Сигнали від Росії, які ми ігноруємо

Програмний директор Валдайського клубу Андрій Сушенцов написав аналітичну записку про боргове протистояння США і РФ. Важливий текст, враховуючи майданчик і автора. На відміну від сайту Кремля та/або статей у російських ЗМІ за персон, які претендують на роль ідеологів, «валдайський клуб» залишається одним із небагатьох місць донесення ключових тез до зовнішньої аудиторії. Мова тут не тільки і не стільки про топ-політиків на заході й на сході, скільки про аналітиків, журналістів, авторитетів у сфері бізнесу.

Так про що цей документ? Автор усвідомлює і визнає, що Росія вже не є ключовим гравцем-суперником для США. Ба більше, прямо говорить про «період структурного перерозподілу силових і ресурсних потенціалів у світі», виділяючи пару США – держави Азії (до яких зараховує КНР та Індію). На цьому тлі, цитата, «російсько-американська конфронтація зараз є лише одним із багатьох сюжетів».

Він не пише прямо, що для Росії єдиним шансом на повернення у «вищу лігу» світової політики є досягнення своїх цілей у війні в Україні. Але підводить до потрібних висновків аудиторію. Звісно, не йдеться про путінські «денацифікацію», «демілітаризацію» та інші «де...». Йдеться про переговорний процес щодо України через голову України, де Кремль отримує низку геополітичних поступок і виходить із війни без поразки.

Як цього домогтися? Нових ідей немає, але є відносно старі тези, які починали формулюватися наприкінці літа 2022 року. Йдеться про шантаж «довгою війною» і, відповідно, зростаючими витратами США та ЄС.

Ба більше, ідея «передомовитися» жила в умах російських еліт і на початку 2022 року. На цьому тлі тактику підтримки України Сушенцов «загортає» в тезу про помилкову стратегію США з «перемелювання» Росії замість позиційної гри. Тобто системи договорняків. При цьому, що логічно, розділяє інтереси європейських держав і Сполучених штатів. Просто наведу цитату «Європейці довірилися логіці, яку запропонували Сполучені Штати, буквально «купили» цю пропозицію. Вона полягала в тому, що Захід завдасть Росії швидкої поразки, при цьому вивільниться велика кількість економічних ресурсів, відносини з Росією буде відновлено на іншій платформі, більш вигідній для ЄС, – це буде результативна стратегічна дія».

Але повернемося до шантажу або тези «затяжної війни». Сушенцов стверджує (точніше намагається переконати читача), що «протистояння у військовій площині перейшло в зручну для нас (Росії) фазу поступового перелому на фронті, і американці змушені шукати вихід із цієї ситуації теж у позиційному ключі». Вкрай важлива теза, яка пояснює роль і суть російського тиску по всьому фронту. Кремль не артикулює гучних цілей, але прагне підтримувати високу інтенсивність бойових дій. Такий характер війни, окрім великої кількості жертв, вимагає і досить великої кількості ресурсів. Росія в середньостроковій перспективі (до 3-4 років) такими володіє. Україна воює, зокрема завдяки зовнішній допомозі. Відповідно, шантаж спрямований не на нас – на наших партнерів. Просто демонстрація того, що витрати зростатимуть. Причому, кажучи про затяжну війну та її вартість для наших партнерів, Сушенцов якраз і користується термінологією з бізнесу, стверджуючи, що для США «відносні переваги від володіння українським активом загалом уже отримано, а вартість підтримання цього активу продовжує наростати».

І, мимохідь натякає на можливість масштабування проблем – появи нових точок напруженості, нових воєн. Теж наведу цитату: «з'являться інші точки напруженості в Азії, на Близькому Сході, в Африці, згодом і в Західній півкулі, де Росія і США перебуватимуть по різні боки барикад».

Читача записки плавно підводять до висновку про вигідність «домовитися з Росією» тут і зараз. Тим самим зменшивши поточні витрати та убезпечивши себе від появи низки нових викликів. Теза, яка може знайти розуміння у низки американських політиків і, що найважливіше, у значної частини європейського політичного істеблішменту (де Росія вже кілька місяців веде відповідну інформаційну роботу).

Простіше кажучи, Кремль шле простий сигнал – «давайте домовимося і чим швидше, тим краще». Ідея може отримати підтримку у частини наших партнерів або, як мінімум, буде використана в електоральних кампаніях 2024 року по обидва боки Атлантичного океану. І ймовірність реалізації путінського задуму, на жаль, не нульова. У разі його успіху Росія зможе:

• Наростити (повернути) вплив на пострадянському просторі. І, у разі вступу України на звичну 10-річну спіраль політичних криз, навіть наростити свій вплив і тут. Після закінчення певного часу. Грузинський кейс дозволяє російським політикам сподіватися на таке майбутнє.
• Гарантувати сприйняття «російських інтересів» у низці регіонів (Африка, деякі держави Латинської Америки, Близький схід) як природного фону, з яким інші гравці повинні рахуватися
• Повернутися до формату співпраці з ЄС як механізму технологічного розвитку РФ і балансування зростаючого впливу КНР.
• І знову розіграти перед Вашингтоном у зрозумілу частині американського істеблішменту комбінацію навколо тези «Поглинання Росії Китаєм – загроза для Сполучених Штатів.

Тобто Росія повертає собі можливість артикулювати амбіції «великої держави» і претендувати на переформатування політичних діалогів про майбутнє з розмов пари Пекін-Вашингтон на трикутник із Москвою або складнішу конструкцію.

Тут можна було б поставити крапку, але варто зупинитися на нашій ролі. Частина читачів мені скаже щось на кшталт «Україна воює і в цьому роль», частина додасть, що «ми захищаємо Європу», деякі скажуть про цінності. Проблема в тому, що:

• теза про «захист» не очевидна для частини навіть європейських держав. Загрозу з боку РФ розуміють у Польщі, країнах Балтії, розуміють фіни, норвежці, шведи. Але вона не очевидна навіть частині населення колишнього «радянського табору». На жаль.
• з різною ціннісною рамкою Росії і, як вони формулюють, «Заходу» в тезах документа не сперечаються, скоріше навіть визнають. Але свідомо артикулюють іншу частину базису, на якому виросла європейська цивілізація – раціональність.

На цьому давайте поговоримо про нашу роботу. Йдеться про дипломатів, моїх колег по аналітичних центрах, журналістів. Чи можемо ми зіграти на полі «раціональних тез»? Цілком.

Наведу кілька прикладів:

•1•

Діалоги про розподіл сфер відповідальності (або сфер впливу) між Вашингтоном і Пекіном триватимуть. І, гадаю, очевидно, що компромісу скоріше знайдуть два співрозмовники, ніж три. Тобто неповернення РФ до статусу глобальної супердержави вигідне як США, так і КНР. Питання розкрити тезу в галузі політики, економіки, безпеки. Природно, глянувши на проблему з обох боків – як з боку Азії, так і Америки. І тут ми маємо перевагу, оскільки на це здатні (але частина або боїться, або не хоче). Така артикуляція (а не бажання вгадати думки чи то республіканців, чи то демократів) зробить нас цікавими (і, можливо, корисними і потрібними) як для одних, так і для інших.

•2•

Раціональність. Росія лякає витратами. Ми чомусь боїмося казати, що підтримка України є гарним стимулом, який уже оживив військово-промисловий комплекс США. Тобто створив нові робочі місця, забезпечив замовленнями (та сама компенсація нашим сусідам за поставлену сюди стару радянську техніку) на кілька років уперед. Зрештою ми зовсім не озвучуємо тези про те, що провали «російської зброї» в Україні знижують роль РФ як продавця сучасного озброєння. Ми не говоримо, що в разі локалізації тут, в Україні частини виробництв, такі СП, роблячи нехай не найсучаснішу, але досить сучасну і якісну техніку, після війни тіснитимуть (і заміщатимуть) російський ВПК на світових ринках. Цинічно, але це працює. Це раціональність і розмова вже не про витрати, а про потенційну вигоду. У такому форматі підтримка України сьогодні вже не благодійність, а інвестиція.

•3•

Питання «що після Росії». Кремль грає на старому страху США перед перспективою «розвалу супердержави» і страху ЄС перед «зоною напруженості» біля кордонів. Проблема наших західних партнерів (як з ЄС, так і зі США) у тому, що вони не аналізували опції «без Росії». Тобто напрацювань, сценаріїв і аналізу практично немає. Невідомість завжди лякає. Чи можемо ми досить об'єктивно, без «переможного» пафосу надати своє бачення з деяких тем? Наприклад: що можна зробити в інформаційній сфері для заміни «московського посередництва» в розповідях громадянам держав колишнього СРСР одна про одну? Якою буде політика сусідства в регіоні Східної Європи? Політика безпеки. Зрештою, як буде переконфігуровано баланс сил і впливів держав чорноморського басейну.

•4•

І, нарешті, залишається місце баченню функціоналу України в регіоні. Простіше кажучи, «війна закінчилася і що»? Наші тези про членство в НАТО і ЄС зрозумілі. Але це тези про те, що треба «прийняти» і «допомогти розвинутися» хоча б до рівня сусідів. Проілюструю простим прикладом ще з 2019 року. Ми з колегою Ілієм Кусою, готуючи доповідь про санкційні механізми, проаналізували ТОП-50 доступних (для розвитку, зважаючи на стартову технологічну базу) технологій для РФ і України та ТОП-50 товарних позицій російського технологічного експорту. Самі здивувалися – за більшістю позицій може бути відповідь на запитання «що замість Росії». Відповідь – Україна. Але наші політики активно говорять про користь санкцій. Не артикулюючи другу складову. Погодьтеся, є різниця між просто «не купуйте у РФ товари» і «закривши для російських товарів ринок, давайте замінимо їх українською продукцією».

Тому питання тут у формулюваннях та ідеях, які дають розуміння, що отримають окремо ЄС і окремо НАТО від України після завершення війни. Ким ми станемо, яким буде формат регіональної безпеки, чи будуть у нас амбіції впливати на сусідів. Чи будуть у нас для цього ресурси. І, нарешті, що ми будемо робити зі своєю економікою. Парадокс, але ще 2019 року цю тезу теж треба розширювати й артикулювати.

А поки що Росія готує громадську думку (наших партнерів) до неминучості та бажаності договорняка. Просто спостерігати за цим, думаю, не найкраща ідея.