Антон Дробович: Нові об’єкти у Бабиному Яру – це насильство над символічним простором

Український інститут національної пам’яті, котрий нині очолює Антон Дробович, був створений у 2006 році за підтримки президента Віктора Ющенка. Першим очільником Інституту був соратник Ющенка Ігор Юхновський, другим – маловідомий широкому загалу Валерій Солдатенко. Третім керівником установи став Володимир В’ятрович, він запам’ятався і як найбільш радикальний, і як найактивніший керівник. З цієї причини саме з В’ятровичем і порівнюватимуть його наступників. І Дробович тут – не виняток.

Для когось нинішній директор Інституту – не дуже добрий, бо мало нагадує попередника. Для когось, навпаки, недостатньо правильний, бо продовжує його лінію. Власне, цьому «продовженню лінії» невдовзі – два роки. Некругла дата, проте вона ж – привід поговорити з Антоном Дробовичем про найактуальніші теми історії, їхню сьогоднішню інтерпретацію та всі скандали, які з цим пов’язані.

Починаємо розмову з найбільшого скандалу – спроб російського приватного проєкту меморіалізувати Бабин Яр.

«Уявіть Аушвіц, де кожен тулить свої артоб’єкти»

Заступаючи на посаду, ви говорили в інтерв’ю Deutsche Welle, що бачите свою місію у визнанні Голодомору світовою спільнотою, у завершенні декомунізації та у протидії російській пропаганді. Почнімо з останнього. Як видається, реалізація російського проєкту в Бабиному Яру якраз і знаменує перемогу російської пропаганди. Принаймні, на певному етапі. Погоджуєтеся?

Щоб стверджувати подібне, треба мати залізобетонні докази щодо ворожості намірів того проєкту. Так, проєкт цей ну дуже дискусійний і породжує неймовірну кількість скандалів, і реалізується неналежним чином, але рішення суду чи правоохоронних органів щодо нього ми не маємо. Маємо тільки оцінні судження.

Але ж ви з ними погоджуєтеся!

Не з усіма. Передусім, люди, які говорять про «зраду» у Бабиному Яру, не розрізняють державний заповідник та інші ініціативи. Те, що приватний проєкт – не надто якісний та добросовісний, з цим я погоджуюсь, але щоб казати про «троянського коня Путіна», треба мати вагоміші підстави.

Тепер щодо програшу російській пропаганді. В Інституту є певна межа відповідальності та компетенції. Ми не є органом управління Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр», ми не прокуратура, не СБУ і не президентський офіс. Ми не можемо заборонити комусь щось будувати. Все, що ми могли зробити, ми зробили: я проінформував міністра, вийшов з певними застереженнями до уряду, звернувся до безпекових служб. Ми здійснювали нагляд за пошуковими роботами, коли їх проводив приватний Меморіальний центр. Висловлювали своє ставлення як публічно, та і на закритих урядових нарадах. Про все, що робив Меморіальний центр з помилками чи не належним чином, ми повідомляли. Своє бачення як зробити краще теж давали, якісні проєкти в Бабиному Яру і самі, і з партнерами реалізовували. Тож моя совість щодо цього чиста.

Стіна плачу у Бабиному Яру – частина російських ініціатив (фото: ukrinform.ua)

Проєкт російського режисера Іллі Хржановського зараз реалізується чи він поставлений на паузу?

Не існує ніякого чіткого проєкту Хржановського. Ви не знайдете жодного документа, який би чітко показав, що саме Меморіальний центр планує робити у Бабиному Яру. Є якась 10-сторінкова художня концепція, яка не містить жодної конкретики. Те, що умовно – підкреслюю: умовно! – можна вважати проєктом Хржановського, було представлено на форумі «Україна 30». Але то був набір скетчів, не пов’язаних між собою. Тому є тільки одна зрозуміла концепція – це концепція, розроблена робочою групою при Національній академії наук.

Хржановський відносно недавно став художнім керівником «Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр». У 2019 році «Главком» мав розмову з тодішнім його генеральним директором Геннадієм Вербиленком. Ішлося про те, що на гроші, умовно кажучи, Фрідмана-Фукса-Хана, Меморіальний центр хоче збудувати, цитуємо, «музей, освітню та дослідницьку інституції». Що чути про все це?

Стратегічно там керує усім Михайло Фрідман. Але проблема в тому, що ніхто не знає (може, й самі фундатори теж), чого вони хочуть. Приблизно раз на пів року відбувається презентація нової ініціативи. Реалізують її, перерізають чергову стрічку – і далі, до нової ініціативи. Зараз у Бабиному Яру Меморіальний центр зводить свій так званий «Курган». Але зводить без жодних обговорень тощо. З точки зору академічної науки, це досить сумнівно. Так само як і «Стіна плачу», яка вважається артоб’єктом. Це справжня сваволя, насильство над символічним простором. Уявляєте, щоб десь в Аушвіці хтось втулив артоб’єкт без узгодження з науковцями?

Важко уявити, тому й питаємо про ваше ставлення до «російського» проєкту.

Власне, хаотична меморіалізація Бабиного Яру – одна з моїх ключових претензій до Меморіального центру. Причому частина проєктів – дійсно цікаві. Але частина – на межі блюзнірства.

Як це оскаржити? Те, що на межі блюзнірства?

Підвищуючи суспільну активність. Всі мають говорити, писати, вимагати. А не три журналісти та п’ять громадських активістів. Бо якщо не має громадської активності, то й органи влади не реагуватимуть.

Громадська активність є. Йосип Зісельс в інтерв’ю «Главкому» нещодавно розповідав, що очолюваний ним Ваад (Асоціація єврейських громадських організацій та общин) оскаржив у суді дії мерії та Міністерства культури, які дозволили встановлення різного роду інсталяцій у Бабиному Яру. Вам відомо про ці позови?

Про позови відомо, але ми не є стороною судового процесу, тому я їх не бачив. Міністерство не повідомляє нас про свої справи. Але у мене також є чимало запитань з ряду об’єктів, встановлених у Бабиному Яру. Бо всі вони мають статус «малих архітектурних форм», але очевидно, що частина з них – це капітальні споруди, а, відповідно, і режим погодження щодо їх встановлення має бути зовсім іншим.

Так, Зісельс теж про це казав. А що із державним проєктом меморіалізації Бабиного Яру?

Це вже цілком конкретний проєкт, який розповідає і про режим використання території, і про те, які експозиції будуть розміщені, і про принципи їх розміщення, і про те, які музейні інституції з’являться, і чому саме такі музейні інституції тощо. Це концепція, розроблена Національною академією наук. Однак хотів би зауважити, що державним цей проєкт стане тоді, коли держава його акцептує.

На якій стадії реалізації цей проєкт?

Інститут виніс проєкт на громадське обговорення у вигляді електронних консультацій. Всі охочі можуть взяти участь у ньому до 10 листопада.

А фінансування під нього буде?

Це найцікавіше питання. Бо поки що держава ходить у гості до Меморіального центру.

(Від редакції: Під час відзначення 80-х роковин трагедії Бабиного Яру президент України Володимир Зеленський та глави іноземних делегацій, які прибули до Києва, взяли участь у відкритті-перформансі меморіального об’єкта «Кристалічна стіна плачу» авторства художниці Марини Абрамович. Ця «Стіна плачу» є частиною не державних, а приватних «російських» ініціатив. І, вочевидь, теж може бути віднесена до того, що Антон Дробович називає «хаотичною меморіалізацією Бабиного Яру»).

«Якщо відкриємо архів на чотири мільйони справ, створимо Мекку совєтології»

У контексті Голодомору ви говорите про те, що «злочини комуністичного тоталітарного режиму дотепер належним чином не вивчені та не засуджені не тільки в Україні, а й у світі». Чому так? Постсоціалістичні країни, зокрема, ті, що пройшли люстрацію, хіба заперечують такі злочини?

Якщо ви проаналізуєте резолюції ООН, то знайдете документи, які засуджують нацистський режим. Але не знайдете жодного рішення, яке засуджує комунізм. Жодного! А це співмірні за обсягом скоєного зла тоталітарні режими. За твердженням науковців, комуністичний режим у СРСР згубив 20 млн людей. І при цьому, ще раз повторюю, немає жодної резолюції ООН, яка б засудила комунізм.

Чому так – зрозуміло. Є Китай і є Росія – країни, які мають право вето в ООН. Вони не пропустять жодну подібну резолюцію. Існують європейські конвенції, які засуджують комунізм, але їхній вплив скромніший, ніж у документа під грифом ООН. Окремі країни, зокрема, балтійські, провели роботу з засудження комунізму. А у Польщі, приміром, тамтешній Інститут нацпам’яті досі проводить люстраційні перевірки та вираховує причетних до комуністичного тоталітарного режиму.

Ознайомленню зі злочинами комуністичного режиму мало сприяти відкриття єдиного архіву Українського інституту національної пам’яті, котрий повинен був об’єднати архіви СБУ, Служби зовнішньої розвідки тощо. Але справа застопорилася через недостатнє фінансування?

Так, ішлося про Архів національної пам’яті, який мав би у себе увібрати всі справи репресивних органів колишнього Радянського Союзу. Тобто НКВД-МГБ-КГБ, прокуратури, тодішньої міліції. Це величезний обсяг інформації – орієнтовно чотири мільйони кримінальних справ. Більшого масиву такої інформації нема ніде, крім Росії, але Москва, зрозуміло, в осяжній перспективі своїми таємницями не ділитиметься.

Архів СБУ давно відкритий, проте обласні архіви досі непридатні для роботи. На фото – директор архіву СБУ Андрій Когут (Фото: СБУ)

Ми ж, якщо створимо такий архів, відкриємо справжню Мекку совєтології. І це матиме колосальне значення не лише для України, але для всього світу. Місце під архів вже є – це Пухівська вулиця на Троєщині, там стоїть восьмиповерхова будівля, що колись належала Нацбанку – частина банкнотно-монетного двору. Будівля вже виділена Інституту, проєкт розміщення у ній архіву затверджено, тож зупинка лише за початком будівельних робіт.

Але за виділення на ці роботи грошей я б’юся вже два роки. Потрібні 680 млн грн, щоб усе закінчити. На наступний рік мають бути виділені 100 млн, але є і противники доступу до правди, наприклад, депутат Данило Гетманцев чи народні обранці з ОПЗЖ. Вони виступають проти такого фінансування та перешкоджають будівництву архіву. Складається враження, що вони не хочуть, щоб злочини комунізму вийшли на світло.

Жодним чином не захищаємо ОПЗЖ, але яким чином вони можуть цьому завадити? Всі архіви відкриті, і хай вони розсіяні різними відомствами, а не зібрані під одним дахом, але в архіві СБУ можна, приміром, замовити будь-яку розсекречену справу.

А ви підіть в який-небудь обласний відомчий архів та спробуйте попрацювати там. Формально все відкрито, але фактично дуже часто на місцях просто немає належної інфраструктури для читання. Бо ці архіви не проєктувалися з прицілом на те, що хтось прийде та буде гортати в них справи, сканувати, публікувати. Зовсім інша річ – єдиний архів, де всі справи будуть каталогізовані, де запланований і читальний зал, і конференц-зал, і лабораторія з оцифрування, і великі сучасні сховища для паперових документів, тому що саме оцифрування займе десь 200 років.

Це хто так порахував?

Архівісти так кажуть. Бо, дивіться, є чотири мільйони справ, і одна може займати десять аркушів, а інша містити двадцять томів. Так що плюс-мінус двісті років тут знадобляться. Але для початку варто зробити хоча б детальний каталог, щоб людина могла знайти своїх родичів абощо у паперових справах. Щоб хоча б знала, де шукати, а не оббігала всі архіви країни. Але поки немає фінансування, навіть каталог зробити не можна. А все тому, що такі безвідповідальні особи, як вже згадані депутати, пручаються та заважають цьому.

Ви згадуєте Гетманцева. У вас профільний міністр, міністр культури Олександр Ткаченко, – з тієї ж партії, що й Гетманцев. Він не лобіює створення архіву?

Так він же і пролобіював те, щоб уряд вніс до парламенту 100 млн на наступний рік. Це не необхідні 680, але початок справи. З цих 100 млн ані копійки не піде на апарат Інституту, все винятково – на архів.

Взагалі ж не тільки на архів, а й на фінансування Інституту був урізаний бюджет…

Так, ми тепер маємо в рази менший бюджет на заходи, але це у зв’язку із коронавірусом, тож тут претензій нема. Бо коли люди помирають від нестачі кисневих апаратів, то можна було зрозуміти. Але якщо в бюджеті на 2022-й закладається більше фінансування для інших органів, то чому б не підтримати Інститут, не профінансувати належним чином архів?

Ідеться ж про неповторення тоталітарних практик, а це важлива річ, особливо в контексті того, що відбувається у найближчих сусідів. Там у тиранію сповзли, тут – соціум радикалізується. Не в усіх, звісно, проблеми зі збереженням демократії, але в декого з цим біда. Нам, українцям, потрібне щеплення не тільки від «ковіду», а й від тоталітаризму теж.

Ще про фінанси і про те, як ними розпоряджаються. Дивіться, музей Голодомору в Україні вже є. Його відкривали ще за Ющенка у 2009-му. А у 2020-му Володимир Зеленський зазначив, що ставитиме перед урядом питання щодо дофінансування музею. Вочевидь, президенту захотілося до 2023 року, до 90-х роковин Голодомору, чогось грандіознішого. Що там зараз відбувається?

З музеєм Голодомору якраз все гаразд, і фінансово теж. Роботи там ведуться мало не у дві зміни. За задумом, це буде великий сучасний музей світового рівня, що не матиме аналогів в Україні. Так, президент дійсно хоче його завершити до 2023 року і зробити так, щоб Україна цим проєктом пишалася. І, судячи з того, як туди заходять кошти, і як ним опікується уряд, цей проєкт завершать вчасно.

До 90-х роковин Музей Голодомору осучаснять, таким є амбітний план президента Зеленського (фото: holodomormuseum.org.ua)

«Арешт на Інститутській спочатку зняли, потім знову наклали, і забудовник спіймав облизня»

Чого не скажеш про музей Революції Гідності, чи не так? Але почнімо навіть не з нього, а з меморіалізації вулиці Інститутської. Вона була зупинена нібито через потребу провести слідчі дії. Але слідчих дій нема, і поваги до цієї вулиці – ані як до місця злочину, ані як до місця подвигу – немає теж. Все та ж торгівля різним мотлохом, все ті ж ящики з фруктами та інший хаос. І, звісно, рух машин. Цьому буде колись покладено край?

За часів генпрокурора Луценка на будь-які дії на цій вулиці був накладений арешт, і він досі не знятий. Тобто, можна ходити, можна їздити, можна торгувати, але не можна знімати бруківку чи зрізати дерева без дозволу прокуратури.

Але і тут розберімося з визначеннями. Є музей, а точніше, є земельна ділянка під майбутній музей, яка розташована біля Жовтневого палацу, а є меморіал – теж майбутній, це алея Небесної Сотні на вулиці Інститутській. Це різні об’єкти. Ділянка під музей не заарештована, щодо неї якраз є певний рух, а от що стосується меморіалу, то там нічого робити не можна. Чому так? Тому що тривають суди у справі про розстріл Небесної сотні, і фігуранти цих судів мають право вимагати слідчих дій, судових експериментів на місці подій.

Те, що ви кажете, було б справедливо, якби згадані вами суди та судове слідство не тривало так довго. Простежується явний намір тягнути час і уникати вироку. Є ризик, що у нинішньому своєму вигляді вулиця Інститутська – потенційна Алея Небесної сотні – залишатиметься ще протягом десятиліть…

Буквально кілька тижнів тому у нас була нарада, на якій і прокуратура, і Державне бюро розслідувань підтвердили, що вони продовжують стояти на колишніх позиціях. Тобто на тому, що на Інститутській не можна нічого міняти та нічого чіпати. Хто там затягує справу – краще запитувати у слідчих.

Для мене ж загадкою є інше. Те, що за часів Луценка арешт на Інститутській на короткий час зняли, після чого були переказані гроші на реалізацію проєкту, і забудовник вже навіть встиг встановити будівельний паркан, аж тут арешт наклали знов! Іншими словами, підрядник завіз дороге обладнання, матеріали (щось виписували і з Європи, і з Америки) і спіймав облизня. Як так сталося? Як міг таке допустити генпрокурор, який сам був учасником Революції Гідності?

Ви казали, що музей – це окрема історія…

Так, і стосовно нього є просування. Але тут теж не все безхмарно. Увесь минулий рік тривали перемовини з німецькими архітекторами, які виграли конкурс на проєктування музею. Німці ніяк не хотіли реєструвати в Україні юридичну особу, і, зрештою, так і не зробили цього. Тож ми домовилися про передачу права на проєктування і цього року ми його запускаємо. Президент поставив завдання перед міністром культури та Інститутом нацпам’яті, щоб вже наступного року в музеї почалися роботи. Кошти на це в проєкті бюджету передбачили.

Проєкт Меморіалу Небесної сотні. Його будівництво вже погоджено, а от вулиця Інститутська – все ще під арештом через слідчі дії (фото: uinp.gov.ua)

Цей музей Революції – він перекине якийсь місточок між Україною та окупованою територією? Загалом, Інститут має якісь власні проєкти, меседжі, адресовані туди – за умовну межу з ОРДЛО?

Буквально днями ми презентували Віртуальний музей російської агресії. Перша його частина, яка у вільному доступі, присвячена тимчасовій окупації Криму, друга, яка в розробці, розповідатиме про події на Донбасі. Проєкт транслює меседж про те, що Україна стежить за подіями, каталогізує всі порушення прав людини державою-агресором. І не тільки Інститут нацпам’яті, але, звичайно, і прокуратура та СБУ. Тобто це не лише проєкт про пам’ять, це фіксація скоєних злочинів.

Крім того, ми працюємо над матеріалами, які допомагають дізнатися про захисників та захисниць України з різних регіонів, в тому числі й зі Сходу України. Плюс ми створили для вчителів та учнів проєкт «Діалоги про війну» – це цикл матеріалів, які розповідають школярам про війну, допомагають зрозуміти, що, власне, відбувається. Ініціатором його був Герой України Володимир Жемчугов, але працювали ми над ними усі разом – і наш Інститут, і психологи, і вчителі. Іншими словами, хоча б медійно та інформаційно Інститут на окупованих територіях присутній.

До речі, самопроголошені республіки збираються перейменовувати Донецьк у Сталіно, а Луганськ у Ворошиловград. Прокручують декомунізацію назад…

Це шизофренія…

Місцева чи російська?

Звісно, є певна кількість людей з сантиментами до радянської доби з-поміж місцевих мешканців, але, очевидно, що більшою мірою все це підживлюється Росією. Недарма ж вона перейняла радянські «скрєпи», трохи їх «підмарафєтіла» й активно використовує.

«Шкарпетизація» 14 жовтня походить від браку креативу»

Цікаво, що у Вікіпедії є навіть окрема стаття про радянську ностальгію. Зазначається, що це явище базується на колективній пам’яті певних поколінь. А чим для вас є колективна пам'ять і якою ви бачите її в Україні?

Я ще декілька слів про радянську ностальгію скажу. Вона може мати досить різні виміри. Хтось може ставитися до радянської доби з антропологічно-культурним інтересом. А є ностальгія старших людей з радянським типом мислення, які щиро вважають, що Сталін – геніальний вождь, але не без того, що в деяких питаннях трохи перегинав палицю…

Так от, інтерес в чистому вигляді є прийнятним. За умови, звісно, що в людини є певні запобіжники, і вона не скотиться в сліпе обожнювання радянської епохи. Ну а «скрєпоносці», звісно, не готові до змін, вони схильні пробачати масові вбивства, геноцид, депортації. З ними треба працювати, переконувати, намагатися дійти бодай якоїсь згоди у тому, що репресії недопустимі.

Що ж стосується колективної пам’яті, то тут часто радше доводиться говорити про колективне безпам’ятство людей, які мають доволі хаотичне та фрагментарне уявлення про минуле нашої країни. Або ж взагалі послуговуються різними фейками та міфами, виготовленими на території інших держав. І це проблема не тільки України, а взагалі всіх країн, котрі постраждали від цілеспрямованого впливу тоталітарної системи на історію та пам'ять. Не дарма в багатьох колишніх соціалістичних республіках є аналоги нашого Інституту.

В нашому соціумі радянські традиції живучі й обертаються, приміром, на «шкарпетизацію» 14 жовтня, котре починає сприйматися як заміна 23 лютого з обов’язковими подарунками «хлопчикам». Це – наслідки незавершеної декомунізації чи недостатньої роз’яснювальної роботи щодо того, що ми живемо вже в іншу епоху?

Це, передусім, брак креативності та іноді розуміння у тих, хто створює нові наративи. Візьмімо, наприклад, 8-9 травня. Тут все добре продумано: ми зберігаємо цінність перемоги над нацизмом, але пам’ятаємо не тільки те, як «танки грахаталі», але й про наших жертв, що полягли у цій війні. Про всіх жертв. Тобто тут ідеться про нову культуру пам’яті, про примирення та порозуміння.

Але як вона народжувалася? А ось так: ідея – логіка – наратив – форми та способи реалізації, прийнятні для суспільства. Так само і з 14 жовтня. Нам треба або відновити практики, які були колись (але широких практик відзначання цієї дати нема), або створити нові. Як відомо, святе місце порожнім не буває, тож туди, де нічого не створено, охоче пролізають радянські традиції. Є вчителі, які добре знають свій предмет, але уявлення не мають, що робити з 14 жовтня. От вони й кажуть: «А давайте дєйствовать по старінкє…».

Заступаючи на посаду, ви зазначали, що декомунізація не завершена. І це справедливо, якщо розуміти під цим поняттям не лише зміну вивісок…

Я вам більше скажу: навіть зміна вивісок ще не завершена. До мене щодня приходять листи про те, в якому місці яка збереглася вивіска або в якому порту стоїть корабель під назвою «Чапаєв»… Буквально вчора ми отримали повідомлення від однієї мами, яка написала, що її дитині та іншим першачкам видали значки «Готов к труду и обороне!» і напис «СССР».

Навіщо?

Поняття не маю. Але всім дітям вдягли такі значки. З цього приводу ми, звісно, будемо звертатися до профільного міністерства чи департаменту освіти. Так що, відповідаючи на вашу репліку: декомунізація аж ніяк не завершена, хоча я зовсім не хочу применшити заслуги тих, хто працював в Інституті до мене. І на це є дві причини: перша – гроші, друга – мислення частини співгромадян, з яким ще працювати й працювати.

Музей Полтавської битви. Колись, каже Дробович, Інститут нацпам’яті вирушить від ХХ сторіччя вглиб віків (фото: ukrinform.ua)

Ви якось казали, що у віддаленому майбутньому Інститут планує зайнятися «контроверсійними темами: відносинами із сусідами-поляками, з імперською Росією, знаменитими битвами» тощо. Тобто після закриття всіх нагальних питань дослідження підуть вглиб віків?

Наш фокус – звісно, двадцяте століття. Але серед завдань є й вивчення всього періоду історії. У нас, окрім декомунізації, є й проєкт «Деколонізація», хоча це і не державна програма. Він робиться радше на ентузіазмі окремих наших співробітників, які займаються наслідками колонізації України Російською імперією, Австро-Угорською… Хоча, звісно, це не першочергове наше завдання.

До речі, Інститут, окрім того, що займається проблематикою ХХ сторіччя та фіксує злочини російсько-української війни, є ще й інструментом реабілітації. При Інституті діє Національна комісія з реабілітації. Тисячі людей до нас звертаються з цього питання. І це при тому, що в окремі періоди ми не маємо фінансування навіть на марки, щоб розіслати рекомендованими листами рішення Нацкомісії про реабілітацію.

А чому вони не йдуть, наприклад, до СБУ?

Національна комісія з реабілітації є колегіальним органом, до якого входять представники, делеговані СБУ, МВС, іншими відповідними органами тощо. Інститут, крім того, що також делегує представника до комісії, фактично виконує роль її апарату та забезпечує роботу.

Так от, коли ми звершимо декомунізацію, коли побудуємо Архів національної пам’яті, коли допоможемо людям чесно осмислити недавнє травматичне минуле, можна буде або закриватися, або займатися іншими епохами. Хоча вже зараз ми посприяли створенню експозиції в музеї Полтавської битви, в якій спростовуються головні міфи про Мазепу, які поширювала і російська імперська, і радянська ідеологічна машина. Це дуже цікава експозиція, між іншим, раджу всім її відвідати.

Насамкінець кілька слів про сам Інститут. Що представляє собою ваша команда?

У нас державна служба, як ви розумієте, з певними її особливостями, тобто невисокою зарплатою, морокою при складанні декларації та перешкодами щодо сумісництва. Що стосується співробітників, то ті, хто давно працювали в Інституті, спочатку поставилися до мене доволі насторожено. І це було взаємно, між іншим.

Але з часом познайомилися краще, хтось пішов, хтось долучився і ми вибудували довіру, рівень якої дозволяє ефективно працювати в інтересах країни та громадян. Звісно, виклики залишаються, є над чим працювати в плані ефективності взаємодії, але професіоналізм та відданність справі робить нас командою, що реалізовує сильні та потрібні проєкти.

Але тепер-то ви не шкодуєте, що прийшли працювати в Інститут?

Чесно? От справді не знаю. Просто робота доволі важка, і я не очікував, що виклики будуть такими потужними, а сама моя діяльність – настільки напруженою, нервовою, а подекуди й неприємною. Є речі, які дуже надихають. А є моменти, коли ти потрапляєш на якусь нараду з «динозаврами» чи «вовкулаками», після якої одна думка – звільнятись, причому негайно. Але надихаючих речей все ж, я гадаю, більше.

Наталія Лебідь, для «Главкома»