Білоруська гойдалка

Перша половина літа 2023 року пройшла під знаком помітної активізації білорусько-українських відносин. Не всі кроки можна оцінити позитивно, проте тренд на пожвавлення контактів можна відзначити вже зараз. Є і ще один цікавий момент: білорусько-українські відносини фактично відбуваються у форматі трикутника. Його вершини – офіційні Київ та Мінськ (про особливості відносин між ними ми поговоримо нижче) та білоруські демократичні сили (БДС), лідери яких переважно перебувають в еміграції на території Європейського Союзу.

Ще наприкінці травня Київ відвідав керівник Народного антикризового управління та заступник голови Об’єднаного перехідного кабінету Павєл Латушко. Він приїхав не просто для встановлення контактів, але і передав Офісу генерального прокурора України інформацію про незаконно вивезених до Білорусі з окупованих територій українських дітей. Виданий у середині березня Міжнародним кримінальним судом ордер на арешт Владіміра Путіна надихнув багатьох, адже російський президент виявився суттєво обмеженим у власних пересуваннях. Звинувачення у кіднепінгу державного масштабу є не лише незвичним, але і чуттєвим для людства, тому його використання для «полювання» на Лукашенка виглядає логічним. Коментарі, що прозвучали з Мінська, засвідчили, що самопроголошеного лідера Білорусі дії його давнього підлеглого зачепили.  Зрозуміло, що Латушко, якого непогано знають у Польщі та Чехії, намагається заробити власний політичний капітал в Україні.

На авансцену білорусько-українських відносин несподівано вискочив Сергій Притула. Популярний шоумен у недалекому минулому і активний волонтер з неприхованими політичними амбіціями заявив, що «всі союзники Росії мають заплатити». За дивним збігом обставин, Притула зосередився на звинуваченнях на адресу білоруських демократичних сил, наполегливо поцікавившись, чи готова Світлана Тихановська визнати необхідність репарацій на користь України. При цьому не лише президент-елект, але і інші лідери БДС з різним ступенем рішучості погодилися на репарації у майбутньому, що свідчить як про їх зацікавленість у відносинах з Україною, так і відсутності готовності тримати подібний удар та прогнозувати свої дії після приходу до влади.

Тихановська у першій половині літа з’явилася у програмі Наталії Мосейчук «Право на владу», щоправда, їх діалог навряд чи пішов у актив білоруській політикині. Українська ведуча не лише володіла ініціативою у їхньому діалозі, але і раз по раз виштовхувала свою візаві на слизьке, де та почувалася не геть впевнено. Запрошення відвідати Україну з погано прихованим знущанням, претензії до команди Тихановської, заклики про пасивність білорусів – все це показало політичну слабкість лідерки Об’єднаного перехідного кабінету. Компенсацією слабкості мала стати зустріч Тихановської з Джозефом Байденом на полях саміту НАТО, яка мала б продемонструвати її потужний вплив на ситуацію у регіоні. Проте тут можна швидше відзначити роботу лобістів Тихановської, оскільки реальних інструментів впливу Байден їй не підкинув.

Результативним стало посередництво українських парламентаріїв з групи «За демократичну Білорусь», які організували у першій декаді червня в режимі відеоконференції діалог прездставників Полку Кастуся Калиновського та Світлани Тихановської. Консолідація опонентів Лукашенка сьогодні вкрай потрібна Україні, адже на території Білорусі не вщухає спрямована і проти України ворожа активність. Проте зайвих ілюзій діалог Тихановської та «калиновців» також викликати не повинен. До речі, ОПК продемонстрував «Сахащика на Донбасі» - той заявив про формування десантно-штурмової роти у складі 79-ї ОДШБ ЗСУ. Сахащик наголосив, що не є командиром цього підрозділу, проте тісно взаємодії з ним.  Показовим став той факт, що реакція на заколот Пригожина в Росії для опонентів Лукашенка виявилася млявою, тоді як сам диктатор був демонстративно активним (це не означає ефективним).

Представник ОПК з питань зовнішньої політики Валер Ковалевський у середині червня провів у Києві низку зустрічей, одним з його співрозмовників став Михайло Подоляк, якого багато хто вважає відповідальним за політику Києва щодо Білорусі. Вірогідно, його позиції зміцнилися, адже Володимир Зеленський звільнив Ігоря Кизима з посади посла України у Білорусі 23 червня. Питання тут не у претензіях до роботи фахового дипломата, а у політичних жестах: українського посла не буде у Мінську на момент розміщення у Білорусі російської тактичної  ядерної зброї. Не менш очевидно, що новий український посол буде вручати вірчі грамоти новому президенту Білорусі. При цьому дипломатичні відносини між нашими країнами зберігаються.

Білорусько-українські відносини все більше нагадують гойдалку з амплітудою коливання, яка зростає. Пожвавлення діалогу спричиняє виявлення суперечностей та обопільних претензій (їх намагалися, зокрема, інвентаризувати учасники кампусу білоруських та українських неурядових організацій на початку липня у Любліні). Зменшення суб’єктності Лукашенка повинно підштовхнути офіційний Київ до видачі йому «чорної мітки», а перетворення Білорусі на осередок загроз для регіону – на залучення представників БДС до консультацій з учасниками «Люблінського трикутника».

P.S. Поява на території тактичної ядерної зброї та розміщення «вагнерівців» відбулися вже у другій половині липня, тому їх вплив на ситуацію буде проаналізовано дещо згодом.