«Німці все бачать». Доброволець Євген Лешан про лікування у ФРН і зміни у ставленні до українців

У цивільному житті Євген Лешан був журналістом. У 2014 році добровольцем пішов в АТО, за рік демобілізувався і повернувся у професію, а в 2022-му знову пішов воювати. Старший син Лешана також воює з початку повномасштабного вторгнення – хлопцеві на той момент було лише 20 років.

Улітку 2022-го Євгена Лешана було важко поранено, але через два роки лікування він знов у війську.

Сьогодні Лешан розуміє, що багато бійців Тероборони загинули в перших же боях тому, що мали лише стрілецьку зброю і були погано навчені.

«Главком» говорить з лейтенантом 130-го окремого батальйону тероборони Євгеном Лешаном про виклики, які стоять перед важкопораненими, про те, як їм подекуди важко боротися із застарілими підходами військової системи, а також  про німецьку й українську бюрократію і про неоднозначний образ українців за кордоном.

«Зараз тотальна війна дронів, і це гальмує евакуацію поранених»

Євгене, коли і як вас було поранено?

5 червня 2022 року під Харковом. Тоді якраз починалися бої за Дементіївку. У нашої ТрО були автомати, гранатомети, але не більше, а росіяни працювали по нас артою, танками. Вони мали дуже серйозну перевагу – і в аеророзвідці, і в РЕБ, і в артилерії, тому просто виганяли нас вогнем. І саме тоді мені й «прилетіло». Результат – дірка у нозі.

Мене дуже швидко евакуювали, уже тоді в нас це було добре налагоджено... Вивезли до Харкова, прооперували, стабілізували. А на другий чи третій день підійшли до мене і сказали: «Є така думка, що вас варто відправити за кордон». Від мене був потрібен лише підпис на документі про згоду. Я підписав, і мене вивезли у Полтаву, де ще трохи полікували, звідти – до Львова, а звідти вже – «швидкою» за кордон.

З ваших постів у соцмережах можна зрозуміти, що йшлося фактично про відсутню кістку?

Кістка 4,5 місяці гнила, її вирізали по шматках. А потім інфекцію побороли, кістка загоїлася, і її почали нарощувати. Загалом це довга історія.

Ви кажете: «Мене швидко евакуювали, тоді все було добре налагоджено». А зараз що, евакуація налагоджена гірше?

Та ні, не в тому справа. Просто обставини різні бувають. Іноді лінія зіткнення і евакуаційний пункт розділені дуже великою відстанню. Крім того, по них може активно працювати ворожа артилерія, і тоді евакуація сильно ускладнена. Плюс підрозділ може не мати евакуаційних засобів, тому що їх ворог уже знищив. У нас тоді все було нормально, все працювало швидко та ефективно. А зараз тотальна присутність дронів, чого не було на фронті два роки тому, істотно впливає на евакуацію. Бо хто контролює повітря – той контролює, зокрема, й евакуацію.

Отже, мене доправили в Німеччину, в Гамбург. Маю сказати, що пораненим, які потрапляють у великі міста, дуже щастить. Бо, по-перше, там є варіанти лікування, а по-друге, там зазвичай потужна українська громада, яка волонтерить, допомагає адаптуватися, словом, робить велику роботу. А якщо людина потрапляє у маленьке містечко, то це набагато складніше, бо українців там може й не бути, а мовний бар'єр і німецьку бюрократію, в якій ще треба розібратися, ніхто не скасовував.

Подекуди є російськомовні соціальні працівники, які часто не допомагають, а лише шкодять. Наприклад, я мав досвід спілкування з однією пані з Росії, яка працювала у реєстратурі одного лікаря з Дніпра, який є чи то емігрантом зі стажем, чи то нащадком емігрантів. Пані вирішила привітати мене з «дньом побєди», на що я відповів їй: «Смерть москалям!». І лікар дав мені зрозуміти, що так не прийнято в Німеччині, так не можна і тепер нам доведеться попрощатися.

А відмовляти хворому у допомозі можна?

Від цього лікаря мені потрібна була радше адміністративна допомога, бо він був тим, кого в Україні називають «сімейником», – до нього треба було стати на облік, коли виписуєшся зі шпиталю, він дає направлення на процедури та виписує рецепти. Але після тієї розмови у мене самого зникло бажання далі комунікувати. Я пішов до іншого медика, до російськомовного афганця, який почав мені розказувати, що треба миритися з росіянами, але згодом до нього дійшло, що говорити зі мною на цю тему не варто.

Але переважно я мав справу з лікарями з Bundeswehrkrankenhaus. Це шпиталь Збройних сил Німеччини. Тобто там працюють не просто лікарі, а військові медики, люди з офіцерськими званнями, які побували в гарячих точках, працювали хто у Боснії, хто в Афганістані тощо. До українських поранених вони ставляться і зі співчуттям, і з повагою – як військові до військових.

Вас виписали зі шпиталю, але не «виписали» з країни. Ви залишалися у Німеччині, де продовжували лікування. Це звичайна практика?

Буває, звісно, й таке, що військовий приїхав, зробив операцію та й поїхав, але ми зараз говоримо про тих, хто потрапляє на тривале лікування.

Щоб лікуватися в Німеччині, треба отримати німецьку страховку, а для цього необхідно легалізуватися у німецькій соціальній системі, і зробити це на загальних підставах. Причому от що цікаво: до повномасштабного вторгнення там працювала програма НАТО з лікування українських військових, вона була значно ширша, краще фінансована – аж до того, що кожен військовий мав при собі оплаченого перекладача. Зараз все це скасували і переклали всю роботу на німецьку медичну систему.

Отже, наші поранені потрапляють до Німеччини, лікуються там, і волонтери допомагають їм офіційно зареєструватися як шукачам притулку. На підставі такого статусу військовий може отримувати належні виплати і фінансувати свою страховку. А після того, як його виписують з лікарні, німецька держава надає йому житло. У моєму випадку на стабілізацію ноги пішло 4,5 місяці, але потім лікування тривало, і весь цей час мені з родиною (дружина з молодшим сином приїхала доглядати мене) потрібно було десь мешкати.

А замешкати десь не так і просто. Бо якщо німецьку систему не ткнути носом у те, що перед нею – поранений військовий, а не просто шукач притулку, є велика ймовірність, що ти опинишся у сумнівному бараку для біженців. Ба навіть у якомусь вагончику. І отут якраз дуже допомагають волонтери. Вони тримають контакт з соціальними органами і знаючи, коли тебе виписують, завчасно дбають про житло. Причому про житло саме для людини з інвалідністю після важкого поранення – щоб була можливість заїхати на візочку тощо.

«У німців дещо знизився градус емоційної підтримки укранців»

І вас поселили у таке житло?

Мене поселили у хостел. У чому особливість біженських хостелів? Я вивів для себе таку формулу: більшість активних, адекватних людей намагається з таких місць вибратися якнайшвидше та підшукати для себе соціальну квартиру, вивчити мову, пройти курси, щоб отримати роботу чи започаткувати бізнес. Тобто люди намагаються пристосуватися до нового життя і проживати його у комфортних умовах.

А що натомість роблять люди неактивні?

Демонструють те, що вони є людьми іншого соціального складу, не навченими взаємодії та соціальній адаптації.

Інакше кажучи – п’ють?

Є й алкоголіки. Не всі, звісно, але є таке.

У вашому хостелі були переважно українці?

Так, відсотків 90-95. Українців зараз дуже багато у Німеччині. І вони мають значно кращі умови, аніж, наприклад, сирійці. Бо сирійцям не дають роботу та обмежують їх у навчанні. У них загалом менше можливостей, що їх сильно ображає.

Наші співвітчизники у тому хостелі, доводилося чути, певним чином відзначилися?

Це були переважно російськомовні громадяни зі Сходу та Півдня. Ті, які пам’ятають свою молодість і російську попсу. Ті, що люблять бухати і слухати Альону Апіну, і цим багато сказано… Звісно, йдеться не про всіх мешканців хостелу, є там і чудові пристойні люди, які так само, як я, потерпали від того безладу.

Але тут справа не у російській попсі, а у жлобському та споживацькому ставленні до Німеччини і до німців. Відомо ж, що чим нижчий культурний рівень людини, тим більш зневажливо вона ставиться до тих, хто до неї відноситься по-людськи. Сприймає це як слабкість і «лоховство». 

А німці ж усе бачать. Тобто бачать, що ось ці люди приїхали працювати, а ці – справжні свині, які принципово відмовляються навіть сміття сортувати, хоча контейнери стоять... Люди, звиклі до примітивного способу життя, будуть відтворювати відповідне середовище будь-де, навіть там, де їм пропонують значно кращі умови та можливості.

Через це ставлення німців загалом до України змінилося?

Скажімо так: трохи знизився градус емоційної підтримки. З іншого боку, ніколи не буває так, що цей градус є постійно високим. Був пік, а потім настав спад. Підтримка стала більш усвідомленою. А серйозного негативу в бік українців – ні, нема і не було.

Зрозуміло, що з кожним днем війни поранених стає все більше. У них є можливість лікуватися за кордоном, у тій-таки Німеччині?

Програма лікування наших військових за кордоном базується на кількості місць, які є в медичних закладах. Лікарні декларують, скільки вони готові прийняти пацієнтів з України. І тут раптом виникає одна проблема, дивна, як на мене. Мене лікували у Bundeswehrkrankenhaus, але нині програма лікування працює тільки із цивільними лікарнями, і я просто не уявляю, як на це можна вплинути.

Цивільні лікарні не мають специфічного досвіду роботи з бойовими пораненнями. І це іноді може позначитися на якості лікування.

Але шпиталі можна поділити не лише на військові та цивільні. У Німеччині є великі лікарні з бюджетним чи фондовим фінансуванням – ті ж військові шпиталі, наприклад, або університетські чи профспілкові лікарні. Вони мають достатньо коштів на утримання навченого персоналу, на забезпечення умов лікування, на обладнання і таке інше. Там можна гарантовано отримати якісне лікування. А є приватні лікарні, які мають прибуток з потоку пацієнтів. Вони на всьому економлять – і на персоналі, і на тривалості лікування, тому намагаються якомога скоріше здихатися пацієнта, а у складних випадках (таких, як важкі вогнепальні чи уламкові поранення з ушкодженням кісток, судин і нервів) це не на користь якості лікування.

Поки вас ставили на ноги у Німеччині, з України надходило нагадування, що час пройти ВЛК?

У 2023 році вийшов закон про те, що лікування поранених за кордоном не може перевищувати 12 місяців. При цьому законодавець не пропонував розв’язання ситуації, коли 12 місяців вже минули, а лікування ще продовжується. Зараз рішення є. Воно дещо кострубате, та бодай хоч якесь... Пораненому військовому, який перебуває за кордоном, дозволено пройти військово-лікарську експертизу дистанційно, надавши переклади медичних документів.

Але я, власне, зробив інакше – просто завершив лікування і прибув в Україну. А от тим людям, кому ще довго перебувати у лікарні і кого за це дзьобають у військовій частині, безумовно, складніше. Тут багато що залежить від ставлення до бійця з боку конкретного командира. У моєму батальйоні ставлення дуже лояльне.

А якщо ставлення нелояльне?

Тоді військова частина починає вимагати, щоб боєць скоріше повернувся в Україну. До недавніх пір таке право у військової частини було. А якщо військовий не повертається, а продовжує лікування, йому можуть урізати зарплату. І навіть звинуватити у СЗЧ – самовільному залишенні частини, погрожувати кримінальною відповідальністю.

Ви повернулися і пройшли ВЛК у Львові. Чому не у Києві?

Тому що дався взнаки мій експериментаторський свербіж. Можна було купити квитки і поїхати додому самостійно. А можна – закон це дозволяє – замовити реевакуацію. Мене довезли на швидкій до кордону, там мене перехопила українська швидка і доставила до шпиталю у Львові. І це виявилось значно зручніше, аніж прибути до Києва і потім самостійно бігати по лікарях. У Львові я вже опинився у шпиталі.

Хоча й там було багато неузгодженого та непродуманого. Зокрема, великі черги до травматологів. Можна було б зробити так, аби один лікар приймав тих, хто проходить ВЛК, а інший – решту пацієнтів. Але ні, не зробили.

І з яким вердиктом вийшли з ВЛК ви?

Придатний для служби у частинах забезпечення, підрозділах логістики тощо. Тобто не на бойових посадах. Але як показує досвід ЗСУ, мене можуть залучити куди завгодно, навіть до штурмової роти. Зараз я написав рапорт про прибуття, і мені наказали чекати. Але, як я вже казав, у моєму батальйоні працює адекватна команда, і там розуміють, що бігати, падати на землю і повзти та перестрибувати перешкоди я об’єктивно не можу. Мій максимум – потроху шкандибати.

На отриманні звання молодшого лейтенанта з Оленою Білозерською

фото з соцмереж

Військовий Олег Симороз, який втратив на війні обидві ноги, описував скотське ставлення до таких, як він, з боку ВЛК, адже комісію доводиться раз у раз переконувати, що нові ноги не виросли...

Це через купу застарілих норм, яких дуже важко позбутися. Частина з них діє й досі, хоча тут багато що залежить від людського фактора. Так, донедавна людина з цілком очевидною інвалідністю, яка зчитувалася візуально і не підлягала сумнівам, мусила раз на пів року проходити комісію для поновлення свідоцтва про інвалідність. Наприкінці 2023 року, на щастя, ці нормативи змінили.

Подібні моменти впливають на небажання українських чоловіків служити?

На це можна дивитися по-різному. Хтось розуміє, що треба захищати свою країну незалежно від того, які у ній внутрішні негаразди. А хтось шукає приводу, щоб ухилитися. Хоча, можливо, якби люди почувалися захищенішими, ситуація складалася б інша.

«2014 рік мав вигляд короткої поліцейської операції...»  

Які враження та відчуття у вас були на фронті у 2014 році і в 2022-му? Чим вони відрізняються?

Зараз здається, що 2014 рік мав вигляд наведення порядку в Україні, яка обрала свій шлях і захищається на цьому шляху. Тоді йшлося про перешкоди, які треба усунути. Зараз же... Є таке заяложене слово «екзистенційний»... Воно про те, що саме твоє існування поставлене під сумнів, що між тобою і небуттям більше немає нічого, крім бажання захистити світ, який ти любиш і прагнеш зберегти. 

За два роки, що минули з моменту вашого поранення, ваш батальйон зазнав значних втрат?

Так, втрати були великі. У нас просто не було досвіду повномасштабної війни проти настільки потужного противника, який переважає засобами та можливостями. Те, чого ми навчилися до повномасштабки, виявилося, м’яко кажучи, недостатнім. У 2014-му я був оператором бойової машини піхоти у 72-й бригаді. А у 2022 році потрапив до 130-го батальйону тероборони, який був сформований у Києві і раніше не брав участі у бойових діях.

Те, чому нас вчили, – це продовжувати АТО, боротися з диверсантами тощо.  Нас не вчили воювати проти танкових армій, проти потужних сучасних механізованих з'єднань, та ще й у супроводі авіації. Зрозуміло, що у тероборони від самого початку були зовсім інші завдання – стабілізувати ситуацію в конкретному регіоні. Нас же почали використовувати як механізовані бригади, але без можливостей, які мають механізовані бригади, без важкої броні. Тому результати були плачевними – втратили багато людей, багато чудових командирів.

Інакше кажучи, справжнє навчання почалося просто на полі бою?

Так, звичайно. Мені дуже допомогли артилерійські курси, які я пройшов за три місяці. До того була теорія, а на фронті додалася й практика. Навчили особовий склад працювати з мінометами, причому добре навчили...

У 2014 році у вас не було відчуття, що АТО – лише прелюдія до великої війни? Багато військових кажуть: я відчував/відчувала, що це лише початок...

На початку літа 2014-го було відчуття, що триває така собі невеличка поліцейська операція. А потім трагедія під Іловайськом та інші події довели, що сил у нас не вистачає. І не тільки військових, але й дипломатичних, бо на міжнародній арені нічого особливо не робилося.

Тож чимдалі видавалося все так, що поліцейською операцією справа не обмежиться. Тому або Україна піде на умови Росії, але цього ніхто не допускав, або Росія почне «вирішувати українське питання» силовим способом. Тому ми тренувалися в «Українському легіоні», потім я пройшов офіцерські курси, а коли Ігаль Левін (блогер та військовий аналітик, старший лейтененат Армії оборони Ізраїля –   «Главком») організував «Українську Оборону» (був такий вишкіл), долучився і до нього.

Мені ще тоді дорікали, що я – аларміст, але я казав: краще бути алармістом, аніж людиною, яка проґавила небезпеку.

Наталія Лебідь, для «Главкома»