Трилер у Манілі. Що треба знати українцям про потенційні переговори з Росією

Любителі професійного боксу пам'ятають той бій, який вважається якщо не найвідомішим, то одним із найвеличніших боксерських поєдинків в історії спорту. Мохаммед Алі проти Джо Фрезера, Маніла, 1975 рік.

Тільки приїхавши на Філіппіни безпосередньо, спортсмени та їхні тренери зрозуміли, якої помилки припустилися, обравши регіон для змагання. У ті далекі часи за регламентом поєдинки тривали довгі 15 раундів. Під час бою в залі стояла 30-градусна спека і за високої вологості в переповненому приміщенні висіла щільна задуха. Умови поєдинку навіть для тренованих спортсменів виявилися нестерпними. Немає потреби описувати перебіг бою, можна лише сказати, що до кінця передостаннього раунду боксери, які били один одного майже годину, перебували на межі життя і смерті, б'ючись, майже без сил, практично тільки силою волі. І ось тут у перерві перед заключним 15-м раундом сталося головне. Мохаммед Алі повернувся у свій кут і зажадав у секундантів зняти з нього рукавички. Він більше не міг продовжувати бій. Боксер визнавав своє безсилля. У цей же самий час у кутку Джо Фрезера тренер останнього, бачачи стан підопічного, за власним рішенням публічно оголосив, що Фрезер не виходить на 15-й раунд і мириться з поразкою.

Таким чином, переможцем виявився той, хто просто не встиг здатися. А переможеним – хто не пішов, незважаючи на принесені жертви, який зробив ці жертви марними, до кінця.

Дивовижні дублікати історії існують у просторі сформованих і сформульованих ідей. Файт між Україною і Росією до теперішнього моменту в якомусь сенсі нагадує той знаменитий бій. Не слід думати, що Росії зараз легко – в агресора маса проблем. Так, хотілося б більшого, однак і санкції, нехай і повільно, але неухильно працюють проти РФ, і людські ресурси так чи інакше виснажуються, і настрої сепаратизму та антивоєнного протесту, нехай і не з антиімперських причин, потроху наростають. Зрозуміло, Україні дуже важко, країна стікає кров'ю, втрачаючи найкращих людей, втрачаючи інфраструктуру і загалом економіку. Однак країна, яка відбиває навалу, на щастя, не одна – нехай і з натяжкою, але можна вважати, що проти Росії виступає все-таки коаліція, і ця коаліція об'єктивно сильніша за коаліцію російсько-китайсько-іранську. Здатися зараз, повторивши в поточній україно-російській війні казус Алі-Фрезера, у нинішній чи інший критичний момент, здатися під виглядом мирного плану, який не передбачає капітуляцію Росії, наприклад, спекулюючи жертвами, принесеними Україною, здатися, тим самим зробивши ті самі величезні жертви марними, переклавши весь тягар боротьби з Росією на майбутні покоління, реально прирікаючи своїх дітей і онуків на ще більш криваві муки, ставлячи під загрозу, ще більше, ніж тепер, саме існування нації – значить, вчинити злочин перед майбутнім і перед Україною. Занадто далеко все зайшло.

Знявши голову за волоссям не плачуть. Продовження боротьби до переможного кінця має абсолютно позитивний шанс. Мирний кейс без умови капітуляції Росії – це неминуча загибель України, і не фігуральна, а буквальна, українці чудово знають, з ким мають справу.

Це тепер знає і більшість українців, налаштованих навіть ще нещодавно цілком проросійськи, це знали б загиблі в окупації або під бомбами проросійські жертви агресії, якби вони вижили, і це, можливо, все-таки зрозуміють громадяни, які досі орієнтовані на Росію, але які ще є, і яким краще раніше, ніж пізніше, позбутися інфантильності та усвідомити, що навіть найлояльніші до Росії люди, які мали коли-небудь український паспорт зневажаються корінними росіянами – парадоксально, але більшою мірою зневажають у таких випадках українців російського етнічного походження, чого загалом не розуміють умовні арестовичі, котрі не відчувають такої зневаги, замаскованої інтересом до кумедного персонажа, котрий тужиться показати свою ерудицію. Людей з українською ідентичністю корінні росіяни ненавидять. У питаннях перспектив у РФ українців-прихильників Росії слід вірити незалежним спостерігачам – психологам і соціологам, які надзвичайно добре знають східну імперію і росіян зсередини. Вони, ці перспективи, саме такі: приниженість і меншовартісність – доля зазначених шанувальників РФ. Вони вже ніколи не позбудуться свого фрикативного «г»,  навіть якщо позбудуться його. Вся ця прихильність до Росії у будь-якому разі безглузда, такі зневажені особи обов'язково будуть запідозрені у приналежності до тієї самої української ідентичності...

Заплющувати очі на реальну небезпеку ментальної загибелі України як багатовікового історичного проєкту та цілковитого фізичного знищення носіїв українства в разі відмови від жорстокого й нещадного протистояння екзистенційному ворогу ворогом є щонайменше злочинною малодушністю, якщо не злочинним умислом. Обирати боротьбу і перемогу – це імператив нації, яка прагне свободи й існування.

Тому можна не сумніватися, що образи мирного процесу, які витають нині в повітрі, заяви найвідповідальніших осіб в Україні про мир засновані саме на умовах капітуляції головного українського противника. Інакше просто неприпустимо.

Той, хто перетерпів до кінця, врятується, як сказано.

Історія людства рясніє підтвердженнями цієї максими.

Сергій Кримський, для «Главкома»