Україна і Польща: небезпечна гра на історичних ранах

Найбільшою помилкою в українсько-польських відносинах був відхід від формули «прощаємо і просимо пробачення». Її використали польські та німецькі діячі для польсько-німецького порозуміння. Згодом, з ініціативи Папи Римського Івана Павла ІІ, таку ж формулу запропонували і підтримали українські та польські священнослужителі, а пізніше – і політики.

Відхід від цієї формули почався після ухвалення в Польщі законодавчих актів, які характеризували Волинську трагедію як геноцид.

Справа Польщі – як сприймати історію власного народу. Зрештою, прощення, як зазначав Мирослав Маринович, є духовним та індивідуальним актом. Воно не означає забуття. Але польські політики, інструменталізуючи історію та перетворюючи її на політичний інструмент, закономірно відмовилися від духовної формули, яка не перекреслювала історію, але й не дозволяла використовувати минуле для руйнування майбутньої співпраці, вигідної як українському, так і польському народам.

Формула «прощаю і прошу пробачення» була дієвою і для українців. Суспільство усвідомлювало, що нам є за що просити пробачення.  Деякі військові підрозділи однієї з фракцій ОУН – ОУН(б) – знищували мирне населення. І цьому немає виправдання. І якщо вибачення поляків за пацифікацію, убивства десятків тисяч українців (дії уряду, а згодом і підрозділів, підпорядкованих уряду в екзилі) не звучать, то це не означає, що ми не маємо стати на коліна перед пам’яттю невинних жертв Волині. Українські президенти це робили.

Чому ж польські політики (суспільство, на відміну від них, продемонструвало власний гуманізм і зрілість допомогою українцям у 2022 році) забули про злочини Сталіна і Гітлера? Адже саме Сталін розпочав етнічні чистки поляків у 1937–1938 роках, убивши понад 100 тисяч невинних людей, серед яких був і прадід моєї дружини. Саме Сталін разом із Гітлером розділив Польщу та організував масові вбивства поляків у Катині та інших місцях.

Злочини Гітлера також, як виглядає, мало згадуються польськими політиками.

Чому?

Твердження про те, що Україна стає сильною і лякає Польщу конкуренцією в Європейському Союзі, з моєї точки зору, частково хибне. Навпаки, ініціатори інструменталізації історії вважають Німеччину та Росію занадто сильними, щоб дозволяти собі будувати внутрішню політику на протистоянні з ними. Українці ж, навпаки, ослаблені війною та недолугою політикою минулих років. Українців атакувати не страшно.

Ми й самі, не до кінця розуміючи болю поляків і важливості співпраці між нашими народами, не усвідомлюючи важливості побудови суспільства, яке цінує людське життя, часто виправдовуємо помилки попередніх поколінь. Це делікатне питання. І УПА, і АК вбивали мирних поляків та українців. Але і там, і там більшість становили герої, які не брали участі в таких злочинах, а віддавали життя у боротьбі проти російського та німецького агресорів.

Дивно, що твердження деяких польських політиків про боротьбу з «бандеризмом» звучать майже так само, як слова Путіна, який саме боротьбою з «бандеризмом» пояснює агресію Росії проти України.

Саме тому для мене очевидно, хто і навіщо розпочав та веде цю антиукраїнську гру. Це гра і проти України, і проти Польщі. Її легко вести, використовуючи безвідповідальність окремих польських та українських політиків.

Але я вірю в мудрість наших суспільств, які вже довели свою зрілість. Вона полягає в тому, що ми маємо пробачити і попросити пробачення, щоб спільно будувати майбутнє та бути найсильнішими союзниками в Європі.