Це не просто війна – це геноцид

Те, що робить зараз Росія – не просто загарбницька війна. Це геноцид українського народу. Не в метафоричному, а в прямому сенсі.

Термін «геноцид» ООН запровадила у середині ХХ століття для означення найжахливіших злочинів, для яких доти не існувало назви. Таких, як Голокост – знищення євреїв нацистами, або геноцид вірмен у Туреччині. Або – вже в другій половині минулого століття – геноцид у Камбоджі чи Руанді.

Автор цього терміну юрист-міжнародник Рафал Лемкін назвав дії СРСР в Україні «класичним прикладом совєтського геноциду». Ключовими його складовими були репресії проти української інтелігенції, знищення української Церкви, масове вбивство селян через Голодомор і, нарешті, депортації українців з наступним заселенням українських земель іншими національностями.

Хоча радянський план, на відміну від «остаточного розв’язання єврейського питання» нацистами, не передбачав фізичного знищення всіх українців, його наслідком, за словами Лемкіна, мало стати те, що «Україна загине, наче було б убито усіх без винятку українців, бо вона втратить ту частину народу, що зберігала і розвивала її культуру, вірування, її об’єднавчі ідеї, які прокладали її шлях і давали їй душу, тобто зробили її нацією, а не просто населенням».

Текст виступу «Совєтський геноцид в Україні», який Лемкін виголосив у Нью-Йорку до двадцятих роковин Голодомору, в путінській Росії внесений у «Федеральний список екстремістських матеріалів».

Російська влада заборонила ці слова, щоби приховати правду не лише про минулі, але й про майбутні злочини.

Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього визначає як геноцид будь-яку з п’яти дій, спрямованих на повне або часткове знищення національної, расової чи релігійної групи:

• убивство членів цієї групи;
• завдання їм тяжких тілесних або психічних ушкоджень;
• створення життєвих умов, розрахованих на її повне або часткове знищення;
• дії, розраховані на унеможливлення народження дітей в середовищі групи;
• насильницька передача дітей цієї групи іншій групі.

Все це здійснює зараз Росія проти українського народу.

Путін оголосив, що Україна «повністю створена Росією», що «ніякої України не існує». Це ні що інше, як заявка на повне знищення нашої нації і держави.

Путінська «денацифікація» означає фізичну ліквідацію всіх, хто не визнає Україну частиною Росії. А так звана «демілітаризація» передбачає знищення не лише українського війська, але й загалом української держави та всіх її інституцій.

Масові убивства, руйнування й терор – аж ніяк не «зловживання виконавців» чи побічний ефект бойових дій. Це і є головне завдання російського вторгнення. Це – плановані дії. Росіяни навмисно стирають з лиця землі українські міста, заводи, інфраструктуру. Вони свідомо цілять у лікарні, пологові будинки, школи, бомбосховища. Прицільно стріляють у медиків, журналістів і рятувальників. Вони навмисно відрізають міста від опалення, електрики, води, їжі, ліків. Розстрілюють цивільних, що прагнуть врятуватися, прирікають людей на голодну смерть. Вони скидають бомби на атомні станції і хімічні підприємства, щоб викликати техногенну катастрофу. Відбирають і нищать сільськогосподарську техніку. Знищують склади з продовольством і пальним по всій країні, щоб позбавити українців засобів для існування. Окупанти заарештовують, катують, розстрілюють активних громадян, представників інтелігенції, священників.

Пізніше ми зможемо оцінити весь масштаб терору на тимчасово окупованих рашистами територіях. Особливо – в малих містечках і селах. Але і за тими свідченнями, що вже маємо, звірства окупантів жахають.

Десятки тисяч українців проти їхньої волі вже депортовано в Росію, серед них – тисячі дітей. Мільйони людей змушені залишити свої домівки, тікаючи від орди. Зафіксовано і задокументовано численні прояви, які напряму відповідають злочину геноциду.

Загарбники вилучають з бібліотек і помешкань українські книжки і знищують їх – так само, як це робили свого часу нацисти. Цілеспрямовано нищать або грабують музейні колекції, твори культури, пам’ятки архітектури. Українська мова в освіті й усіх публічних сферах замінюється на російську, історія України – забороняється.

Як зазначив американський історик Тімоті Снайдер у нещодавній статті у «Вашингтон пост», перемога Росії «може означати тільки країну, зруйновану настільки, що у залишків населення без громадянства не буде іншого вибору, окрім як визнати, що вони належать іноземній державі, підкоритися російському поліцейському контролю і перевихованню на все життя, і змиритися з тим, що їхні діти будуть виховуватися як росіяни без будь-яких свобод, які вони знали, будучи українцями».

А український журналіст Андрій Гарасим, який у виданні Texty.org.ua докладно описує механізми російського геноциду, констатує: «Піти на поступки Росії – це ніби добровільно зайти в газову камеру». Бо будь-які поступки для росіян – «не ціль, а лише інструменти для досягнення основної мети – знищення України як держави, а українців як нації».

Українці пережили совєтський геноцид. Пам’ять про нього зробила нас сильнішими і розумнішими.

Ми розуміємо, що врятувати українців від знищення може лише безкомпромісне збереження і захист незалежної держави.

Ми як ніколи єдині, тому переможемо.

А Путін відповідатиме перед світом за злочин геноциду проти українців.

На цьому нині все. До наступних зустрічей у вирі історії.

Слава Україні!