Політика на кістках каудільйо. Перепоховання Франко викликало неоднозначну реакцію в Іспанії

24 жовтня рештки диктатора Франсіско Франко, котрий правив Іспанією в 1939-1975 роках, ексгумували з меморіалу «Долина Полеглих» (Valle de los Caídos) й перенесли на звичайне кладовище в Мінґоррубіо – передмістя Мадрида, неподалік колишньої резиденції каудільйо Ель-Пардо. Тепер він похований у родинному гробівці, поруч зі своєю дружиною Кармен Поло.

«Прийшов нарешті час перенести Франко з «Долини Полеглих». Ми чекали на це багато десятиліть, коли він зникне з цього мавзолею. Адже це було соромом для Іспанії. Всі диктатори, схожі на Франко – Гітлер, Муссоліні – зникли з Європи, жоден з них не був вшанований  таким мавзолеєм», – так прокоментував подію 93-літній історик Ніколас Санчес-Альборнос (Nicolas Sanchez-Albornoz), котрий сповідує ліві погляди.

Акція перепоховання викликала неймовірний інтерес іспанського суспільства, кілька телеканалів вели пряму трансляцію всієї процедури. Ще зі самого ранку 24 травня до «Долини Полеглих» підтягнулися сотні шанувальників каудільйо з вінками, транспарантами, портретами Франко. Серед них і 22 члени родини іспанського диктатора.

«Хай живе каудільйо Франко!», «Хай живе Іспанія!», – вигуки такого кшталту супроводжували всю процесію. Захід задуманий соціалістами, котрі нині перебувають при владі в країні, з одного боку, для знеслави диктатора, з другого – для примирення суспільства, дав діаметрально протилежний ефект. Франсіско Франко, про котрого вже почали потроху забувати, знову постав на повен історичний зріст, змусив заговорити про себе, відобразити свою постать на перших шпальтах газет, спровокував бурхливі суперечки між іспанцями.

Меморіал «Долина Полеглих» був споруджений в 1940-х роках за наказом самого Франсіско Франко як пам'ятник загиблим у громадянській війні в Іспанії 1936-1939 років. Каудільйо бажав, щоб це був «величний храм наших полеглих, в якому століттями молитимуться за тих, кому судилося віддати своє життя на шляху до Бога і Батьківщини». Меморіал розташований за 60 кілометрів від Мадрида, в горах Гвадаррами, поблизу монастиря Ель-Ескоріал. Його площа – 1365 гектарів. 

На меморіалі поховано близько 34 тисяч іспанських солдатів, котрі воювали по різні боки барикад – як республіканців, так і франкістів. Підписані були раніше лише дві могили – Франсіско Франко і засновника «Іспанської Фаланги» Хосе Антоніо Прімо де Рівери. 

Аби здійснити ексгумацію, довелося відсунути гранітну плиту вагою 1,5 тонни. Цинкову труну з Франко витягли з-під неї, вкрили темно-коричневим саваном і прапором франкістської Іспанії. Далі труну завантажили до гелікоптера, який і перевіз її до Мінґоррубіо.

Боротьба зі символами франкізму в Іспанії почалася фактично зразу ж після смерті диктатора 1975 року. Та особливо активізувалася вона з 2004 року, коли до влади прийшла Іспанська соціалістична робітнича партія (ІСРП), а прем’єром став Хосе Луїсі Сапатеро. Саме він 2007 року ініціював ухвалення закону «Про історичну пам'ять». На підставі документа іспанська влада знімала меморіальні дошки, зносила пам'ятники, перейменовувала вулиці й проспекти – все, що асоціювалося з диктатором Франко.

2011 року до влади повернулася Народна партія і на деякий час призупинила цей процес. Але от 2018 року ІСРП знову очолили уряд. Розуміючи, що їхнє правління може виявитися короткочасним, соціалісти вирішили без зволікань відновити процес «дефранкізації». Перепоховання решток Франко було оголошено одним з головних пріоритетів уряду. На думку членів ІСРП, поховання диктатора в меморіалі ображає пам'ять про жертви франкізму.

Іспанські консерватори протестували проти цього. У суперечках з лівими вони наводили цікавий арґумент: Франсіско Франко від 1947 року й аж до самої своєї смерті був реґентом Королівства Іспанії, тобто особою, яка репрезентує монархію в часи відсутності спадкового короля. Отже, стверджують противники перепоховання, саме в такій іпостасі він похований у базиліці меморіального комплексу.

Ще один арґумент народовців полягав у тому, що Франко зумів утримати Іспанію від входження у вир Другої світової війни, чим зберіг країну від руйнацій та мільйонних жертв. Франкіська Іспанія віртуозно балансувала між німецько-італійським пактом на сході та Британською імперією, репрезентованою на заході, тобто на Гібралтарі, потужною морською та авіаційною базою.

Але критики Франко не можуть йому забути й пробачити каральної операції 1939 року. Тоді спеціальні підрозділи пацифікації іспанської армії увійшли до Ґренади й Кордоби, де вимордували, за різними оцінками, від 150 до 400 тисяч осіб, підозрюваних у прихильності до республіканців.  Дітей загиблих тоді відправили до католицьких сиротинців, а дорослих родичів – до концентраційних таборів, де режим був ледь не таким же суворим, як в Дахау чи Бухенвальді.

Так, безумовно, каудільйо мав заляпані кров’ю руки, але, очевидно, врятував свою вітчизну від значно гіршої долі. Варто нагадати, що 31 березня 1939 року Іспанія підписала з ІІІ Райхом мирну угоду. Адольф Гітлер розглядав її як підмурівок до наступного військового союзу. Тим часом як Франко трактував документ як угоду про нейтралітет Мадрида. Історики вважають цю угоду шедевром іспанської дипломатії. Адже німці від неї нічого не виграли, а Іспанія отримала таки собі гарантії безпеки з боку Берліна.

Загалом слід зазначити, що тодішні Берлін та Мадрид ставилися один до одного з підозрою та водночас з погордою. А в серпні 1939 року каудільйо отримав додатковий привід не довіряти німцям. Мова йде про все той же сумнозвісний пакт Молотова-Ріббентропа. Франко обурив той факт, що Гітлер пішов на спілку зі Сталіним та ще й разом з ним поділив Польщу.

Зрозуміло, так просто Франко не міг дати відкоша Гітлеру, адже, окрім усього, Іспанія 1939 року була винна Німеччині суму, еквівалентну до тодішніх 225 мільйонів доларів. Тому каудільйо організував дивізію добровольців «Фаланги» для допомоги німцям. Але вже 1942 року Франко відкликав з фронту своїх людей і взагалі зблизився з антигітлерівським альянсом.

То чи мав Франсіско Франко моральне і юридичне право залишатися на почесному місці «Долини Полеглих»? Соціалістичний уряд стверджував: однозначно, ні. Як ще один арґумент, окрім кривавих рук, наводили такий: на меморіалі поховані полеглі в бою, а Франко, на відміну від того ж Прімо де Рівери, помер природною смертю. Дійсно, тут не посперечаєшся. Якщо всі решта арґументів є відносними, то цей – абсолютний.

Хоча, як вже було сказано, бажання соціалістів на чолі з чинним прем’єром Педро Санчесом, аби перепоховання диктатора стало кроком до примирення нації, щоб таким чином здобути собі додатковий політичний капітал напередодні парламентських виборів, вилізло їм боком. Акцію перепоховання, зокрема, скритикував іспанський єпископат. «Керуючись політичними мотивами, уряд Санчеса форсував ексгумацію Франко по 44-х роках від його смерті», – наголошено у спільній заяві єпископів країни.

Петро ГЛАДІЄВСЬКИЙ