Хвилина мовчання: згадаймо фотожурналіста Максима Левіна

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Максима Левіна.

1 квітня минулого року після тривалих пошуків у районі села Гута Межигірська на Київщині поліція знайшла загиблим фотографа та документаліста Макса Левіна.

Він у супроводі Олексія Чернишова, військовослужбовця та в минулому фотографа, відправились у Гуту Межигірську 13 березня документувати наслідки російської агресії. Вони залишили машину та пішли в бік села Мощун. З того часу зв'язок із обома чоловіками зник.

Пізніше стало відомо, що в районі, де Макс збирався працювати, розпочались інтенсивні бойові дії. Слідчі тоді повідомили, що фотографа було застрелено двома пострілами зі стрілецької зброї. Чоловік загинув між 13 та 31 березня, тож у ці дні річниця втрати видатного й талановитого фотографа.

Олексій Чернишов та Максим Левін працювали разом протягом багатьох років. У 2014, у розпал Революції Гідності, вони були поранені під час пікету під Києво-Святошинським судом 10 січня.

Усе своє життя Левін присвятив фотожурналістиці, а більшість його робіт були пов’язані із висвітленням війни в Україні. Колеги справедливо називають Левіна одним з найкращих репортерів України та світу.

Макс Левін народився у липні 1981 року на Київщині. До першого класу він пішов у… В'єтнамі (де, у зв'язку з відрядженням батька, родина Левіних прожила майже три роки). Та попри раннє знайомство з закордонням та співпрацю з іноземними виданнями, кар'єра журналіста-міжнародника його зовсім не приваблювала. Макс вважав, що його місце саме в Україні.

Школу (БСШ №5) Макс Левін закінчив зі срібною медаллю. Хоча художню літературу Максим читав просто запоєм, його найулюбленішим предметом була математика.

Із 15 років він мріяв стати фотографом. Юнаком Максим відвідував фотогурток та знімав на дзеркальний фотоапарат. Після школи здобув освіту за фахом «інженер компʼютерних систем» у Київському політехнічному інституті і працював фотожурналістом.

Він працював як фотокореспондент, документальний фотограф та оператор багатьох українських і міжнародних видань.

Понад 10 років Максим працював у редакції LB.ua, також співпрацював з агентствами Reuters, BBC, TRT World, Associated Press, Hromadske. Його фото публікували Wall Street Journal, TIME, Breaking news Poland, EU AGENDA, World news, The Moscow Time, Кореспондент.net, ELLE, TV-24, Radio Bulgaria, Ukraine Crisis Media center, Vatican news, Радіо Свобода (RFE/RL).

Більшість його документальних проєктів пов'язані з війною в Україні.

Разом із колегою Маркіяном Лисейком у 2014 році Левін заснував присвячений військовим проєкт AFTER ILOVAISK задля збереження та переосмислення значення подій серпня 2014 року військовими, їхніми родинами та громадянами України в цілому. 

Багато разів Левін їздив із фотокамерою до зони АТО/ООС, щоб показувати російську агресію на Донбасі у 2014-2022 роках. Чоловік був одним із тих, кому вдалося вибратися живим із Іловайського котла.

Протягом перших п’яти днів масштабного вторгнення вторгнення Макс устиг оприлюднити фоторепортажі щонайменше з семи гарячих точок у різних куточках України, від Харкова до Василькова, та кількох населених пунктів на Ірпінщині й Житомирщині.

Окрім журналістських робіт, він створив десятки фото- і відеопроєктів для гуманітарних організацій, як-то Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ), UN, UNICEF, OSCE, UN Woman.

Максим був надзвичайно уважним до дрібниць. Наприклад, на червоному сві сигналі світлофора він не просто зупинявся, а й глушив двигун свого авто. Для чого? Щоб даремно не забруднювати навколишнє середовище.

Найбільше Максим любив гори. Одна із його мрій – мати хатинку, загублену десь серед скель. У повсякденному житті віддавав перевагу всьому натуральному. Тому меблі для своїх дітей робив сам – із дерева, за власними кресленнями, які збереглися в його робочому щоденнику. Попри те, що любив натуральні продукти, харчувався бозна-чим і завжди їв дуже швидко – цього, певно, вимагала специфіка роботи з постійними роз'їздами.

Максим захоплювався лижами та сноубордом, каяками, а ще дельтапланеризмом (одного разу навіть ледь не розбився). 

У чоловіка залишились четверо неповнолітніх синів, цивільна дружина та літні батьки.

Старші сини, Яремчик, Орест та Устим, ніколи не називали його батьком, лише Максом. Тому що Максим завжди був для них товаришем, однодумцем і довіреною особою.

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх, хто воював, усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.