Війна скоро завершиться? Що не так з діями влади

Читаю заяву, яку озвучив міністр закордонних справ Великої Британії Джеймс Клеверлі на засіданні Ради безпеки ООН: «Ми не можемо допустити, щоб ця війна тривала ще 500 днів». Бажання, яке цілком поділяють, мабуть, усі адекватні люди. Але не всі вкладають у нього однаковий сенс.

Але ми, українці, не можемо навіть уявити, щоб війна завершилася якимось непевним результатом, про що також починають говорити на Заході, причому навіть у середовищі наших партнерів. Полінець у багаття пристрастей підкинула й Росія своїм прогнозованим рішенням вийти з так званої «зернової угоди».

Світ побоюється перспективи продовольчої кризи, і скільки б Зеленський не мантрував з приводу альтернативних шляхів вивезення українського збіжжя, його слова впираються у стіну розуміння складності безпекових складових. До прикладу, ми готові належно захистити торгові каравани від цілком ймовірних ударів росіян? Чи, може, Ердоган надасть власний торговельний флот для того, аби наше зерно потрапило до тих, хто його чекає?

У світі на це є свої резони. Україна не брала на себе жодних зобов'язань з приводу «зернової угоди», а, отже, якщо десь на Глобальному Півдні розраховують на безперебійність постачань збіжжя, то Глобальна Північ (бодай через свій статус колишніх колоніальних імперій) має взяти на себе відповідальність за надійну охорону суден зі збіжжям.

Захід звик оцінювати війну не тільки за звитягами чи поразками, – там ретельно рахують гроші. Причому не тільки витрати податкових надходжень з кишень пересічних громадян, але й прибутки збройових корпорацій, повернення інвестицій, влитих у розробки нових видів вбивчого причандалля тощо. І баланс цих речей багато важить на бажанні/небажанні політиків продовжувати війну. Додайте до цього цілком природні поправки на настрої електорату у країнах, які підтримують нас, – і тоді, можливо, наше обурення «байдужістю» чи «нерозумінням» нашої війни за кордоном трішки охолоне.

Та насправді у нас вдома є речі, несумісні з війною. У мережі не вщухають сварки з приводу невиправданих мільйонних витрат на речі, що їх можна відкласти на «після Перемоги», або ж взагалі такі, що не надаються для резонного пояснення. Не писатиму тут устоп'ятсоте про «барабани для укриттів», але, погодьтеся, витрачати мільйони на квітники у Харкові (він ледь не щоночі потрапляє під обстріли росіян), чи на зйомки новорічного серіалу, – не налазить на жодну голову.

Ви гадаєте, про це не знають на Заході? Знають, і чудово. Пишуть, що учора, 17 липня, у Білому домі навіть збирали окрему нараду за участю Байдена, Саллівана і, між іншим, посла Південної Кореї, на якій ретельно обговорювали «операції з фінансовою допомогою Україні». При чім тут Південна Корея, – запитаєте ви. Припускаю, що її президент, який несподівано приїхав до Києва минулими вихідними, цікавився і цією справою, а відтак передав свої враження дипломатові.

Чомусь маю стійке враження, що на Печерських пагорбах почуваються цілком комфортно ті, кого Зеленський зразка 2019-го називав «баригами». І не тільки комфортно: вони агресивно реагують на будь-які закиди на свою адресу, і не мають намірів щось змінювати, тим паче визнавати свої помилки.

До їхніх послуг – увесь арсенал засобів. Будь-який скандал з фінансовими оборудками на війні легко гаситься черговим хайпом. А «верховний головнокомандувач» у своєму звичному амплуа переводить стрілки з питань внутрішньо українських, – зокрема, корупції та некомпетентності, – на західних партнерів. Ми звикли жити у такій парадигмі до війни, коли резонні попередження західних спецслужб та президентів бралися на кпини, аби народ «поржав». Але зараз, коли Україна веде найбільшу з часів Другої світової війну, і робить це успішно, завдяки героїзму мільйонів своїх громадян і потужній підтримці цивілізованого світу, – політичні практики «кварталу» навряд чи доречні…

Навпаки, вони провокують все нові й нові запитання: і про статки високопосадовців, які ростуть, мов на дріжджах, і про коштовну нерухомість, куплену нуворишами під час війни, і про «армію дронів» на папері, і навіть про те, що Зеленський і Ко вважає своїми здобутками. Наприклад, повернення інтернованих у Туреччину азовців тільки зараз. Виявляється, Анкара чекала майже 8 місяців на банальне звернення Києва, і наші герої давно були б вже удома…

І запитання, точніше, вимоги союзників.

Як відповісти на закид про «усунення п'ятої колони» Росії з владних кабінетів, коли агенти ворога зараз – ключові гравці у команді Зе? Як пояснити зволікання з реформами, при тому, що у парламенті Зе має більшість для ухвалення потрібних законів? Як зрозуміти ретельне й послідовне нищення місцевого самоврядування, відсторонення з посад неугодних мерів?

А ніяк. Тобто, влада й не думає щось пояснювати чи шукати аргументи. Мабуть, їй здається, що країна відступила на крок від прірви, і тепер слід заопікуватися трампліном для перемоги на наступних виборах. Але, як писав колись Єжи Лєц, для стрибка у прірву трамплін не потрібен…

Ну, а тепер самі знайдіть відповідь на запитання: скільки ще триватиме війна?