Марш УПА. Історія про 14 жовтня

14 жовтня 2005 року був мій перший Марш УПА.

Вже майже рік як переміг помаранчевий Майдан, але той самий Майдан того дня був захоплений натовпом комуністів і рускомірців.

У них стояла велика дорога сцена з потужним звуком, з якої грали пєсні ваєнних лєт, а депутати від КПУ закликали «давіть жовто-блакитною бандєровскую гадіну»

У них були гроші на десятки автобусів для зведення масовки з «рускоязичних рєгіонов» (та і місцевої київської вати вистачало), і на спорстменів з київських бійцівських клубів, найнятих на охорону.

Місцева влада, суди, міліція – ясне діло, на 100% на стороні українофобів.

Якщо чесно, націоналістів того дня було рази в три менше. Можливо в чотири. Ніякого організованого підвозу людей не було, бо грошей на це не було. Київський актив був дуже нечисельний. Єдиного штабу і командування акції теж не було.

Але все одно була відчайдушна спроба прорватися на Майдан, яка завершилася кількома розбитими носами комуністів, розтоптаною трофейною червоною ганчіркою та сучтичкою з «беркутом».

Наступного року (фото якраз тодішнє, 2006 рік) ми звечора захопили плацдарм на Майдані до підходу основних наших сил вранці, у нас вже був єдиний штаб і пару тисяч баксів на підвіз людей, київський актив за рік зріс і загартувався у вуличних протистояннях. Нас вже було більше за противників.

З того моменту це стало тенденцією – щороку наша перевага 14 жовтня ставала все очевиднішою, контекст протистояння все більше переходив у контекст свята.

Але все одно, особливо до 2014 року – кожен Марш УПА – це був вихід на бій за Україну.

Честь усім, хто виходив 14 жовтня у середмістя Києва як на бій.

Це відбірне українське лицарство.

Майже всі зараз на війні, багато хто вже у Небесному воїнстві.

З нашим днем!

Ще пройдемося Києвом 14 жовтня!