Ми мусимо бути пильними аж до моменту краху Росії

16 лютого, яке наші західні союзники називали днем імовірного вторгнення Росії, нова фаза агресії не розпочалася. Дехто навіть зітхнув з полегшенням – мовляв, пронесло. Я не знаю, чи наступу в цей день вдалося уникнути завдяки геополітичному таланту Байдена і твердій позиції Заходу; невідомо, чи справді в Кремлі планували почати велику війну саме в цей день.

Так, ви правильно прочитали – наступ буде. 21 лютого, 17 березня чи 24 липня – ці дати я вибрав навмання. Бо нам усім потрібно усвідомити, що Росія готова напасти на нас будь-якого дня, кожного дня, щохвилини. Поки в Кремлі панує доктрина російського імперіаліазму й відбудови СРСР – ми будемо жити під постійною загрозою! І зауважте: не до кінця перебування Путіна у владі, бо прізвище президента не є вирішальним, а саме до кінця панування ідеї російського імперіалізму. Влада може змінитися, але навіть опозиціонери там заражені вірусом імперськості – і теж прагнуть задушити Україну в «братських» обіймах.

Моя теза проста: Росія – це ворог України, і війна триває на всіх фронтах щодня. Так, є більш чи менш інтенсивні фази цієї війни, є показники концентрування військ біля кордонів, але насправді війна – це не лише танки і зброя. Точніше, зброя буває різною, і під час війни проти нас Росія використовує весь арсенал своїх інструментів впливу. Від газового тиску, пропаганди, дискредитації в світі – до армії на Донбасі, від дестабілізації внутрішньої ситуації і підкупу українських політиків – до можливості застосувати проти України ядерну зброю.

Просто в цей день порахували, що вигідніше скористатися іншими засобами, а війська можна буде застосувати пізніше. Кремль вичікує слушного моменту, щоб завдати якомога болючішого удару: це може бути внутрішня криза чи політичний розкол в Україні, тимчасове послаблення монолітності Заходу, економічна криза, стихійне лихо, та будь-що – звір застиг перед стрибком.

Тому нам треба навчитися жити з відчуттям, що наступ буде. Інформаційний наступ, кібер-атака, провокації, терористичні акти, спроби змінити уряд на проросійський, зрештою, масований військовий наступ і бомбардування Києва – все це може початися кожної миті, адже зброя в агресора напоготові.

Тому треба готуватися й нарощувати м’язи. Це не означає, що вільні гроші мають спрямовуватися виключно на армію. Бо Україна не може собі дозволити щорічно віддавати такий колосальний відсоток ВВП тільки на оборону – нам потрібні нові лікарні, дороги, адекватні зарплати працівникам бюджетної сфери. Україна мусить вкладати гроші в оборону, а не тільки в Міністерство оборони; а наша оборона – це добра якісна освіта, це наукові розробки, бо варто не купувати, а самим виготовляти зброю, це реформа держуправління і успіхи в боротьбі з корупцією. Саме це робить нас сильними і є довгостроковою інвестицією у власну безпеку.