8 січня – день народження Василя Симоненка. Факти з життя

Дитинство та юні роки поета

Василь Андрійович Симоненко народився у 1935 році у Біївцях Полтавської області. Його вихованням займалася мама та дідусь, у той час, як батько був на фронті. Після завершення середньої школи хлопець здобув освіту на факультеті журналістики Київського університету. Мати Василя Симоненка завжди позитивно ставилася до захоплення сина книгами, які він міг читати зранку до вечора. Вона настільки піклувалася про добробут свого хлопчика, що навіть відмовляла тим, хто приходив до неї свататися, боячись, що вітчим може негативно вплинути на дитинство Василя.

Навчання та початок творчого шляху

Василь Симоненко здобув професію журналіста у Київському університеті, молодий Симоненко встиг попрацювати в трьох українських газетах: «Черкаська правда», «Молодь Черкащини», а згодом і в «Робітничій Газеті».

Під час роботи у «Робітничій Газеті» він познайомився зі своєю майбутньою дружиною. У 22 роки Василь одружився з Людмилою Півторадня. Цікаво, що на момент весілля вони були знайомі всього лише пів року. У шлюбі у них народився син – Олесь Симоненко.

Симоненко почав писати вірші ще під час навчання в університеті, але жорстка цензура аж ніяк не сприяла їхній публікації. Як результат, за його життя вийшла лише одна збірка під назвою «Тиша і грім». Теми, яких торкався поет у своїй творчості, мали в собі і гостру сатиру на радянську владу, і возвеличення любові до рідної землі, і трепетної батьківської любові до власного сина.

Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води,
в годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди!

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

Для нас вона у світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі...
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі...

Як та купина, що горить – не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових.

Любіть у коханні, у труді, у бою,
як пісню, що лине зорею...
Всім серцем любіть Україну свою –
і вічні ми будемо з нею!

Василь Симоненко – митець-шістдесятник та активіст. Симоненко був активним учасником Клубу творчої молоді, де мав змогу спілкуватися з Іваном Драчем, Ліною Костенко та іншими тогочасними митцями. Він прагнув відродити в молоді почуття національної гідності та свідомості. Крім цього, саме завдяки активному сприянню Василя у Биківнянському лісі, а також на Лук’янівському та Васильківському кладовищах було викрито масові поховання жертв сталінських репресій.

Побиття й арешт Василя Симоненка

Улітку 1962 року Василя Симоненка жорстоко побили міліціонери на залізничній станції у місті Сміла. Все почалося із незгоди між поетом та буфетницею ресторану, яка відмовилася продавати йому цигарки за кілька хвилин до обідньої перерви. Представники правоохоронних органів спочатку попросили чоловіка показати документи, а коли впізнали в Симоненкові відомого поета, забрали у міліцейську кімнату та жорстоко побили.  Друзі Василя стверджували, що цей інцидент був невипадковим.

Смерть

Навесні 1963-го його стан тільки погіршувався. А вже у вересні поета госпіталізували. Лікарі діагностували рак нирок, а побої міліціонерів тільки прискорили розвиток хвороби. Проведена операція результатів не дала.

У ніч проти 14 грудня 1963 році у неповні 29 років поет помер у черкаській лікарні. Під час похорону до рук друзів поета потрапляють його щоденники й архів. Однак після цього Симоненка в Україні не видаватимуть 15 років.

Через 35 років після смерті в його робочому кабінеті відкрили кімнату-музей. На столі лежать рукописи віршів, перо, стоїть машинка. Збоку – вішак із плащем і капелюхом. А на полиці шафи – підкова.

1965 року Симоненка висунули на Шевченківську премію. Проте не судилося. Поет отримав її лише через 30 років, уже в Незалежній Україні, посмертно.

Василь Симоненко прожив усього лише 28 років. Але протягом усього свого життя він прагнув відродити у своїх сучасників національну гідність, самосвідомість. Головним його завданням залишалося вшанування пам’яті про тих, хто загинув від рук радянського режиму – адже потрібно знати свою історію, щоби вона більше ніколи не повторилась.