Хвилина мовчання: згадаймо добровольця Володимира Карася, який захищав Київщину

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Володимира Карася.

Увечері 24 лютого минулого року 39-річний киянин Володимир Карась похапцем зібрав речі та поїхав до військкомату. Наступний тиждень він у складі ЗСУ розвозив розвідгрупу в гарячі точки тоді ще окупованої Київщини.

Завдяки його роботі українським бійцям вдавалося просуватися вглиб до загарбників і поступово визволяти населені пункти.

Втім на восьмий день активних бойових дій серце Володимира назавжди зупинилося…

Володимир Карась народився у столиці 1982 року. Він зростав спокійною, відповідальною та мʼякою дитиною. Зі слів батьків, з маленьким Володею можна було домовитися як з дорослим. Хлопець ходив у школу №284, що у Дарницькому районі. Там же відвідував і гурток по моделюванню.

З молодшим на пʼять років братом Євгеном у Володимира були дружні стосунки. Він часто забирав брата з садочка, а потім вдома, через всю квартиру, будував йому залізницю з потягом.

Після 7 класу Володимир Карась вступив до Дарницького ліцею, а після закінчення – у КПІ, на факультет інженерії.

У дорослому житті брати активно долучалися до революційних рухів. І розпочав цей непростий шлях Карась молодший.

У 2009 році Євген очолив радикальну організацію С14, яка декларувала прихильність до українського націоналізму та направляла вектор громадян на передові технологічні знання й самоосвіту. Учасники активно боролися проти проросійських сепаратистських структур та їхніх членів. Нерідко робили це гучно – збирали масові акції біля структурних адміністрацій, обливали «сепарів» зеленкою тощо.

Володимир Карась не був активним учасником радикального руху, але підтримував національну ініціативу та час від часу долучався до акцій. Але все змінили події травня 2013 року.

«Тоді на Володимира напали, переплутавши його із братом. Троє чоловіків чекали на нього в під’їзді. Коли він зайшов, нападники почали бити Вову зі словами: «Не ходи більше на акції», – розповіла дівчина захисника.

Того дня чоловіку зламали верхню та нижню щелепи, проломили череп та вибили кілька зубів. Пізніше лікарі констатували йому забій кори головного мозку.

Після побиття у Володимира кардинально змінилася позиція. Він почав спілкуватися українською, не пропускав жодної акції та активно відстоював свою позицію.

Пізніше Володимир з братом долучилися до Євромайдану. Сам він не був активним учасником, так як тільки переніс реабілітацію. Але попри це все одно допомагав. Привозив молоко, лимони – усе, що було потрібно. Одного разу Володимиру з другом навіть довелось тікати машиною через невеликі вулички від «чоловічків» з автоматами.

Після Революції гідності Володимир добровольцем поїхав на Схід. Там близько року він на своєму авто розвозив листи та посилки для бійців. Він був польовим поштарем. Забирав посилки на кінцевому відділені Нової Пошти та рушав на лінію фронту до отримувачів.

Повномасштабна війна застала чоловіка на роботі, де він працював у режимі добу через дві.

«Ми знали, про можливий наступ росіян. За кілька годин до війни Євген виклав на своєму YouTube-каналі ролик про те, що українська розвідка повідомила про плани ворога вдертися на наші території близько о 4 ранку.

Ролик миттєво набрав півмільйона переглядів… Проте, ми не знали, як розгортатиметься ця війна: як сильно бомбитимуть та скільки триватиме. Тому ми вирішили залишитися вдома, у Києві, та були більш-менш спокійними. А от мама Вови ще до 24 лютого активно моніторила новини та закликала готуватися. Мабуть, тоді її материнське серце щось відчувало…» – пригадує кохана захисника.

Пара була впевнена, що ворог не сунеться на Київщину, а основні резерви направить на схід України. Але доволі швидко росіяни перетнули межу Чорнобильської зони та опинилися поблизу Києва.

Увечері Володимира набрав Євген. Після розмови чоловік нашвидкуруч зібрав речі та сказав, що їде з братом «виганяти кацапів з Київської області».

Разом із батьком Володимира дівчина захисника відвезла коханого до точки збору, де його чекали учасники радикального руху. Майже всю дорогу вони мовчали. Приїхавши на місце, батько та син востаннє потиснули один одному руки, а дівчина востаннє поцілувала чоловіка…

Щодня військовий звітував коханій, що з ним все гаразд. Вони спілкувалися виключно повідомленнями та без уточнень локацій. Таким чином вони мінімізували можливу небезпеку для вже військового ЗСУ та водія розвідгрупи Володимира.

Смерть здогнала Володимира Карася у багатостраждальному селі Мотижин, на Київщині. Саме там 3 березня автівка розвідгрупи з ним за кермом, картографом та офіцером попала під приціл російського БТР. Володимир загинув на місці, іншим – вдалось врятуватись.

Поховали захисника не одразу, за більш ніж місяць, 20 квітня.

За три дні, коли не повідомляли про загибель, побратими намагались вивезти тіло з Мотижина, щоб рідні поїхали одразу на поховання. Але стало зрозуміло: ворога за такий короткий час звідти не виб’ють, тому Володимира поховали в одну з ночей місцеві партизани…

Прощалися із чоловіком на Майдані Незалежності. Провести його в останній земний шлях прийшли, рідні, друзі, побратими. Володимира Карася поховали на Лісовому кладовищі. Його також посмертно нагородили орденом III ступеня «За мужність».

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх, хто воював, усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.