Новий номер журналу Time: на обкладинці – вперше напис українською мовою
Бліцкригу не сталось. Далі «Сирія»?
Рівно тиждень тому 24 лютого вся країна прокинулася о п’ятій ранку. Інтенсивність пострілів та вибухів швидко дала зрозуміти: це не якісь фейєрверки. Це – російський президент Володимир Путін прийшов нас «визволяти». Напередодні він анонсував військову «спецоперацію» щодо визнаних ним на днях «ДНР» та «ЛНР», але розпочав її зненацька і не на Донбасі. Були завдані удари ракетами по всій українській військовій інфраструктурі в різних областях.
Одночасно з’явилося звернення Путіна про те, що ціль операції – «захист людей, які протягом восьми років зазнають знущань, геноциду з боку київського режиму». Російський можновладець висловив дуже розпливчасті цілі цієї операції – «демілітаризація» та «денацифікація» України та передача суду тих, хто вчинив «численні криваві злочини проти мирних жителів, включно з громадянами РФ». Після подальшого пояснення цих слів і самим Путіним, і його свитою стало зрозуміло: Кремль прагне зміни влади в Україні з «націоналістичної» та «проамериканської» на комфортну для себе.
Віроломному вторгненню передували дивні статті та промови Путіна про те, що українська держава та українці – це взагалі щось штучне і паразит на землях Російської імперії, а нинішню Україну, державу з древньою історією, утворив ніхто інший як Володимир Ленін. «Український комплекс» у господаря Кремля, схоже, за роки сидіння в своєму бункері, лише загострився. Путін втратив відчуття реальності. Але навряд чи хто, навіть серед російської еліти, очікував на те, що «спецоперація», розрахована на три-п’ять днів, виллється у таку запеклу війну в одній із найбільших держав Європи.
Янукович на низькому старті?
Треба зауважити, інформація про те, що Росія наважиться на прямий наступ на Україну саме у цей час, мусувалася західними ЗМІ та політиками ще з листопада минулого року. Західні посольства у лютому навіть почали евакуацію персоналу. Але Київ закликав не піддаватися паніці: представники влади навіть скаржилися на американців, що ті роздмухують ситуацію. Виявилося, що все ж таки Байден був правий. Українська влада, з одного боку, прорахувалася, занижуючи рівень небезпеки. Але ще більше прорахувалася і російська верхівка, яка точно планувала собі більш «легку прогулянку». І вже стала жертвою власної самовпевненості.
Як це не цинічно прозвучить, але Кремль з самого початку обрав варіант «софт-війни» з дуже обмеженим використанням важкого озброєння та авіації. Росія зробила ставку на бліцкриг – швидке просування невеликих батальйонних тактичних груп, які мали створити розриви в оборонних лініях і дозволити оточити частини Збройних сил, які швидко здадуться в полон. Паралельно з ударами по складах боєприпасів, об’єктах ППО та інших стратегічних об’єктах. Окремий розрахунок був на дуже сприятливе ставлення до «визволителів» місцевого населення, якому потрібно було підставити плече задля скидання «злочинного київського режиму».
Але за тиждень боїв Кремлю не вдалося встановити свою владу в жодному обласному центрі України, не кажучи вже про те, щоб нахрапом взяти Київ. А рівень підтримки діючого українського президента, до якого останнім часом було дуже неоднозначне ставлення, завдяки незграбним діям Путіна і його армії, зріс до 90%. Приблизно така ж частка тих, хто вірить, що Україна вийде переможцем з війни з Росією.
А інформація про те, що Кремль хоче на танку привезти до Києва «вічно легітимного» Віктора Януковича, тільки зайвий раз демонструє неадекватність Путіна. Він просто не розуміє справжніх настроїв в українському суспільстві. В Москві наполягають, що не збираються окупувати Україну, але не проти посадити у крісло гауляйтера – того, хто дійсно «відображатиме волю українського народу». Зеленський, за якого у другому турі проголосувало 73% виборців, чомусь Росії вже не підходить.
Росія нон-грата
Несподіваний опір з боку українців, причому і військових, і цивільних, став найбільшим сюрпризом для як для рядового складу окупантів, який часом виглядає відверто розгубленим, так і для кремлівської верхівки. Західні ЗМІ, посилаючись на дані американської розвідки, стверджують: поведінка Путіна у спілкуванні з підлеглими та радниками дуже змінилася на фоні буксування його іменної «спецоперації». Путін помітно нервує. Пролонгація закриття неба над півднем РФ, чутки про введення військового стану в Росії з 4 березня та, зрештою, прямі натяки на можливе використання ядерної зброї – все це ознаки того, що у «кремлівських мрійників» всеп пішло шкереберть.
Відкопування з небуття Януковича також доводить, що у Кремлі, хоч нібито й давно готували цю операцію, але не спроміглись підготувати на захоплених ними територіях якісь альтернативні органи влади. Так було в 2014-му, коли на Донбасі з’явилися різноманітні «народні губернатори». Зараз, окрім відвертих перебіжчиків до росіян на кшталт мерів Куп’янська та Південного, таких «народних лідерів» не видно. Більш того, таких суворо карають самі місцеві. Навіть в тих місцях, які нібито російська армія тим чи іншим чином взяла під контроль (Бердянськ, частково Херсон), вона не поспішає якось легітимізуватись. Виняток – пункти на кшталт стратегічно важливої для забезпечення Криму водою Нової Каховки.
Більш того, перед своєю атакою (та під час неї) Росія майже ніяк не працювала інформаційно зі своїми потенційними прихильниками. Навіть навпаки – своєю кровожерливістю та вандалізмом Путін відштовхує навіть тих, хто йому міг симпатизувати, наприклад, у Харкові.
Українська армія в перші дні агресії завдала несподівано значних втрат агресору. Це, схоже, дуже здивувала не тільки Росію, а й наших західних партнерів. Побачивши, як українці самовіддано б’ються проти ворога, навіть країни Заходу, що не дуже хотіли чубитись з Росією, змушені були підтримати драконівські санкції: і не лише в фінансовому секторі (проти Центробанку РФ, відключення від системи SWIFT), а й, скажімо, в іміджевому спортивному. Фактично за РФ закріплено імідж токсичної держави, держави-терориста.
Дійшло до того, що голові російського МЗС Сергію Лаврову, який зазвичай заводить звичні платівки щодо неонацистів в Україні, яких підбурює Захід, не вдалося потрапити до конференції з роззброєння у Женеві. Просто через те, що європейські країни закрили повітряний простір для російських літаків, до того ж Лавров та Путін потрапили до персональних санкцій Євросоюзу. А відеодоповідь Лаврова демонстративно проігнорувала більша частина членів конференції.
Паралельно із шквалом санкцій проти Росії пішла економічна та збройна допомога для України з усього світу. Навіть, важка на підйом Німеччина не обмежилась цього разу постачанням шоломів українській армії, а дозволила доправити протитанкове озброєння свого виробництва.
Також німці фактично ховають в морі такий важливий для Москви проєкт, як газогін «Північний потік-2». Берлін затягує сертифікацію «потоку» на невизначений термін (проєкт вже запускає процедуру банкрутства) та недвозначно каже про те, що взагалі збирається відмовитися в майбутньому від російського газу. Шантаж «енергетичної наддержави» європейцям вже суттєво набрид, а ситуація в Україні стала останньою краплею.
Що бачить світова преса
Україна, яка посміла дати по зубах більш сильному сусіду, швидко опинилася на перших шпальтах світових ЗМІ.
Відповідь на ляпаси
Тепер нагальне питання – як далі поводитимиться Росія та її не надто врівноважений лідер після таких ляпасів? Чи не розв’яже ситуація йому руки остаточно, якщо вже його консільєрі погрожують війною країнам НАТО? Про те, наскільки важливою є ця війна для Путіна, свідчить хоча б той факт, що в російських ЗМІ заборонено давати якусь думку щодо «операції», яка не збігається з офіційною, а її критика підпадає під статтю «державна зрада» з реальними термінами ув’язнення. Серед постраждалих за вільнодумство – заповідники російського лібералізму радіо «Эхо Москвы» та телеканал «Дождь», яким просто заблокували ефір. Мовляв, неправильно висвітлювали «спецоперацію» та взагалі займалися «екстремізмом». Відсторонений від ефіру на федеральному «Першому каналі» навіть улюбленець публіки телеведучий Іван Ургант за участь у слабенькому флешмобі «Нет войне». Спікер Держдуми В’ячеслав Володін вже назвав російську інтелігенцію, що виступає проти війни з Україною, «зрадниками». Тобто на цей особистий «лідерський проєкт» поставлено дуже багато, тому незрозуміло, де саме зупиниться Путін, аби не втратити обличчя.
Зрозумівши, що його (а скоріше, голови генштабу РФ Валерія Герасимова) початкова тактика не працює, Путін вдається до іншої – більш небезпечної.
В чому вона полягає, розповідає ексзаступник голови Генштабу, генерал-лейтенант у відставці Ігор Романенко.
«На початку операція готувалася з урахуванням досвіду Криму і частково на Донбасі. Це було принципово невірно з їхнього боку. А треба нагадати, що керівник Генштабу РФ генерал Герасимов, що готував операцію проти України на початку, є батьком розробки теорії і практики «гібридної війни».
Під час нинішньої операції росіяни йшли одним ешелоном, в другому були лише резерви, які не встигали за основними військами. Ті резерви, що були розраховані на тиждень, були витрачені за три доби. Так наступ будується, лише якщо противник слабкий.
Окремо скажу щодо нижчого особового складу, який виконує все, що запланували генерали та полковники. Серед солдатів було призвано багато строковиків та резервістів, які з грудня були змордовані тривалими навчаннями та пересуваннями в польових умовах.
Зараз вони змінюють тактику і будуть робити, як в Сирії, де Росія влаштувала справжні бомбардування. І вже роблять. Жодних ілюзій з цього приводу не може бути: подивіться, як вони знищували лікарні, інші об’єкти. Оскільки операція була провалена, росіяни не досягли мети, то тепер вони не будуть зупинятися, умовно кажучи, нас попередять: якщо буде не по-їхньому, вони просто все рознесуть артилерією. Зараз у них такий підхід.
Але ті ж «калібри» (російські крилаті ракети, що вже могли використовуватися в Україні, – Ред.) – це дуже застаріла зброя з дуже низькою точністю. Це ми бачили і в Сирії, а наразі це тільки підтверджується. Безумовно, від цього страждають цивільні, оскільки снаряди просто не потрапляють по об’єктах, куди вони були націлені. От, наприклад, цинічний підхід був застосований у Василькові, де було дві хвилі обстрілів. Під час першої їх було до десяти і жоден зі снарядів не потрапив в ціль, а коли почали розгрібати руйнування, за півтори-дві години наносився новий удар. Але проблема росіян в тому, що в них вже обмаль лишилося тих крилатих ракет – використали вже десь 80%».
Що ж далі?
Обидві сторони висловлюють готовність до переговорів, і їхній другий раунд мав відбутися 2–3 березня. Знайти точки дотику в цій ситуації тим більше важко, бо в Москві навіть полінувалися видумати якийсь хоча б фейковий «казус беллі», яким би пояснили світу, що ж таке, власне, сталося, чого не було раніше. Аби раптом розпочати війну.
До попередніх дивних тверджень про те, що Україна «має пройти процедуру денацифікації, як у минулому Німеччина», Кремль почав вимагати, аби Україна визначила конкретні види озброєнь, які ніколи не будуть в ній розгорнуті. Зеленський, в свою чергу, заявив, що йому потрібні від Росії гарантії безпеки, що в Москві назвали «позитивним сигналом».
Але справжні цілі Путіна, схоже, сформульовані в статті «Наступ Росії та нового світу», яка випадково (?) завчасно з’явилася на сайті пропагандистського ресурсу «РИА Новости» 28 березня і швидко зникла. У ній за всією словесною мішурою відверто йдеться про те, що справжня мета «операції» – аж ніяк не посилення безпеки Росії, а повернення України в її «природній стан частини руського мира» та «завершення періоду розколу руського народу».
Враховуючи, що цей опус оперативно прибрали, вочевидь, він був підготовленою переможною промовою, але трапився фальстарт. Тепер задача українців – довести, що спроби повернути Україну в «лоно руського мира» такими садистськими методами, стали для Путіна величезною помилкою. Може, навіть, фатальною!
Павло Вуєць, Наталія Сокирчук, «Главком»
Коментарі — 0