуралізації»). Навіть виокремлювати нікого не варто, хоч у цьому матчі й були свої герої. Приміром, Циганков і Коноплянка, на рахунку яких по два м’ячі, та й про Яремчука також варто обов’язково згадати – забив прем’єрний м’яч за збірну. Втім, а хіба хтось із наших не заслуговує на відзнаку?!

Шкідлива хитрість

Та в той же час варто зауважити, що у нашого суперника, як і в будь-якого колективу, який все ще претендує на свою нішу, виявилися слабкі місця. Приміром, флангові оборонці триколірних – Рукавина та Коларов – надто вікові й неповороткі, як для загалом молодої команди Крстаїча. Наставник сербів спробував вирішити цю проблему, проте обманув самого себе. Тренер Сербії вирішив зіграти в три центральні оборонці і двох «крайків». За такої схеми місця в основі для 35-річного Рукавини не знайшлося.

Втім, від таких змін оборона сербів не стала менш вразливою. Латералі триколірних – Ґачіновіч і Костіч – не впоралися зі своїми функціями. Наші флангові гравці, особливо Караваєв і Миколенко, зіграли просто фантастично. До того ж, між змагальними ланками у нашого суперника виявилися великі тріщини, в яких мов риба у воді, почувалися наші півоборонці. Циганков і Коноплянка раз-по-раз на ці «мозолі» тиснули. До того ж, незважаючи на чимало варіацій в атакуючій грі, при переході до цієї фази серби діяли достоту стандартно: або через діагональні та флангові навіси, або сподіваючись на нестандартні ходи Тадіча, який виступає своєрідним містком між півобороною та атакою, або закидаючи м’яча на голову центрфорвардові.

Два м'ячі у ворота сербів важливі для Євгена Коноплянки, який майже не грає за клуб, ще й із психологічної точки зору

Українці просто не дали супернику зіграти в його гру. М’яч опустили з «другого поверху» на газон. У такій грі наші виявилися королями. Здавалося, що після перерви Крстаїч внесе в гру необхідні корективи, проте цього не сталося. Ні, формально таки сталося, бо гості перебудувалися в обороні й стали діяти в чотири оборонці. Але це їм не допомогло. Команду Шевченка вже було не спинити.

Браво, Україна! Браво, «Арена Львів»! Ми показали, чого насправді варті. Й ця фантастична звитяга дійсно увійде в усі наші футбольні хрестоматії. Проте, на жаль, ця перемога, як і будь-яка інша, дає лише три залікові пункти. Тому в схожому руслі треба продовжувати й надалі. Бо курчат одначе рахуватимемо по осені.

Олександр Васильєв, для «Главкома»