Що стоїть за атакою на «ведмедика Барні»

Чи не в кожній українській родині хоча б раз купували дитині тістечко «Барні». Маленький бісквітний ведмедик у яскравій упаковці «Барні» виготовляють у Тростянці, Сумської області, на одній із фабрик «Монделіс Україна».

Тростянецька кондитерська фабрика, яка днями опинилась у новинах через обстріл, справжня жива історія української економіки.

З середини ХІХ століття Україна була цукровим монополістом. А Тростянець став центром бурякової індустріалізації Слобожанщини. Підприємець імперського масштабу й німецького походження Леопольд Кеніг збудував будував цукровий кластер:  два цукрові заводи, рафінадне виробництво, логістика, житло для робітників, інфраструктура. Вертикально інтегрована система.

Цукор тоді був «нафтою ХІХ століття», настільки вкоріненою в життя регіону, що навіть у радянський час у Тростянці продовжував працювати великий цукровий завод. Саме на цій базі у 1970-х роках, під час святкування 50-річчя Жовтневої революції, Німецька Демократична Республіка робить СРСР символічний індустріальний подарунок – велику шоколадну фабрику. Розміщують її у Тростянці. 

Чому саме тут? По-перше, вже існувала потужна виробнича інфраструктура. По-друге, географія. Логістично місто закривало значну частину тодішнього СРСР. По-третє, традиція промислового виробництва. Так Тростянець стає однією з ключових кондитерських точок Союзу. 

Після незалежності це стало прикладом вдалого переходу. Підприємство викупила велика транснаціональна корпорація. Інвестиції продовжилися. Виробництво модернізували. Український майданчик інтегрували у глобальні ланцюги постачання. Так Тростянець залишився індустріальним містом.

Стабільні зарплати, податки і соціальна сфера. Робочі місця. І от – приліт. 

Чому приліт? Шоколадна фабрика не є військовим об’єктом. Вона не визначає хід бойових дій, не змінює баланс фронту. З військової точки зору це не стратегічна ціль. Це показове покарання. Покарання кого? 

Місцевих працівників. Міста, яке економічно тримається на підприємстві. Спроба посилити соціальну напругу. І водночас – сигнал. Сигнал міжнародним корпораціям: безпеки немає ні для кого. Ваші активи в Україні під загрозою. Не працюйте тут. Ідіть. 

Це ще один крах ілюзії. У 2014–2016 роках активно просувався міф: якби в Україні було 200–300, а краще 500 мільярдів доларів американських чи європейських інвестицій, Захід поводився б інакше. Не обмежувався б “глибокою стурбованістю”. Був би жорсткішим, рішучішим і не допустив би захоплення Донбасу. 

Здавалося, що великі гроші – це гарантія безпеки. Але удари по підприємству з американським капіталом у Мукачеві, удар по великій міжнародній корпорації в Тростянці показали інше. Інвестиції не є щитом. Вони не зупиняють ракети. 

Міжнародний бізнес – важливий. Присутність транснаціональних компаній – стратегічно потрібна. Економічна інтеграція – критично важлива. Але гарантією безпеки вони не є. 

Гарантією є лише власна оборонна спроможність. Власна армія. Власна здатність відповідати. Все інше доповнення. І, можливо, саме це – головний економічний урок Тростянця.