Для чого насправді потрібні зустрічі у «Рамштайні»

Бачу, що регулярні наради на базі у «Рамштайн» (чи іншому місці, але такому самому форматі учасників) уже перетворилися на топ-подію вітчизняних медіа та суспільного дискурсу.

Зустрічей чекають, обговорюють, висувають прогнози про те, що «почуємо саме цього разу», з нетерпінням чекають на підсумкові брифінги. Потім «розчаровуються», обурюються і т.д.

Я думаю, що треба зрозуміти декілька речей. Сам по собі формат «Рамштайн» – це не медійна подія або інформаційний привід, це також і не місце для виголошення політичних заяв (як Генасамблея ООН). Це реальний дипломатичний формат, і вони там реально обговорюють важливі проблеми. Чекати того, що кожна зустріч буде приносити якісь приємні для широкого загалу новини – не варто.

Більше того, якщо ви проаналізуєте динаміку офіційних повідомлень про надання пакетів допомоги Україні, то у часовому плані вони часто жодним чином із зустрічами у «Рамштайні» не пов'язані. Ну тобто, призначення зустрічей у «Рамштайні» – бути реальним дипломатичним майданчиком з однієї конкретної теми, а не пропагандистським інформаційним приводом.

При тому, важко не побачити, що підходи до деяких ключових питань серед західних країн до підтримки України лишаються досить відмінними. Є підхід держав, які нещодавно виголосили «Таліннську декларацію» про підтримку України, і цей документ не залишився суто декларативним. Естонія уже оголосила про передачу Україні усієї своєї артилерії. Є умновий підхід США, є умовний підхід Німеччини. Звісно, останній українцям не може дуже подобатися, але я не думаю, що хтось дуже серйозно розраховував на миттєву трансформацію німецької політики протягом року у щось, що є прямо протилежним до лінії багатьох минулих років.

До чого це я? Є дипломатичний процес. Він означає зустрічі, переговори, іноді заяви, що виглядають дуже суперечливими за своїм змістом. Не треба витрачати на них геть весь свій емоційний потенціал.

Є певні тенденції зростання підтримки для України з боку західних партнерів. А головне – якісної зміни цієї підтримки. Просто починалося все із засобів партизанської боротьби та радянської техніки, а зараз уже дійшли до систем Patriot. Не помітити таке – важко. Це якщо визначати глобальні тенденції, які говорять про дещо. Але рух на шляху до цих тенденцій – не лінійний, темпи – явно не такі, аби когось задовольнити, небезпека від держави-агресора не лише не зменшується, як на це міг сподіватися дехто на Заході, але і має тенденції до зростання. І все це предметом складних дипломатичних переговорів, і брифінги після кожного «Рамштайну» – це лише дуже невеликий епізод цього процесу.