Росіяни стикнулися з затяжними боями на Покровському напрямку. Огляд з фронту

Судячи зі всього, командування російської 2-ї загальновійськової армії (ЗВА), 90-ї танкової дивізії, а також приданих їм сил й засобів зі складу УВ «Південь», опинились у «дещо двозначній» ситуації.

Очевидно, командування УВ «Центр» вимагає від них максимально швидкого завершення ліквідації плацдарму ЗСУ на річці Вовча, східніше рубежу Желанне Перше – Желанне Друге, й одночасно прагне цими ж силами – «продовжувати наступ на Покровськ».

Двозначність полягає у тому, що очевидно противник відчуває у цьому сенсі певні складнощі – як із координацією такого роду дій, так й з розподілом своїх боєздатних сил й засобів по конкретним напрямкам та ділянкам. Тому, вже протягом кількох крайніх діб відчувається його певне «коливання», у сенсі вибору ним порядку виконання цих завдань.

На перший погляд здається, що вибір цей очевидний, адже до виконання першого завдання залучені більш як достатні для цього сили:

• Значна частина 2-ї ЗВА (принаймні два полки 27-ї мотострілецької дивізії/мсд);
• 114-а окрема мотострілецька бригада (омсбр) 1-го армійського корпусу (АК), без одного батальйону;
• 90-а танкова дивізія (228-й мсп та 239-й тп);
• частина сил 5-ї та 110-ї омсбр.

Це не рахуючи ряду батальйоні та полків мобілізаційного резерву, оперативно підпорядкованих вищевказаним з'єднанням. По суті, для того, аби обійти та оточити декілька українських батальйонів неповного складу східніше річки Вовча, у напрямку на село Невельське, на ділянці 9Х12 км, противник зосередив майже повноцінний армійський корпус, принаймні, формально.

Однак, складність полягає у тому, що робить він це – вкрай повільно, зокрема:

• Прорватися між Українськом та Гірником йому поки не вдається. Більше того, схоже на те, що у боях за село Українськ його передові підрозділи добряче зав'язли (а мали, вже прорватися до Цукуриного та дороги між Гірником та цим селищем).
• Окрім того, противник продовжує бої за Галицинівку й відповідно – поки не може повністю «звернути оборону» ЗСУ вздовж Вовчої з півночі, у бік Желанного Першого, як це, очевидно, передбачено його планом.
• А головне – ЗСУ продовжують утримувати район Гірник – Зоряне – Олександропіль – Курахівка, а значить – мають можливість для матеріально-технічного забезпечення (МТЗ) своїх підрозділів, які знаходяться східніше Вовчої (тобто, ведуть бої у районі Галицинівки, чи утримують дорогу Желанне Друге – Красногорівка).

Спроба передових підрозділів 5-ї та 110-ї омсбр противника посприяти виконанню цього завдання, шляхом просування на північ, у північно-західному та західному напрямках з боку Красногорівки, у рамках «сумісної операції» з УВ «Центр», схоже – також пригальмувала (противник хоч й перебрався через річку Лозова, однак його просування на північ склало до 1 км, а у напрямку на Олександропіль, вздовж південного берега Лозової – до 1,7 км).

До того ж, ситуація із міста Селидове та бар'єрним рубежем по річці Журавка та Казенний Торець (той самий «шанс» ЗСУ, про який я писав раніше), також, ймовірно, не додають командуванню 2-ї ЗВА противника особливого оптимізму.

Підрозділи її 27-ї мсд, 15-ї та 30-ї омсбр, які діють на цьому напрямку (власне, Покровському) вимушені це робити на достатньо широкому фронті – від Селидового, до Воздвиженки. Й відповідно – суттєво розосереджувати власні сили та засоби, що, своєю чергою, об'єктивно ускладнює їм виконання головного завдання – здійснення прориву за цей бар'єрний рубіж. Противник, кілька днів тому, зміг зайняти Новогродівку й зав'язати бої у самій Гродівці, але суттєвого просування західніше Новогродівки, або у бік Лисівки чи Сухого Яру – не має.

Більше того, схоже, що й бої у південно-східній частині Гродівки також даються йому нелегко (за моєю інформацією, бої/боєзіткнення протягом кількох крайніх діб, носили там впертий та вкрай запеклий характер, окремі СП та ВП по декілька разів переходили «з рук у руки»).

Те саме, очевидно, відбувається й у районі Селидове. Противник все ніяк не може «увірватися» у місто з боку Михайлівки (хоча, регулярно й майже безперервно робить такі спроби). Вперте утримання ЗСУ Маринівки (південніше Новогродівки), скоріш за все, цьому «не сприяє». Так само, як й будь-яким діям противника у бік Селидового з боку зайнятою ним Новогродівки.

Зазвичай, у таких випадках, російське командування приганяє на «проблемну» ділянку ще 1-2 бригади (а то й цілу дивізію), аби відновити та підтримувати тактичну та оперативну щільність своїх бойових порядків на потрібному для продовження «пробивання» оборони противника, рівні.

Однак, схоже на те, що у даному випадку, якось «зайвої» бригади у нього не знайшлося. А ті, що знайшлися, сконцентрувались південніше, у бік Українська та Гірника, а також в районі Красногорівки.

Таким чином, можемо констатувати. Ситуація у південній частині смуги наступу противника на Покровському напрямку, на даний момент, залишається вкрай важкою (адже, об'єктивно, загроза ліквідації нашого плацдарму східніше Вовчої, у напрямку на Невельське та витіснення наших військ за рубіж Українськ – Курахівка продовжує бути значною).

Більше того, очевидно, противник зосередив для досягнення цієї цілі достатньо значні сили й засоби, які очевидно, переважають за своїм обсягом та бойовими спроможностями сили й засоби ЗСУ, які обороняються на цьому напрямку. Тому, я б у жодному разі, зараз не давав якихось «оптимістичних» оцінок ситуації, штибу «противник зупинений», «ситуація стабілізувалась» й т.д. Це, просто, не відповідає тамтешнім реаліям.

Противник продовжує активно атакувати/штурмувати й докладає значні зусилля, аби робити це майже безперервно й на максимально можливій кількості напрямків та ділянок. Щоб було зрозуміло. На окремих ділянках Покровського напрямку, противник проводить по 16-20 атак/штурмів на добу (буває, й всі 25).

В окремі дні, бувало що на кількох певних локаціях (напрямках) разом відбувалось по 70-75 бойових зіткнень (атак противника) за добу. Зазвичай, вони атакують/штурмують, поки не мають просування, бодай якогось мінімального, або у них просто не закінчуються, на даний момент й у цьому конкретному місці, штурмові підрозділи.

Єдине, порівняно позитивне, що можливо констатувати, щодо цих спроб противника, це те, що обсяг та розмір атакуючих/штурмуючих підрозділів (груп) противника, «за один раз», помітно зменшився (тепер, це максимум – штурмовий взвод «скороченого складу», до 15-17 «тушок», а частіше – штурмове відділення – до 7-8 «голів»).

Ну й суттєво знизились обсяги задіяної противником, на Покровському напрямку, в таких атакуючих/штурмових діях, бойової техніки. Це тепер, переважно – окремі одиниці (до 3-4-х), частіше, противник, взагалі атакує виключно піхотою, з артилерійсько-авіаційною підтримкою.

Штурмові роти та батальйони, які раніше «перли напролом», «обліпивши» з десяток одиниць ББМ, вже певний час на Покровському напрямку, противником не використовуються. Хоча, окремі «ексцеси», такого роду, й бувають.