Країною керують двоє людей, і серед них нема Зеленського

Останнім часом мене непокоять зміни у національному дискурсі. Точніше нарративи, що лунають з боку дуумвірату офісу Богдана-Портнова, адже керівництво державою сьогодні здійснюють насправді саме ці люди, а не обраний Володимир Зеленський.

Отже, мається на увазі спроба звести патріотичні настрої в суспільстві в бік маргінального націоналізму. На жаль, це повністю збігається з риторикою Кремля. І сьогодні дуже важко відрізнити дії дуумвірату від Адміністрації Президента РФ. Відмова від параду у будь-якому вигляді, навіть без військової техніки, його заміна справжньою демонстрацією в стилі радянських часів з колонами лікарів, вчителів і піонерів, ліквідація комітету з питань ветеранів та відповідного міністерства, - все це кроки на руйнацію патріотичного руху України. Кроки, що спрямовані на те, аби звести прояви патріотизму в глухий маргінез через який має бути соромно. Задум простий: лишити країну тих, хто готовий встати на її захист та покласти за неї життя. Не допустити повторення 2014 року, коли тисячі хоробрих сердець взяли в руки зброю та встали на захист України, не давши Кремлю скористатися розваленою армією, відсутністю керівництва країни й розширити територію Росії ще декількома губерніями.

Цікаво, що Росія навпаки докладає зусиль для мобілізації населення. Діти в колясках у вигляді танків, хороводи з портретами та інші прояви військового інфантилізму – це спроба Кремля згуртувати прибічників в умовах відсутності ідеї та підстав для справжньої гордості. Різниця у російському та українському патріотизмі – величезна. Російський патріотизм спрямований на підтримку та захист влади. Йому байдуже сьогодення росіян, їх забезпеченість та тим більше їх свободи. Для них велич вимірюється кордонами на карті, територією, куди більшість з них ніколи не поїде, тому що це нікому не потрібно. Український патріотизм орієнтований на майбутні покоління і прагнення жити у вільній, успішній державі. Але зрозуміло, що успішна держава – це незалежна держава, в якій лише її громадяни вирішують власне майбутнє, слідують своїм традиціям, мають свою історію та героїв. Не дають сусідам спаплюжити своє минуле та замінити бандуру на балалайку.

Сьогодні ветерани й армія – токсичні. Вони знають, хто ворог. Вони бачили тих, хто вдерся з-за порєбрика на Донбас та в Крим. Ветеранів та військових неможливо переконати в тому, що «їх там немає» і потрібно «просто перестати стріляти». Тому вони незручні в політиці примирення. Зрозуміло, що юридично через баришевські та басманські суди завжди можна довести, що Україна сама розпочала війну. Але є ті, хто точно знає винних. Суд можна купити, але історію купити не можна, особливо коли є її свідки.

Я знаю, що найближчим часом нас переконуватимуть у тому, що український патріотизм, насправді є націоналізм, а націоналізм, то є фашизм. Методички Кремля рідко змінюються, а їх сутність гарно описана у творах Оруела. Сьогодні нас переконуватимуть у тому, що комітет з питань ветеранів не потрібний, і краще ці кошти (а насправді комітет коштує «0») спрямувати в бюджет.

Завтра відмовляться від міністерства у справах ветеранів, а їх переведуть під опіку Мінсоцполітики, розмивши в категоріях між пенсіонерами та учасниками Куліковської битви. А потім ветеранів, як і всіх патріотів заведуть в маргінез. Останньою стане армія. Її знову скоротять, будуть виявлені надлишки, що розпродаватимуться. Наприкінці буде прийняте рішення, що Україна – це мирна нейтральна країна, що немає намірів об’єднуватися у військово-політичні оборонні союзи, а тому армія їй не потрібна. Адже нападати вона не збирається, а зовнішніх загроз вже немає через проголошення нейтралітету. Ну, а далі буде приклад окупованої нацистами Швейцарії, Франції та Норвегії під час Другої світової: нібито і прапор є, і уряд маріонетковий, і на карті позначка є, а країни як такої немає.

А все починається з ветеранів. Єдине, про що потрібно пам’ятати, що в окупації владу не обирають. Її призначають. В іншій країні.