Суспільство починає розривати. Це дуже небезпечний тренд

Ті, хто намагався реалізувати якісь серйозний проект чи запустити власну справу, знає, наскільки це непросто. Як навіть досвідченим, компетентним та мотивованим приходиться долати безліч перешкод. Як кожен з нас помиляється та падає. І далеко не кожен встає і йде далі…

Від браку добрих новин з фронту суспільство починає розривати. Зростає запит на хайп, прості рішення та публічні порки. Пошук «зрадників» та «ворогів народу».

Це дуже небезпечний тренд. Бо війни на кшталт нашого сучасного герцю з ордою виграють стоїцизмом, витривалістю та технологіями. Перемогу у цій війні не зібрати в гаражі – для неї потрібний державний конвеєр.

А щоб державний конвеєр працював на перемогу, а не на збагачення та солодке життя одних і утилізацію інших, має змінитися сам етос української нації. На початку великої війни ми побачили та продемонстрували світові, якими красивими, шляхетними, хоробрими та щедрими ми можемо бути. Потім екзистенційна загроза відступила і віковий український досвід хуторянського виживання почав брати своє. Хтось побачив у війні шанс збагатитися. Хтось – втекти від проблем. Хтось – нарешті розкритися і проявити свою лицарську сутність…

Тільки навряд чи лицарі гинуть на війні для того, аби Україну грабували та плюндрували українці, а не москалі. Аби на звільнених чи відстояних такою ціною територіях квіли корупція, свавілля силовиків, непотизм, неефективність, Dolce Vita для одних і піт і кров з усіма колами фронтового пекла – для інших...

Етос суспільства має змінитися так, як він був змінився у перші місяці війни. Більше здорового аскетизму, більше солідарності, більше нетерпимості (zero tolerance) до того, що неприйнятно навіть у мирний час і поготів – у військовий.

Бо військово-лікарські комісії формує не Зеленський і не Єрмак. Їхні члени – не інопланетяни чи агенти Кремля. Їхня огидна практика відбувається не за вказівкою згори – вона породжена браком етичних стандартів у лікарській спільноті. Хабарі та «подяки» настільки просякнули наші медичні вищі та «державну медицину», що вкрай корумповані ВЛК, які торгують звільненням від обовʼязку захищати батьківщину та незаконною втечею від війни у мирний світ, стали лише їх логічним продовженням та вивершенням...

Те саме з воєнкомами. Те саме з покупцями барабанів та овощерізок для укриттів. Те саме з фанатами перекладання бруківки у воєнний час.

Війна стала настільки важкою та, на жаль, далекою для багатьох, що ми ризикуємо втратили нашу провідну зорю – наш переможний етос, який дозволив нам здивувати весь світ. Етос солідарності. Етос, що спонукає брати на себе ініціативу та відповідальність. Етос нетерпимості до негідних вчинків, але толерантності до людини. Бо кожній людині властиво падати і підводитись знов і знов. Етос пошуку складних нестандартних відповідей на складні виклики, перед якими ми постали. Етос непорушних принципів та мудрих компромісів у їхньому втіленні у складне і строкате життя.

Війна, якій не видно кінця-краю, наче волає до кожного – виживай. Бо найхоробріших вбито. Бійці повертаються з війни покалічені та вигорілі. Десятки, якщо не сотні тисяч понівечених цією війною життя викидає на маргінес. Наш внутрішній егоїст волає до нас – виживай як тільки можеш. Забудь, що хтось прямо зараз гине у шанцях серед трупного смороду. Комусь прямо зараз ампутують руку чи ногу після ворожого влучання. Хтось сьогодні потрапить у полон... Інстинкт самозбереження волає – не думай про це. Це був їхній вибір. Ми молимось за них. Їм за це добре платять. Ect., etc., etc...

Але щойно ми розбіжимося (бодай ментально) по маленьким хуторам власного егоїзму – ми програли. Виграш війни та боротьба за краще майбутнє для України вимагають від українців спільного етосу. Негласного, але дієвого суспільного договору про те, що є бажаним, прийнятним і неприйнятним в українському суспільстві під час війни і після неї.

Нова доба в українській історії має розпочатися з нового суспільного етосу. І він точно не має обмежуватись ненавистю до москалів та вірою в ЗСУ. Бо краде, вбиває, марнує ресурси, перекладає бруківку в містах та кладе китайські турнікети в аптечки не система, а конкретні люди. Система лише заохочує чи карає ницу поведінку осіб. Але саме суспільний етос визначає, що є нормою для людської спільноти, в якій живе людина, а що – відвертою девіацією, на яку має реагувати держава.

Поки я не бачу того морального стрижня, на який була б нанизана українська нація. Він був, але випарувався. Не вважати ж за моральний камертон еклектичний коктейль з нестримної віри в перемогу, ненависті до москалів, хейту своїх та повчання всіх, як їм жити.