Ми платимо найвищу ціну в світі за інфантильність

Два роки через єдиний марафон українцям розповідали про «слабку росію і чмобіків», «каву на набережній в Криму» і що в 2023 вже точно «перемога». За мільярди таких потрібних гривень.

Новий 2024 приходить «холодним душем» реальності з новими правилами мобілізації, відкладеною демобілізацією ще щонайменше на 14 місяців (і то не факт), попередженнями Юлії Свириденко про ймовірні не виплати пенсій і зарплат і не розумінням міністра фінансів де взяти гроші на нових 500 тисяч мобілізованих.

Військові почали говорити про «сильну росію, яка вчиться і робить висновки», про прорахунки щодо їх ставлення до втрат, яких вони не рахують, і про активізацію ворога. І про наші втрати, тієї ж Мар'їнки.

Попри всі пропагандистські зусилля телемарафону, реальність бере гору. І після розслабляючих інформаційних ванн вона особливо болюча.

Це закономірний наслідок не лише неадекватної інформаційної політики, але політики загалом. Бо політика і, особливо, війна, неможливі без чіткої стратегії, як стратегія неможлива без оцінки ресурсів: економічних, фінансових, зброї, і людей. Все те, що треба для війни.

Як і без чесної розмови з людьми: про колосальні проблеми і екзистенційні виклики, з якими стикнулася країна. І про силу противника.

В стратегії співставляються власні ресурси з ресурсами ворога: скільки там людей, грошей, зброї і економічних потужностей. І відповідно до цієї нудної і ретельної оцінки робиться аналіз і формуються задачі.

І головне: в стратегії не буває, як у кіно – імітація відповідно до придуманого і виписаного сценарію. І смерть, біль, кров і сльози тут теж не постановочні. Вони реальні для мільйонів людей і країни, яка стікає кровʼю…

Цей текст до того, що ми платимо найвищу ціну в світі за інфантильність. І за віру в пропаганду марафону «для підняття духу» від професійних серіальщиків.

Час дорослішати. Бо як казав один відомий олігарх, «життя – це великий супермаркет, але на виході завжди каса». Наша плата за недооцінку ворога, недовіру до союзників і їх попереджень, невміння визначати пріоритети і заміняти їх «будівництвом доріг», неспроможності будувати стратегії – надто висока. Ми розраховуємося життями…

Час нарешті будувати реалістичні стратегії. З необхідністю будувати серйозну лінію оборони, залучати під це не Мінцифри, а всіх і вся – від місцевого самоврядування до бізнесу. Мінувати де можна, аби ворог, який наступає, не пройшов.

Час готувати резерви і приділяти цьому найсерйознішу увагу. З підготовленими полігонами та інструкторами, з ресурсами, а не декларативними нормами в законі про обовʼязкову воєнну підготовку всіх з 18 до 25 років без жодного розуміння хто, де і як це буде робити. З системою мотивацій, як, наприклад, рекрутинг чітко до операторів дронів чи інженерно-саперні війська.

Час, бляха, відправити в Авдіївку і на інші фронти всі наявні дрони. І інвестувати в РЕБи, аби хоч трохи захиститися від ворожих дронів розвідників та від ударних дронів. Саме так, це і пріоритети нашої команди також, і скоро в нас будуть дуже хороші новини. (Це для тих, хто скаже, що лише критикувати легко)

Час належно оцінити, що нам неймовірно багато вдалося за ці два роки – утвердити свою державність, остаточно народити політичну націю, вигнати ворога з багатьох кілометрів, значно ослабити його флот і відсунути з Чорного моря.

Хороше треба розвивати, недоліки – виправляти, стратегію – розробляти, людей – готувати, зброю – виробляти і… досить вже теплих ванн.

Ми вижили завдяки тим, хто не побоявся взяти на себе відповідальність і зброю. Завдяки єдності. Ми здатні бути дорослими, сприймати чесну правду про проблеми і здобутки: доведено 22 місяцями найбільшої, після другої світової, війни і героїчними українцями в ній...