Закон про мобілізацію. Чому всі такі налякані?

Закон про мобілізацію ще ніхто не прийняв і ніхто навіть не знає, що там фінішно буде.

А вий в інтернетах стоїть, наче у нас не війна за виживання країни, а війна одних українців за право інших почуватися в теплі і затишку. І жити, як їм комфортно.

Це не так.

Іноді певне лайно трапляється, коли питання виживання усіх вимагає певних жертв від усіх. У нас таке трапилось – на Україну напав агресор.

Хтось жертвує доходом. Хтось залишив домівку. Хтось замість комфортної роботи перейшов на роботу, яка подобається сильно менше (аж до нервового і фізичного виснаження, ага), але країні від того більше користі.

Мабуть треба ще раз це проговорити: якщо у вас тилова цивільна робота, вона не має ніякої особливої цінності, якщо не спрямована на виживання держави чи її громадян. Бо ніякого економічного фронту нема. Є тил.

А військові платять максимальну можливу ціну. Їх ризики неспівставні з усіма іншими. В той же час у армії не будуть всі, але буде певна вибірка людей. І так, жодна мобілізація, чим далі тягнеться війна, не буде збором добровольців. Хтось не хоча зовсім, хтось готовий, але чекає повістку.

У таких умовах єдине призначення закону про мобілізацію – зробити вибірку людей, які зрештою пройдуть через війну, максимально чесною і неупередженою. От і все. А оце виття окремих засмучених співгромадян – воно про небажання бути у кошику, з якого тягнуть папірці.

P.S. Для особливих ідіотів. У нас немає в країні «мільйона держслужбовців» і «мільйона силовиків», який «треба призивати в першу чергу». Держслужбовців у нас менше 300 тисяч, 3/4 з яких жінки, що забезпечують роботу соціальних систем. А всіх діючих силовиків включно з поліцією, прокуратурою і СБУ трохи більше 200 тисяч. Частина з яких і так воює.