Можливо, поляки про це забули. Тому нагадаю

У липні 2024 року як Посол України в Республіці Польща мав честь отримати з рук президента Республіки Польща Анджея Дуди високу державну нагороду – Орден «Командорський хрест із зіркою «За заслуги».

Щиро вдячний своїм польським друзям за це визнання. Завжди буду цінувати і пам’ятати те, через що нам довелося пройти разом. Дякую за вашу довіру, унікальну співпрацю та щиру дружбу. І я впевнений, що ви зрозумієте мій вчинок сьогодні.

Відданість інтересам Української держави, честь і гідність президента України Володимира Зеленського, Збройних Сил України, моїх колег-дипломатів та вільного і незламного українського народу, а також глибоке почуття справедливості зобов’язують мене відмовитися від державної відзнаки Республіки Польща.

Мені прикро констатувати, але вочевидь деякі представники польської політичної еліти так і не зрозуміли, а, можливо, й не захотіли зрозуміти, справжню ціну свободи України, хто такі українці, проти якого ворога і за які цінності сьогодні бореться та проливає кров український народ.

Так само вони не зрозуміли, що сьогодні важко знайти народ, який був би більш відданим дружбі та партнерству з Польщею, ніж українці, які завжди будуть вдячні полякам за відкриті серця й домівки в умовах російської агресії. І це нова велика історія, яку ми творимо разом. На превеликий жаль, політичний егоїзм засліплює, не дозволяє бачити здобутки попередніх десятиліть, реалії сьогодення та будувати майбутнє.

Саме так я сприймаю рішення президента Польщі Кароля Навроцького позбавити президента України Володимира Зеленського найвищої державної нагороди Польщі у зв’язку з тим, що одному з підрозділів Збройних Сил України, на прохання українських військових, було присвоєно почесне найменування на честь Героїв УПА. Таку реакцію вважаю щонайменше непропорційною та безвідповідальною.

Кароль Навроцький фактично поставив під сумнів десятиліття копіткої праці, спрямованої на українсько-польське примирення та порозуміння. І це особливо прикро, адже процес примирення започаткували не політики, а люди, які безпосередньо пережили найтрагічніші сторінки нашої спільної історії. Можливо, про це не знали або забули. Тому нагадаю.

У червні 1984 року в Подкові Лєсній під Варшавою відбулася подія, що стала одним із символів українсько-польського примирення. Під час міжнародного семінару, організованого польським осередком «Карта», руку один одному подали останній головний командир УПА Василь Кук та Тітус Колаковський – представник ветеранів 27-ї Волинської дивізії Армії Крайової.

Для багатьох це був шок. Люди, які ще пів століття тому опинилися по різні боки кривавого українсько-польського протистояння, знайшли в собі сили зустрітися, поговорити і простягнути один одному руку. Саме цей жест відкрив шлях до багаторічного діалогу між істориками, ветеранами та громадськими діячами двох країн, результатом якого стала знаменита серія наукових праць «Україна – Польща: важкі питання».

Діалоги у Польщі та Україні відбувалися між командиром УПА Василем Куком і головою Осередку вояків 27-ї Волинської дивізії піхоти та представником Світового союзу воїнів Армії Крайової Анджеєм Жупанським. Пан Юрій Рейт як тодішній Голова Об’єднання українців Польщі сприяв цьому і може це особисто підтвердити.

Тоді люди, які безпосередньо пережили війну, зрозуміли просту істину: історія має бути предметом чесного дослідження і спільної пам’яті, а не політичної експлуатації. Вони усвідомлювали, що примирення не означає забуття. Воно означає здатність вшанувати своїх загиблих без заперечення болю іншого народу.

Значна частина польської політичної еліти воліє забувати, що українсько-польське протистояння має глибше історичне коріння і не розпочалося з УПА на Волині у 1943 році. Задовго до цього українське населення зазнавало дискримінаційної політики Другої Речі Посполитої, зокрема пацифікації 1930 року, під час якої польська влада проводила масові репресивні акції в українських селах Галичини та Волині. Символом цих репресій стала також Береза Картузька – табір для політичних в’язнів, через який пройшли десятки українських громадських і політичних діячів.

Згадка про ці події не є спробою виправдати злочини проти польського цивільного населення. Жоден злочин не може бути виправданий. Але історична правда вимагає визнання того факту, що насильство не виникло у вакуумі і не внаслідок якихось ідеологічних концепцій Донцова чи Дмовського, яких люди в селах не знали і ніколи не читали.

Воно стало наслідком тривалого накопичення взаємних кривд, помилок державної політики та радикалізації обох суспільств на територіях спільного проживання, що особливо посилилися в умовах тотального хаосу війни та протистояння тоталітарних режимів.

Українці не заперечують злочинів, вчинених представниками українського підпілля проти польського цивільного населення. Ми віддаємо належну шану невинним польським жертвам і навіть в умовах сучасної російської війни відкрили шлях до ексгумацій та їх гідного поховання.

Але так само не можна замовчувати злочини проти українців, здійснені польськими військовими та підпільними формуваннями – у Сагрині, Павлокомі, Пискоровичах та багатьох інших місцях.

Більше того, на відміну від УПА, яка діяла як самостійний підпільний рух і не була частиною будь-якої міжнародно визнаної державної структури, Армія Крайова офіційно входила до складу польських збройних сил та підпорядковувалася міжнародно визнаному уряду Польщі у вигнанні (в Лондоні).

Саме тому польське суспільство та польська держава також мають бути готовими до чесної розмови про злочини, вчинені проти українського цивільного населення. Справжнє примирення неможливе без визнання страждань обох народів.

Повоєнна історія принесла українцям ще одну трагедію – операцію «Вісла». Десятки тисяч українців були насильно виселені зі своїх домівок рішенням польської комуністичної влади. Водночас дедалі більше досліджень підтверджують, що радянські спецслужби систематично провокували українсько-польське протистояння, маскуючись під загони УПА та польського підпілля, щоб послабити обидва національні рухи та знищити перспективу порозуміння між нашими народами.

Попри все це Україна ніколи не ставила під сумнів право Польщі вшановувати своїх національних героїв, військові формування та діячів визвольного руху, навіть тоді, коли окремі з них пов’язані зі сторінками історії, які для українців асоціюються зі смертю тисяч невинних людей. Ми не вимагаємо демонтажу пам’ятників, перейменування вулиць чи перегляду державного ставлення до польських військових формувань, історичних постатей чи подій.

Ми виходили і продовжуємо виходити з того, що кожна суверенна держава має право самостійно визначати власну політику історичної пам’яті та вшановувати тих, кого вважає борцями за свою незалежність і державність. Саме тому ми очікуємо такого ж ставлення до суверенного права України вшановувати тих, хто боровся за українську державу та протистояв російсько-комуністичній і нацистській окупації.

І ми рішуче відкидаємо спроби нав’язати українцям комплекс виключної колективної провини. Трагедія Волині та Східної Галичини – це спільний біль українців і поляків. Ми не ділимо жертв на «своїх» і «чужих» та не вважаємо, що пам’ять про одних повинна заперечувати пам’ять про інших.

Звинувачувати весь рух УПА у злочинах на Волині – це те саме, що звинувачувати всю Армію Крайову або все польське підпілля, а зрештою і всю тогочасну польську державу, від імені якої ці підрозділи діяли, у злочинах проти українського населення на Холмщині, Підляшші, Лемківщині чи Надсянні. Історія потребує чесності, а не політичних ярликів і колективної відповідальності. Ніхто за межами України не має права визначати, кого український народ повинен вважати своїми героями, а кого – ні.

Сьогодні, коли українські воїни щодня віддають життя у боротьбі проти російської агресії, будь-які спроби ставити під сумнів право України вшановувати тих, хто в різні історичні епохи боровся за українську державність, є не внеском у примирення, а кроком до нового розділення.

Саме тому моє рішення відмовитись від державної нагороди Республіки Польща не є жестом неповаги до польського народу, до моїх польських друзів чи до тих людей у Польщі, які багато років працювали задля українсько-польського порозуміння.

Навпаки – це протест проти руйнування спадщини українсько-польського примирення, яку десятиліттями будували люди доброї волі по обидва боки кордону.

Я й надалі вірю, що українці та поляки залишаться союзниками. Але союзництво може бути міцним лише тоді, коли воно ґрунтується на взаємній повазі, рівності та визнанні права кожного народу на власну пам’ять, власну гідність і власних героїв.

Якщо ветерани УПА та Армії Крайової після всього пережитого знайшли в собі мужність подати один одному руку, то сучасні політики повинні знайти в собі мудрість не руйнувати те, що було так важко збудовано.

Історія має бути простором пошуку правди та взаєморозуміння, а не інструментом політичної боротьби.