Почався найбільш неприємний і паскудний період війни…

Коли немає щоденної ейфорії від подвигів, а відео спалених колон і розкаянних полонених стає не подією, а буденністю.

Коли локальні перемоги, яких вистачає, по емоційному заряду не йдуть у жодне порівняння з історіями захисників Зміїного чи аеропорту Гостомеля.

Коли думаєш не по контр-наступ, а про те, як врятувати мешканців Маріуполя.

Коли надії, що санкції проти країни-агресора розбудять сумління її громадян або завтра її розвалять, не збуваються. Бо не могли збутися в принципі.

Коли західноукраїнські області переповнені біженцями, а полиці магазинів навіть у відносно спокійних регіонах заповнені все менше.

І у цій ситуації головне «не втомитися». Бо саме на це і розраховує ворог, скидаючи чергові бомби на цивільних.

Зрозуміти, що війна − це, здебільшого, не подвиги, а кров, сльози, біль і страждання.

Зрозуміти, що війна не закінчиться завтра чи через місяць, а закінчиться невідомо коли.

Але наша поразка почнеться тоді, коли ми пустимо в себе «усталость от войни».

Тому цього ніяк допустити не можна.