Іран, Китай, РФ та Трамп. Для України починаються важкі місяці

Трамп уже програв. З точки зору формування G2, (але для нас це може бути неприємно).

Отже, у Пакистані розпочнуться переговори (можливо) між США та Іраном. За основу, судячи з усього, візьмуть так звані 10 пунктів Тегерана. Але Трамп може собі виторгувати, наприклад, участь у «спільній ініціативі» щодо стягнення плати за прохід Ормузької протоки. Нафтові родовища, точніше, ключовий вплив на експорт іранської нафти, мабуть, вже немає. Частково, наприклад, кілька родовищ або один із портів – така опція залишається.

Але вже на словах «у Пакистані почнуться» можна було б закінчити цей текст і не продовжувати. Чому? Переможець цієї війни вже є. І це, ймовірно, КНР. Давайте розбиратися.

Отже, участь США в агресії проти Ірану та можливий «венесуельський сценарій», на який розраховував Трамп, могли б стати його «сильною картою» напередодні запланованого на початок квітня візиту до Пекіна. Але швидкої переможної війни не вийшло. Візит до КНР, природно, було перенесено.

Для США вкрай важливо досягти домовленостей до його початку. Інакше говорити з позиції сильного гравця не вийде – Китай запропонує своє бачення врегулювання та свою участь. Чим посилить власні позиції в регіоні. Погано. Тому можливість переговорів і досягнення певних домовленостей – важливий момент для Трампа особисто і для американських інтересів.

Але справа в «посереднику». Це Пакистан. Держава, з якою у КНР зафіксовано найвищий з можливих рівнів політичних відносин. Ще раз, США змушені скористатися послугами посередника-медіатора, яким є найближчий партнер Китаю.

При цьому перед початком переговорів Пекін «посилив» позиції свого партнера. В Урумчі чотири дні тому відбулися переговори трикутника КНР-Афганістан-Пакистан, де учасниками були представники МЗС і армійського керівництва. Тобто афгано-пакистанський конфлікт дещо набрид Пекіну, і той вирішив його завершити. Наочна демонстрація для Трампа «як це робиться».

Друга особливість, яка проявилася в регіоні, – дії КНР під час активної фази ізраїльсько-американської агресії. Китай продемонстрував, що кораблі під «його прапором» або «з китайським екіпажем» можуть заходити в Перську затоку та виходити з неї. Що потім знайшло відображення в позиції Тегерана щодо можливості пропуску суден із «дружніх держав».

Ситуація наочно демонструє можливості китайської дипломатії в регіоні та робить співпрацю з КНР ще більш привабливою для держав Аравійського півострова. І не лише в економіці. Я не буду надто здивований, якщо в найближчі роки частка китайської зброї в державах регіону зросте.

Третій фактор – руйнування міфу про «американський парасольку безпеки». США, погодившись на пропозиції Ізраїлю трохи повоювати в регіоні, не змогли забезпечити безпеку своїх ключових партнерів. І тут мова йде не тільки про Близький Схід. Вимушене виведення систем ППО з Південної Кореї змусило Сеул діяти. Після візиту президента Південної Кореї до Пекіна настало «затишшя».

Але з початком агресії проти Ірану відбулося кілька консультацій на рівні відомств і, нарешті, тиждень тому на черговому раунді переговорів (14-му) сторони домовилися про істотне розширення сфери застосування договору про вільну торгівлю між країнами – на сферу послуг, фінанси, технологічне співробітництво.

Четвертий – позиція ЄС. Китай значно активізував свою діяльність у європейському напрямку. І, судячи з усього, держави ядра Європейського Союзу починають формувати власну політику співпраці (але не протистояння) з КНР. При цьому загальна стримана позиція ЄС як союзу залишається незмінною.

П’ятий фактор – Тайань. Я вже писав про візит Чжен Лівень до КНР на етапі підготовки. Поїздка керівника партії Гоміньдан відбулася. І тут починається найцікавіше. Сторони домовилися розширювати міжпартійну співпрацю. І вкотре підтвердили справедливість «консенсусу 1992 року». Нагадаю, що тоді Тайвань (під керівництвом Гоміньдану) і КНР домовилися рухатися до реалізації концепції «одна країна – два шляхи» (як це називають на Тайвані) або «одна країна – дві системи» (визначення материкового Китаю). Але далі були цікаві моменти.

Отже, сторони домовилися про «розширення міжберегового співробітництва»: це візити, бізнес-проєкти, освіта, культура. Чжень Лівень порушувала теми членства Тайваню в ICAO, RCEP, деяких інших організаціях. Мабуть, сторони будуть це обговорювати. Особливо цікавим є питання RCEP – найбільшої світової ЗВТ, створеної у 2020 році. І, нарешті, Чжен Лівень «запросила» Сі Цзіньпіна відвідати Тайвань, але коли вона буде в статусі «господині» острова. Це вже натяк на найближчі виборчі кампанії.

Для США така активність є вкрай неприємною, але можливості їхніх партнерів на острові обмежені – вони не мають більшості в парламенті і, після консолідації фракцій проти «зеленої коаліції», фактично утворюють «уряд меншості».

І, нарешті, шостий фактор – відновлення інфраструктури Ірану. Нагадаю про угоду 2021 року щодо можливих інвестицій КНР в Іран у розмірі близько 400 млрд доларів до 2046 року. Її реалізація відбувалася вкрай повільно, з огляду на політичну нестабільність навколо іранського питання.

Зараз Тегеран потребує коштів та інвестицій у промисловість. Зміни еліт (революції) не відбулося. Більше того, посередником у можливому виході Ірану з ізоляції (переговори зі США) є найближчий партнер Пекіна. Гадаю, далі пояснювати немає сенсу. Китай може різко посилити свою присутність. Особливо, з урахуванням «другого фактора» – змін у позиції інших держав регіону.

Як «бонус» нагадаю про проблему торгівлі нафтою. Венесуела та Іран були (і, ймовірно, залишаться) важливими постачальниками нафти на південь КНР. Втрата Ірану, за ідеєю, мала б створити додаткові складнощі для Пекіна. Мала б, але є одне «але» – у 2025 році (особливо з серпня) КНР активно створювала запаси сирої нафти. І до січня 2026 року вийшла з їх рекордним обсягом за всю історію – 70–80 днів споживання (або 120–130 днів імпорту). Це за умови повного «нуля» пропозиції на зовнішніх ринках. Тобто Пекін готувався. І сьогодні просто може дозволити собі почекати.

І тут показовим є випадок Венесуели. США не вводили повної заборони на торгівлю з Китаєм після викрадення Мадуро. Була спроба змінити правила контрактування нафти (під американським контролем), включаючи переробку венесуельської нафти в третіх країнах. Але PetroChina (підрозділ CNPC) просто «наполегливо рекомендувала» трейдерам поки що «не купувати» венесуельську нафту для поставок до КНР або на китайські НПЗ в інших країнах.

На цьому тлі МЗС КНР вимагає від США відійти від практики «Генеральних ліцензій» у питанні венесуельських санкцій. Тобто, кажучи простою мовою, шантажує. Перед поїздкою Трампа до Пекіна.

Таким чином, Сі перед приїздом Трампа, висловлюючись словами американського президента, зібрав у свій розклад «сильні карти». Для США на цьому тлі вкрай важливо вийти з війни з Іраном, зберігши обличчя. Затягування війни = ослаблення позицій у китайському напрямку. Тому угода буде. Ймовірно, у найближчі 3-4 тижні (що домовляться швидше – сумніваюся – Іран бачить ситуацію і буде піднімати ставки).

А що тут ми? А ось це найважливіше.

Питання російсько-української війни також лежить у сфері інтересів КНР. І Пекін уже давав сигнали у 2025 році, що готовий долучитися до вирішення проблеми. Причому позиція КНР щодо розширення кола посередників (або учасників переговорного процесу) збігається з інтересами європейських держав сісти «за стіл переговорів».

І це відбудеться, якщо підхід Трампа щодо нав'язування власних рамок мирного процесу провалиться. Тому українське питання буде порушено під час візиту президента США до Пекіна (думаю, кінець травня – початок червня). Але швидкого рішення не буде.

Трамп все ж спробує зберегти свої рамки. Бо це отримання вигоди як від України, так і від Росії. А також його ідея через співпрацю з РФ спробувати перетворити Кремль на фактор, що стримує експансію Пекіна. Але часу буде вкрай мало – до візиту Сі у відповідь до Вашингтона (кінець 2026 – початок 2027 року). Тому після угоди з Іраном, після візиту Трампа до КНР на Україну чекають дійсно складні місяці.

Коли активізація РФ помножиться на посилення тиску з боку США. Для яких важливою буде угода з Росією у своєму форматі (без участі ЄС і КНР як рівних). Навіть якщо для цього доведеться пожертвувати «парою квадратних кілометрів України» або просто частиною українських інтересів.

Тиск буде. Але для Києва важливо усвідомлювати обмеженість Трампа в часі. І те, що це вже розуміють партнери з ЄС. Це ж розуміє і КНР. Якщо Трамп зазнає поразки – з’явиться інший формат, більш прийнятний для європейських країн, більш прийнятний для України (якщо країна за цей час не «занепаде»).

При цьому важливим стає завдання активізації української дипломатії. Де немає місця призначенням «хороших» або просто «красивих» людей, а є необхідність раціональної, іноді цинічної, але вкрай активної та агресивної політики щодо створення нових партнерств.