Путін виходить з переговорів: навіщо Кремль різко піднімає ставки

Дві новини, які принесла минула ніч. Заради справедливості: заяви Кремля пролунали дещо раніше. Однак суть обох, як, власне, і оголошеного Україною перемир’я та перемир’я «від Путіна», одна – ініціатива на дипломатичному напрямку.

Спочатку передісторія

Задумайтеся: весь 2025 рік розмови про переговори тривали, фактично за російської ініціативи. Так, Трамп грав роль «посередника», але йому потрібна РФ як партнер у питаннях КНР. Йому потрібні гроші, і тут Кремль знайшов, що запропонувати.

У результаті ми мали послідовно кілька «пропозицій». Які формувалися як під копірку: зустріч американців з росіянами (або телефонний дзвінок), після чого запрошення до розмови українську сторону. Іноді м'яко, іноді у форматі спроб «доведення до виконання», іноді методом викручування рук.

Тобто ініціатива була (і поки що залишається) у Москви. Українська сторона намагалася переконати Вашингтон, що «Росія не перемагає». Але навіть плани та позиції, розроблені разом із європейськими партнерами, не були початковою концепцією Києва, а відповіддю на позицію чи рамки, запропоновані Трампом. Який брав за основу пропозиції та концепції Москви.

У такому форматі успіх переговорного процесу є вкрай складним завданням. Адже твоя позиція завідомо програшна – ти відповідаєш на випади (пропозиції) супротивника. І не можеш змінити рамки обговорення.

Тепер 2026

2026 рік дещо змінив ситуацію. У березні-квітні стало очевидно, що, як мінімум у питаннях ударів дронами та ракетами, Україна намагається (не без успіху) перехопити лідерство. У Росію почало прилітати багато і регулярно. На фронті Кремль не досяг масштабних змін – «тривають бої за Малу Токчмачку».

США та Ізраїль розпочинають війну проти Ірану. Але, як виявляється, Трамп не отримує очікуваного венесуельського прецеденту. Більше того, «парасолька безпеки США» над державами Аравійського півострова виявляється не тільки не безумовною, а й дуже навіть дірявою.

Війна затягується, причому до непристойності — Трамп був змушений навіть перенести візит до КНР (а це пріоритет, як ніяк). На цьому тлі починаються розмови про Україну та її можливості у сфері безпеки. Я не буду коментувати успіхи та невдачі нашого МЗС. Але постановка питання «чим може допомогти Україна» — це вже не «у Зеленського немає карт».

Теоретично, Путін на іранській війні міг би отримати бонуси. І надати послугу Трампу. Результатом якої стало б «викручування рук» Зеленському. Йдеться про спробу Кремля стати «посередником» у розмові Ірану та США. Але формальне місце медіатора вже зайняв Пакистан. А, якщо говорити про непублічний обмін посланнями — Іран не надто прагне просити РФ про допомогу такими послугами. Швидше навпаки, Росія нав’язується на роль «листоноші».

Українське питання тим часом відходить на другий план, навіть не на другий, а на «третій і нижче» план у сприйнятті Білого дому. При цьому на обговоренні, як і раніше, перебуває план Дмитрієва (чомусь названий планом Віткоффа), нехай і сильно змінений.

Але Трамп обмежений у часі. Якщо його переговорний трек не буде успішним, то ймовірна зміна формату. У вигляді створення нових рамок, де посередниками можуть бути не тільки США, а й ЄС та КНР. А отже, і «плани миру» будуть формуватися заново. Без умовних «фондів на відновлення імені Трампа», зате, можливо, з механізмами потенційного тиску на обидві сторони.

Путін також обмежений у часі — 20 вересня надзвичайно важливий день голосування в РФ. І відсутність динаміки на українському напрямку (у розумінні того, як і скільки триватиме війна) для нього ризикована. Нові можливі переговорні рамки (за участю ЄС і КНР) — невигідні.

Тепер про перемир’я та дати

З огляду на сказане, ми мали різке пожвавлення російської дипломатії на американському напрямку. Це й чергова поїздка Дмитрієва (до речі, дуже навіть не безуспішна для РФ), розмови Лаврова та Рубіо і, нарешті, бесіда Трампа та Путіна.
І «жест доброї волі» від Росії — оголошення Путіним перемир’я. Важливий аспект — як і минулого разу, «перемир'я» оголошує Путін. А Україна його виконувала раніше і, за ідеєю, мала б виконувати зараз. Тобто знову постає питання про ініціативу в переговорах. У розумінні РФ і США є єдина сторона, готова пропонувати основу для розмови, ідеї перемир'я — це Росія.

Але стається несподіване для Кремля. Зеленський вирішує показати, що в таку гру з «перемир’ями» можна грати «на два фронти». Оголошує свої дати, за якими припинення вогню починається на два дні раніше. У Кремля вибір вкрай неприємний. Погодитися = розписатися (як це розумітимуть російське населення та еліти) у слабкості. Адже дрони та ракети летять, Туапсе та Перм горять, паради скасовують. Не погодитися та наполягати на своєму — з великою ймовірністю отримати атаку 9 травня. Якщо не по Москві, то по кількох важливих об’єктах в інших містах.

Другий варіант видається Кремлю більш перспективним. Причина — необхідність певних змін на фронті. У тому числі за рахунок непопулярних управлінських рішень. Наприклад, мобілізації. Про це писав нещодавно — посилання дам у коментарях. А для непопулярних рішень треба налякати населення ще більше. І зіграти на страху в політичній мобілізації. Як це було перед другою чеченською війною. А заодно спробувати підняти ставки на зовнішньополітичному тлі.

Що, в принципі, і відбувається. Путін, не чекаючи результатів «перемир'я», заявляє про вихід із переговорного процесу. Нелогічно? Адже навіть оголошене ним перемир'я — частина переговорного процесу зі США та Україною. Тобто вийшов — обнулив і це питання. Ще один привід для України подивитися, де в Росії горить не так яскраво.

Але для Путіна альтернатива набагато гірша — втрата ініціативи в переговорному процесі означатиме, що можуть з’явитися нові рамки для обговорень. Які спочатку формулюватимуться не в Москві. А отже, доведеться говорити «ні» на початковому етапі, замість того щоб, як зазвичай, міркувати: «ми за мир, але в разі...».

Кремль намагається не просто повернути ініціативу, а й різко підняти ставки. Адже тема «Донбасу», без якої не складається «картина перемоги», яку можна представити населенню, з одного з обговорюваних пунктів переноситься в умови для простого початку розмови. Якщо восени це «обговоримо, як і чи можливо», то зараз «спочатку Донбас, потім поговоримо».

Умови, що вже є неприйнятними для України. З компромісами щодо території без її безпосередньої передачі РФ частина населення (не більшість, але значна частина) могла б погодитися. А ось з виходом з Донбасу як «попередніми умовами», в результаті вимог Кремля — вже складно.

На що ж сподівається Путін?

На кілька речей. Це можливість зіграти роль посередника між США та Іраном (все ж таки), на внутрішньоросійську мобілізацію суспільства через страх і, можливо, військову мобілізацію. І на спробу домогтися перелому на фронті до осені.

Альтернатива — активно розігрувати дипломатичну карту зі США. Адже для Трампа вихід однієї зі сторін з переговорів — це провал. Перед поїздкою до КНР і проміжними виборами. А отже, є шанс, що у Вашингтоні замисляться над тим, щоб «закрутити гайки» українській стороні. Такий підхід можливий, і Росія розроблятиме відповідну стратегію.

Паралельно намагатися грати на внутрішньоукраїнському полі, на протиріччях всередині українського суспільства. Тим більше що українські політики з дивовижною завзятістю намагаються створювати конфліктні точки. Кремль просто спробує «розігріти» ситуацію.

І, нарешті, третє, хоч поки що й малоймовірне – масштабна катастрофа всередині України. Ядерний удар — навряд чи. А ось спробувати, наприклад, завдати удару по всіх мостах через Дніпро, або взагалі зруйнувати одну з дамб каскаду — цілком імовірно. На жаль. Але тут Путіну все ж страшно. Перед можливою реакцією на зовнішньому полі. Тому цей напрямок поки що, швидше, буде елементом шантажу, ніж реальністю.

Літній політичний сезон розпочався. Для України він буде складним і динамічним. Але, на відміну від 2025 року, шанси перехопити ініціативу є. І вони не малі.