Боровся за Лиман, брав участь у звільненні Ізюма. Згадаймо Артура Світухова
З початком повномасштабного вторгнення «Святий» став до лав 49-го окремого штурмового батальйону «Карпатська Січ»
Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо молодшого сержанта Артура Світухова на псевдо Святий.
Захисник України Артур Світухов загинув 9 квітня 2023 року внаслідок ворожого авіаудару в селі Терни на Донеччині. Про це повідомляє «Главком» із посиланням на «Свої» та Платформу пам'яті «Меморіал».
Артур народився 31 березня 1995 року в селі Ревне на Київщині в родині військових. Мати, Наталія Світухова, згадує, що син ріс неймовірно енергійним: «З двох років я була в постійному стресі, бо Артур був темпераментним, непосидючим. А я дуже хотіла доньку, сподівалася, проте всі казали, що Артур мені шістьох дітей заміняє. І дійсно, у Даніелли зовсім інший характер, вона спокійна. А ще я завжди боялась за його життя. По кілька переломів рук і ніг щороку, йому всюди треба було залізти та побувати – допитливий та ризикований».
Даніелла каже, зазвичай брат і сестра – як кіт із собакою. Вона з Артуром теж – постійно сварилися, щось не ділили, ображалися одне на одного. До 14 років сестра з братом жили в одній кімнаті, де панувала справжня війна. Не за життя, а за простір, тишу й телефон.
«О, той нещасний телефон! Один на двох, і вічна боротьба за шпалери на екрані. Артур постійно ставив машинки, які мене страшенно дратували, а я стирала їх і ставила щось «дівчаче». Ми могли годинами не розмовляти після чергової «шпалерної війни». Ми не любили фотографуватися разом – на спільних фото ми або сердиті, або насилу усміхнені. Одного разу він навіть зламав мені палець на руці, випадково, звісно. Але я не видала його нікому. І не тому, що боялася. Просто це був мій мовчазний акт любові й захисту», – поділилася Даніелла.
Попри всі ці дрібні дитячі драми, вони завжди були поруч і готові допомогти одне одному.
«Згадую літній день, і ми, як завжди, пішли на гуртки: я – на танці, Артур – на бокс. І, як це часто бувало, він мав мене забрати. Артур був моїм «відповідальним старшим братом», хоч і на кілька років старшим. Того дня, коли заняття закінчилися, він з’явився біля дверей з якоюсь особливою іскрою в очах. Сказав, що знайшов 10 гривень і хоче відвести мене на морозиво. Я одразу почала панікувати: «А що, якщо ми запізнимося? Загубимося? Мама буде сварити!». Але він узяв мене за руку й лагідно сказав: «Все буде добре. Ми встигнемо». Ми пішли разом до улюбленого кафе, і він купив мені саме те морозиво, яке я найбільше любила. Він не купив нічого собі – лише для мене. У той момент я відчула щось особливе. Це був не просто похід за морозивом. Це був прояв його великої, дитячої, але щирої любові до мене. Той невеликий жест і десятигривнева купюра перетворилися на найцінніший спогад мого дитинства», – розповіла вона.
Ця історія назавжди закарбувалась у серці та душі Даніелли. Бо саме в ній, у дрібниці, за її словами, живе справжня суть братської любові. Без слів, без пафосу, але з теплом, яке зігріває навіть сьогодні.
Артур займався музикою і спортом, захоплювався стрибками з парашутом і брав участь у благодійних марафонах. Його шлях у військовій справі розпочався з Криворізького ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Згодом, у 2013–2015 роках, він проходив службу в 10-му окремому загоні спецпризначення імені генерал-майора Максима Шаповала. У 2018 році отримав диплом бакалавра з телекомунікаційної інженерії в Київському коледжі зв’язку.
Попри військовий досвід, душа Артура належала мистецтву. Він мріяв стати режисером, любив фотографувати та знімати відео. Свій талант реалізовував у дитячому таборі Camp Life, де став одним із найулюбленіших наставників. Артур навчав дітей грати на гітарі, залучав до спорту та разом із ними створював короткометражні фільми.
Важливою сторінкою його життя була співпраця з кінорежисером Любомиром Левицьким. Артур працював над фільмом «Капітан Україна» та займався розробкою офіційного мерчу проєкту.
Саме в таборі Артур зустрів свою майбутню дружину Каріну. Вона згадує його як свою головну опору: «Артур з’явився в моєму житті, коли моя мама боролася з раком. Він став для мене і другом, і підтримкою. Ми були не просто закоханою парою, а рідними душами. Могли годинами говорити, будувати плани або просто мовчати разом. Ми змогли пройти через усе. Усе, крім війни».
«Артур був про любов. Справжню. До життя. До справи, яку робив. До людей, до країни. І до мене. Він був про добро, щасливу посмішку. Про тварин, мрії, легкість і безстрашність. Про меми й сенси. Про глибину й роздуми. Про вміння приймати нові обставини, вигадувати нові маршрути, досягати мети, відпускати, бути мудрим. Бути гідним. Його так боляче не вистачає. Я не знаю, як правильно проживати втрату, адже ця трагедія з нами назавжди. Але точно знаю, що він хотів би, аби ми не зламались, а навпаки, зібрались і продовжували будувати майбутнє, за яке він воював. Щоб все це було не дарма», – поділилася Каріна.
З початком повномасштабного вторгнення Святий став до лав 49-го окремого штурмового батальйону «Карпатська Січ». Обіймав посаду командира роти вогневої підтримки, визволяв Ізюм та бився за Лиман.
Ветеран Олександр Будько на псевдо Терен у книзі «Історія впертого чоловіка» неодноразово згадує про Святого. Також Артур став прототипом головного героя дитячої книги «Полум’я перемоги», яку в березні 2026 року презентувала військова Оксана Рубаняк.
Фотограф Ян Доброносов пригадує, зі Святим він познайомився в Лимані за день до його загибелі. Каже, що Артур цілий день возив, показував полігон, позиції.
«Він був дуже життєрадісний, крутий. Приємна і чиста людина. Це з того, що я встиг зрозуміти за день. Був у гарному моральному стані – мав мотивацію, був заряджений. У перемогу не просто вірив, він над цим працював. Вважав, що цеглинка до цеглинки, і буде корисна дія. І він вносив свою частку у перемогу», – поділився Ян.
За словами фотографа, Святий хотів довести батькові, який служив у штабі бойовиків «ДНР», що той зробив неправильний моральний вибір. Рідна людина, з якою стали ворогами. Він не допускав думки, що вони помиряться. Лише хотів довести своє.
Памʼятайте дуже важливу річ: ви обов’язково побачите перемогу і будете пишатися, що ви приклали всі зусилля для цього – донатили, були на інформаційному фронті. Але ті, хто на передовій, вони віддадуть за нашу перемогу значно більше. Хтось задонатить на перемогу своє життя!
Артур Світухов
«Вранці наступного дня після нашої зустрічі я дізнався про його загибель. Після цієї звістки я кілька днів «відходив» – вчора бачився з Артуром, а сьогодні його нема», – сказав Доброносов.
Артура за життя нагородили медаллю Михайла Колодзінського, відзнакою «Захисник Донбасу» та хрестом «Карпатської Січі», а посмертно – орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Артур Світухов загинув 9 квітня 2023 року в селі Терни Лиманського району на Донеччині. Військовослужбовець отримав багатоуламкові поранення і опіки, несумісні з життям.
Останній допис Святого датований 5 квітня 2023 року.
На фасаді школи в селі Підгірці, де він навчався, встановили меморіальну дошку. Поховали воїна в рідному селі. У захисника залишилися мати, дружина, сестра та брат.
Якщо я раптом загину на війні (я не збираюся, але раптом), то хочу вас всіх попросити – не робити петицію про присвоєння мені Героя України!
Артур Світухов
«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув у боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.
Коментарі — 0