На цій ділянці кордону, де вже немає ні зв’язку, ні пошти, інформаційну оборону тримають двоє людей на старому седані
Чорно-синя коробочка завбільшки з дві долоні в руках Наталії Пасюги від самої Охтирки. Ми ввімкнули її на виїзді з міста, і відтоді вона мовчить.
Наталія опустила скло старого Daewoo зі свого боку й тримає голову трохи повернутою до вікна – так, як тримають її люди, що звикли слухати не дорогу, а повітря над нею.
Розподіл ролей у машині простий і давно відпрацьований. Хто за кермом – дивиться вперед. Хто поруч – слухає небо.
– Зазвичай вона зі мною в дорозі слухає, чи не летить дрон, – говорить Олексій Пасюга, головний редактор великописарівської газети «Ворскла». – А сьогодні їхали – послухали солов’я.
У багажнику лежать пачки свіжого накладу, перев’язані шпагатом і підписані від руки: Рябина, Пологи, Кириківка. Попереду – сто з гаком кілометрів дороги, яка з кожним десятком стає тихішою й порожнішою.
Канадський кореспондент Марк Маккіннон, який на початку 2025 року проїхав частину цього маршруту для The Globe and Mail, назвав його чи не найнебезпечнішим газетним маршрутом у світі.
Цей маршрут разом із Пасюгами я проїхав наприкінці травня 2026 року – зі знімальною групою, яка працює над третім документальним фільмом Спілки про фронтову пресу. З Олексієм і Наталією ми знайомі з 2022 року. Я їжджу до колег у прифронтові редакції щороку: раніше були Оріхів на Запоріжжі, Ізюм на Харківщині, Краматорськ. Цього разу – Сумщина на кордоні з Росією.
Газету «Ворскла» люди тут чекають у четвер. Ми виїхали в суботу, і це помітили всі, до кого ми доїхали.
Багато примірників газети адресних – на них або прізвища передплатників, або розповсюджувачів у селах
Стартова точка: руїни, які нікому розбирати
Охтирка швидко прибрала за собою сліди російських обстрілів. Кав’ярня в центрі відновилася без жодної цілої шибки – вікна затягнули фанерою, виставили квіти й відчинилися. Так само зробили майже всі.
– Всі хочуть перегорнути ці трагічні сторінки, – говорить Пасюга, поки машина повертає до єдиної руїни, яка досі збереглася в цій частині міста. – А не фіксувати як музей трагедії.
Будівля стоїть із 2022 року тільки тому, що в неї приватний власник, якого не можуть розшукати.
Колись на її стінах були дитячі малюнки. Тепер це пробита коробка з арматурою, і саме вона стає першим кадром майбутнього фільму.
«Ворскла» переїхала до Охтирки навесні 2024-го, після того як керована авіабомба (КАБ) влучила в поштове відділення поряд з редакційним офісом у Великій Писарівці: тоді були вибиті вікна, зірвані з завіс двері, бите скло по всій підлозі. Друкують газету у Вінниці, у глибокому тилу. Верстають у вівторок. До четверга наклад повертається з друкарні. Далі починається дорога.
Газеті 95 років, вона названа на честь річки, і в ній працювала ціла династія. Батько Олексія, Борис Пасюга, трудився у редакції з 1967 року – до того працював у Барвінковому, а повернувся, коли Великописарівський район відродили. Вийшов на пенсію у 1996-му, але невдовзі депутати обрали його редактором, і він пропрацював ще близько двох років, перш ніж остаточно піти на пенсію. Сам Олексій керує з 2016-го. Наталія верстає, пише, робить дизайн, приймає передплату й розвозить наклад.
– Я понад 35 років із газетою, – каже вона. – Починалося з «Красного знамені», а продовжується з «Ворсклою».
Це образно, а не про трудовий стаж: до газети Наталія стала причетною від першого дня, як приїхала у Велику Писарівку. У самій редакції вона працює з 2022 року, а до того, поки діяла митниця, усе життя була митним брокером.
В Охтирці зустрічаємо Миколу Івановича Бантова – керівник фермерського господарства «Мрія» з Ямного, один із найбільших господарників Великописарівщини. Крім землі, тримав пекарню – єдину, і її вже знищили, – а також тримав два магазини: один біля пекарні, зруйнований раніше, другий у сусідньому Ямному, зруйнований пізніше. У редакції досі згадують, що хліб для себе завжди брали саме в нього.
Пасюга називає його одним зі своїх найбільших помічників, а потім, уже в машині, додає визначення точніше:
– Це, мабуть, наш такий крайній форпост.
Господарники на цьому прикордонні тримали газету буквально. До великої війни сільгоспвиробники оформляли передплату для своїх працівників, і на цьому трималася економіка «Ворскли».
– Газета завжди сильна своїми передплатниками, – говорить редактор. – І ми у вдячність кликали їх на День журналіста. Тобто їх було дуже вигідно кликати на наше свято.
Сміється з власного формулювання, а потім уточнює, що жарт тут лише наполовину. Тепер на професійне свято йому переважно телефонують або пишуть у Facebook. Скликати ветеранів журналістики й друзів, як колись, більше нема куди.
У машині Олексій обережно пропонує маршрут: доїхати до села Рябина, зняти руїни обстріляного сільського клубу, цього досить. Він хвилюється не за себе – за нас. Зрештою проїдемо на два села далі, ніж вони з Наталією наважуються їздити самі.
Триста гривень і жінка, яка щойно прибігла з церкви
Індивідуальних адрес у маршруті небагато – розвозити газету по хатах надто дорого за часом. Але кілька людей на шляху отримують її в руки.
Перша такий пункт призначення в Охтирці. Тут на газету чекає літня жінка, яка переїхала з Великої Писарівки після того, як її домівку розбили. Вона колись зателефонувала до редакції й сказала: «Я тут, я чекаю свою газету». І їй почали возити.
Восени 2024-го, коли я був на фронтовій Сумщині вперше, мене здивувала дрібниця. Наталія зупиняла машину у Великій Писарівці не на узбіччі, а посеред сільської вулиці, виходила з газетою до поштової скриньки й навіть не озиралася. Оглядатися не було на кого: іншого транспорту на тій вулиці могло не бути годинами.
В Охтирці одна з читачок, яка щотижня забирає свою пачку, визирає з подвір’я, бачить чужих людей із камерою – і зникає в хаті. Наталія припускає, що в жінки цього тижня народилася друга внучка, вдома свято, і вона просто пішла вдягнутися краще.
Далі машина з’їжджає з головної до подвір’я з виноградом і клумбами. Господиня вибігає назустріч у святковому – щойно повернулася з церкви. Її чоловік уже ходив виглядати газету раніше, о звичній годині, і не знайшов нікого: ми запізнилися на два дні.
– Найперше – тримайте газету, – простягає Наталія. – Гроші потім.
Передплата на друге півріччя коштує 300 грн – повна річна редакційна ціна вдвічі більша, шістсот. Жінка розраховується й одразу починає розповідати про сина, який дістав поранення на самому початку й півтора року лікується за кордоном. Що там із ним роблять і як лікують, вона не знає.
– Ми так привикли до цієї газети, що я без неї не можу, – каже вона. – Я тільки так і жду.
«Найперше – тримайте газету. Гроші потім»
Коли редактор пропонує написати про родину, жінка відмовляється навідріз: у нас уже все було, всі були в газеті. Хай пишуть про інших.
Перед від’їздом уся компанія фотографується біля винограду. Господиня просить, щоб на знімку були і люди, і газета.
– Я вважаю, що сьогодні ми головне завдання виконали, – підбиває підсумок Пасюга, коли машина виїжджає на трасу. – Це людині оформили передплату. Для неї це свято.
Сорок кілометрів, які раніше вважалися тилом
За Охтиркою дорога веде в бік Кириківської громади, і тон розмови в салоні змінюється.
Кириківка – найбільший розподільчий вузол маршруту після охтирського базару, де «Ворскла» продає 500-600 примірників за раз.
Сюди по газети з’їжджаються люди з усієї Великописарівщини – з Пожні, Тарасівки, Розсошів, Добрянського, Спірного, а раніше й із самої Великої Писарівки: хтось просить сусіда забрати пачку одразу на все село. Ця схема з’явилася, коли пошта перестала возити пресу в небезпечні зони, вона економить редакції години.
Від Кириківки до російського кордону – 40 кілометрів. Донедавна це вважалося глибиною, куди дрони не дістають.
Ця цифра виявилася «небезпечною» для самого редактора: коли Пасюга написав у газеті, що FPV-дрон уперше долетів до Кириківки саме з такої відстані, одна з місцевих жительок написала на нього заяву в поліцію – за «передачу координат ворогу».
– Минулого разу, коли ми розвозили газети, у нас було пробито колесо, – говорить Пасюга. – І над нами якраз були дрони. На щастя, ми їх не зацікавили. Це були FPV.
За два тижні до нашої поїздки тут почалися масові прильоти. Розбили вежі мобільного зв’язку – за тиждень їх так і не відновили, і, судячи з усього, найближчим часом не відновлять: зв’язку немає й досі. Влучання йдуть переважно в приватний сектор. Редактор знає щонайменше чотирьох своїх колишніх земляків, які виїхали з Великої Писарівки до Кириківки як у безпечне місце й постраждали вдруге вже тут.
Залізниця теж не працює: станцію розбили, і потяги, якими багато хто добирався, майже не ходять.
Дорога тим часом іде тунелем зі старих дерев, які змикаються над асфальтом. Колись це була міжнародна траса на Росію, шлях до митного поста у Великій Писарівці, і фури не давали кронам зійтися. Тепер купол зімкнувся.
Мобільний зв’язок пропадає остаточно – до самої Охтирки, до повернення з маршруту, він більше не з’явиться. Останній дзвінок пресофіцеру, який консультує нас щодо маршруту, доводиться робити за кількасот метрів до території без зв’язку.
Оркестр, якому виповнилося 60 (можливо, і більше)
У Рябині ми зупиняємося біля будівлі без даху.
Це сільський будинок культури, один із найкращих у районі. Олексія в ньому завжди дивувала справжня оркестрова яма – річ, якої він більше не бачив у жодному сільському клубі. Місцевий духовий оркестр він вважає одним із найкращих в Україні.
Наприкінці січня по будівлі влучили два «шахеди». Через кілька місяців колишні учасники оркестру все одно зібралися й відзначили ювілей колективу – духовому оркестру цього будинку культури виповнилося шістдесят років, хоча сам Пасюга не береться стверджувати це напевно: можливо, і трохи більше, – і все це на тлі поруйнованих стін. Провели кілька толок, вивезли частину будівельного сміття. Чи відбудують сам будинок, ніхто не знає.
«Ворскла» тоді написала про це, і газети не вистачило всім, хто хотів. Друкарня погодилася додрукувати пів сотні зайвих примірників, які ми привезли в подарунок.
Староста – сам «випускник» того оркестру – бере пачку газет біля розбитого входу до сільського клубу.
– Якщо перед цим не було три-чотири дні світла, інтернет теж від світла працює, а вишку нам розбили, то інформацію черпати майже нізвідки, – пояснює Олександр Клець. – Тим більше молоді практично немає, всі старі, вони нічим не користуються, крім паперової інформації.
Раніше доставка газети була для села радісною подією. Тепер, каже староста, реакція буває різна: дві неділі поспіль обстріли, прильоти по фермерських господарствах, по сільраді. Але основна маса розуміє, що інформацію взяти більше нема звідки і що газета – важлива.
Слово, яке редактор не любить
Після Рябини Пасюга вимовляє те, від чого сам морщиться.
– Тут фактично починається кілзона. Дуже не люблю цього слова. Але це дійсно так.
Кілзоною військові називають смугу, яку ворожі дрони прострілюють практично суцільно: усе, що там рухається, стає мішенню.
За Добрянським поворотом уздовж дороги стоять розбиті автівки. Далі – мопеди. Ще далі – велосипеди: люди кидали їх і бігли в посадку, і по велосипеду прилітало.
Позавчора на цій дорозі дрон убив двох цивільних, які їхали мопедом. Літня пара.
– Видно, що це їдуть на мопеді цивільні люди, – говорить редактор. – Старенький, бабуся, дідусь. І все одно вдарили по них.
Подекуди вздовж траси з’являються антидронові сітки – для цих місць рідкість.
– Намагаються поставити, – каже Пасюга. – Дуже хочеться, щоб це змогли зробити безпечно, тому що раніше їх не ставили саме через небезпеку.
Кілометрами раніше ту саму роботу робили крони, які зімкнулися над асфальтом, коли з траси зникли фури.
Починається дощ, і в машині це сприймають як подарунок.
– Дуже люблю зараз дощ, – каже Пасюга. – Не через город. Це можливість безпечно побувати десь. Дрони літають навіть у кепську погоду, але коли хороший дощ – менше, і відстані коротші.
Питання, чи бувають дні, коли вирішують не їхати, він обмірковує довше за інші.
– За весь час було декілька таких моментів, – каже він урешті. – Але ми завжди їхали. Краще було б, якби ми не їхали: то пробиті колеса, то інші неприємності. Завжди нас хтось виручав. Але я розумію, що іноді треба прислухатись до інтуїції.
Далі дороги для нас уже немає, і саме тут я думаю про те, що бачив за цим поворотом два роки тому. Восени 2024-го ми ще заїжджали в саму Велику Писарівку. Клумби були доглянуті, квіти висаджені, прапори розвівалися на вітрі, дороги виметені. І при цьому – жодної людини на вулицях, крім кількох біля сільського магазину. Містечко з роману Стівена Кінга: все на місці, все прибрано, і нікого немає.
Коробочка в руках Наталії мовчить.
Спірне: карусель, магазин, продавчиня, яка загинула
Спірне лежить за сім кілометрів від Великої Писарівки й за 10-12 від кордону. Далі ми не поїдемо – далі газету зрідка возять волонтери, здебільшого велосипедами.
Ще понад рік тому цей відрізок долали до кінця. Маршрут, який Марк Маккіннон описував на початку 2025-го, доходив до самої Великої Писарівки; у ту осінню поїздку 2024-го ми теж заїжджали в селище, і в приміщенні поруйнованої редакції я вручив Наталії посвідчення членкині Національної спілки журналістів України. Відтоді дорога вкоротилася на сім кілометрів – і за цією арифметикою тут вимірюють рік.
Тут, у Спірному, мініпарк, який редактор називає найгарнішим місцем краю: скульптури з казок, карусель, люди приїжджали здалеку. Поруч стояв магазин – точка розповсюдження «Ворскли».
Магазин-кафе знищили двома керованими авіабомбами у четвер. День Пасюга пам’ятає точно, бо четвер – день, коли він возить газету.
– Ми запізнилися на годину, – каже він. – Коли приїхали, тут уже працювали служби. Швидка, пожежники. Загинула жінка. Продавчиня.
Зараз тут прибрано. Залишилися фундамент, покручене залізо каруселі й ляльки з казкових фігур, що дивляться з трави. Трава висока, черемха цвіте, і контраст між цим цвітінням і тим, що під ним, – головна причина, чому камеру ми дістаємо саме тут.
Перед зйомкою всі вдягають бронежилети.
– Це було одне з найгарніших місць нашого краю, – говорить Олексій у камеру, стоячи спиною до фундаменту. – Дуже хочеться, щоб воно вціліло. Щоб усе вціліло.
Поки ми переставляємо техніку, Наталія сідає на гойдалку. Гойдалка вціліла й стоїть просто навпроти того, що лишилося від кафе: цегляні уламки, обвалена стіна, поруч – розібрана карусель. Мініпарк із гіпсовими зайцями та ведмедиками починається трохи збоку, за кілька кроків, і його поки що не зачепило.
У руках у Наталії чорно-синя коробочка детектора. Вона не випускала її з рук усю дорогу. Олексій підходить ззаду й починає її гойдати.
Медаль, яка повернулася, і коробочка, що вміє попереджати
Далі настає момент, заради якого ми везли ще один пакет – не з газетами.
Незадовго до цієї поїздки я був у Парижі на конгресі, присвяченому сторіччю Міжнародної федерації журналістів. Ювілейну медаль я привіз сюди, до Спірного, і дістаю її з пакета серед фундаменту й покрученого заліза.
В цій історії є початок. Роком раніше в Брюсселі я передав примірник фронтової «Ворскли» до архіву федерації особисто її генеральному секретареві Ентоні Белланжеру. Газета з прикордоння здолала шлях до європейської штаб-квартири професії. Тепер відзнака приїхала у зворотний бік – на фундамент розбитого магазину.
Знімальна група працює двома камерами водночас: оператор Віталій Вірченко знімає на велику, режисер і оператор Євген Черевко – на компактну мобільну. Другого дубля не буде, усе має статися за один раз. Черевко раз по раз піднімає голову до неба.
Пасюга тримає коробочку й довго мовчить.
– Сказати, що я схвильований, – це нічого не сказати, – нарешті говорить він. – Тому що до сліз. Дякую. Дякую журналістській спільноті. Журналісти важливі. Слава Україні».
Дощ у цю мить посилюється, і хтось із нас каже, що це добра прикмета.
Разом із медаллю редакція отримує річ значно прозаїчнішу – детектор дронів «Чуйка», який Спілка передає журналістам спільно з виробником. Кошти на такий пристрій «Ворскла» раніше кілька місяців безуспішно намагалася зібрати самотужки.
Власного детектора в них не було. Щотижня вони під’їжджали до кордону настільки близько, наскільки могли, і покладалися на те, що звичайна цивільна машина не зацікавить ворога. Детектор ми привезли із собою на цю поїздку й показали Наталії, як ним користуватися. Пристрій уловлює сигнали певних типів дронів і може попередити про них – він нічого не зупиняє й бачить не все, але дає кілька зайвих хвилин на рішення. Наталія вчилася на ходу й більше не випускала його з рук. Залишити його редакції ми вирішили вже в дорозі.
– З детектором мені було їхати спокійніше, – визнає Пасюга. – Хоча я й дуже переймаюся нашою безпекою.
«Найстрашніше – щоб газета не вийшла»
Наталія Пасюга дає відеоінтерв’ю вперше в житті. Перед камерою вона тримається так, як тримаються на екзамені, і сама про це каже. Досі вона завжди посилала говорити на камеру чоловіка.
У родині вона – той, хто розмовляє з читачами, коли треба вислухати, і той, хто відповідає толерантно, коли розмова стає різкою.
Її запитують, коли за час великої війни їй було найстрашніше.
– Просто не встигаєш злякатися, – відповідає вона. – Не знаю навіть, що страшніше. Страшно, як ми їздили колись до доньки в Харків, і Олексій відтягнув мене в той момент, коли летіли осколки. Як робили сюжет у Великій Писарівці, і в цей час прилетіла «Молнія» в нашу адміністрацію, а ми були поруч на порозі.
Той харківський епізод вона згадує побіжно, а деталі відновлює вже Олексій. Вони тоді збиралися на автостанцію у Великій Писарівці – чекали автобус до доньки в Харків, ще коли той ходив за цим маршрутом. Просто на автостанції почався мінометний обстріл. Наталію на кілька секунд заціпило – вона застигла посеред відкритого майданчика, і Олексій відтягнув її за ріг будівлі. Автобус тоді так і не приїхав – розвернувся й пішов назад. Тим самим маршрутом, уже одного з наступних рейсів, снаряд розбив автобус: люди дивом вижили.
Потім Наталія повертається до запитання ще раз і формулює інакше:
– Страшно, як не вийде газета у світ для людей. Оце найстрашніше. Щоб усі спрацювали як команда – і типографія, і всі люди, які беруть у ній участь.
Читачі помічають найменше зміщення графіка. Коли машина приїздить не в четвер, а на день-два пізніше, як цього разу, починають телефонувати – і не через газету.
– Питають: «Чи з вами все гаразд?» – каже Наталія. – Хвилюються люди.
Один літній читач сформулював своє ставлення так, що редакція цитує його роками: «Я з нею (газетою) засинаю і прокидаюся.
Наталія розповідає й те, про що в редакції говорять неохоче. У 2022-му до Олексія в редакцію приходив не чужий – місцевий, знайомий з дитинства, що діяв за дорученням окупантів. Може, тому розмова вийшла не такою страшною, як могла б: зналися ж змалку. Він переказав пропозицію: «Буде у вас газета, будете процвітати, буде все так». І додав, що наступного разу прийде вже не він.
Той самий чоловік невдовзі спробував зібрати в селищі загін «самооборони» – нібито проти мародерів, а насправді, як згодом стало зрозуміло, щоб захопити приміщення поліції, яке на той час стояло порожнім. Місцеві мисливці, яких він покликав першими, розкусили, звідки вітер дме, і відмовилися приєднуватися.
– Можливо, там кошти великі виділяються на всяку пропаганду, на пресу, – додає Наталія. – Але ні. Ми любимо Україну. Любимо своє селище.
У Бєлгороді живе сестра Наталії по батькові від його першого шлюбу. Раніше телефонувала, а одного разу почала кликати переїхати в Росію. Наталія відповіла одним повідомленням «Я хочу жити в Україні», і сестра не озвалася більше жодного разу.
Наталю запитують про мрію, і її відповідь важлива у своєму формулюванні.
– Щоб настала наша перемога, – каже Наталія. – Не закінчення війни, а тільки з нашою перемогою. От я цього чекаю.
Що вивозять, коли вивозити вже пізно
Найважчі речі в розмові з’являються на зворотному шляху, коли бронежилети вже зняті.
Найстрашніший епізод у своєму житті редактор датує 2024 роком. Редакція вивозила з-під удару архів – підшивки газети за десятиліття.
– Ми від’їхали метрів на 50 від будівлі, і в цей час упав КАБ, – розповідає він. – Автівку понесло, як пір’їнку.
Питання, навіщо було ризикувати заради старих підшивок, він відкидає одразу.
– Газету створило багато поколінь співробітників. Я просто не мав морального права втратити те, що створилося до нас. Там наші земляки, їхні досягнення, чиїсь долі.
Одну річ із редакції вони свідомо не зняли – докладну карту району на стіні. На ній колись ставили прапорці: де наші, де не наші.
Навесні 2026-го двома дронами «Молнія» росіяни спалили його власний дім у Великій Писарівці. Родину звідти вивезли ще двома роками раніше, тож ніхто не постраждав. Будинок Олексій будував разом із батьком майже два десятиліття.
– Це було місце моєї сили, – каже він. – Тут виросли мої діти. Сюди я колись привів дружину. Тут була мама.
Друзі змогли підійти до згарища й сфотографувати його лише через тиждень, скориставшись коротким затишшям. З дому встигли вивезти світлини. Решта – стіни.
Про те, що тримає їх обох, чоловік говорить коротко й без притиску:
– Родина – це осередок, де легко, де не треба ні перед ким прикидатися. І коли ми повертаємося з прикордоння, ми знову можемо бути самими собою. Ми зазвичай дякуємо одне одному, коли повертаємось.
Арифметика, яку не видно з дороги
До прикордоння щотижня доїжджає близько 600 примірників «Ворскли» – приблизно 40% накладу; решту читають ті, кого війна розкидала по Україні. Дрони знищили один редакційний автомобіль повністю, другий серйозно пошкодили – обидва були особистими авто подружжя, які просто використовували і роботі. Пасюга жартує, що не хоче, щоб хтось подумав, ніби в редакції колись водилися гроші на власну машину.
Частину зібраного матеріалу газета ніколи не надрукує. Люди просять не писати про них, щоб не прилетіло вдруге. Одного разу читачі дорікнули редакції навіть за згадку відстані до російського кордону.
– Ми збираємо інформацію, документуємо воєнні злочини, щоб потім, навіть після нашої перемоги, про них говорити, – каже Пасюга. За підрахунками журналістів, з громад Великої Писарівки та Кириківки на фронті загинули 60 військовослужбовців і ще десятки цивільних – від російських атак. Газета написала меморіальний матеріал про кожного військового…
Ця поїздка стала зйомками третього фільму циклу НСЖУ про редакторів прифронтових газет. Перший, «На межі», розповів про Василя Мирошника із золочівської «Зорі» на Харківщині, який щотижня долає 400 кілометрів прифронтових доріг. Другий, «Сторінки надії», присвячений Світлані Карпенко та газеті «Трудова слава» з Оріхова на Запоріжжі. Героєм третього стане подружжя Пасюг.
Через три тижні після нашої поїздки, вже в Анкарі, Європейська федерація журналістів ухвалила резолюцію про стратегічну роль місцевої та фронтової журналістики під час війни. Формулювання в ній майже інженерне: у воєнних умовах така журналістика є формою критичної демократичної та інформаційної інфраструктури – на рівні з електромережею чи лініями зв’язку. Читати цей абзац після поїздки маршрутом Пасюг легше, ніж до неї.
Найгостріше застереження документа адресоване не Україні, а партнерам: якщо прифронтові медіа й далі слабшатимуть, інформаційні вакууми відкриються там, де ґрунт найсприятливіший для чужої пропаганди. На цій ділянці кордону такий вакуум поки що тримають двоє людей у старому седані.
Зворотна дорога
В Охтирці зв’язок повертається. Нарешті додзвонююся до пресофіцера, який супроводжував нас консультаціями весь день.
– Ми вже вертаємось, ми вже в Охтирці. Крайня точка була Спірне. У нас «Чуйка» була, то ми виїхали.
– Трошки погода посприяла, – відповідає він. – Можливо, вам не для зйомок, але для безпеки – посприяла.
Пасюгу питаємо, що він відчуває тепер, коли маршрут пройдено.
– Полегшення, – каже він. – Ми вже давно не заїжджали так далеко від безпечної зони й так близько до Великої Писарівки. Сьогодні ми проробили цей маршрут, щоб показати всьому світу, що таке війна, яка є настільки близькою.
Про сенс усього цього він говорить обережно, без пафосу й без певності.
– Дехто запитує, для чого їдемо. Я навіть не знаю, для кого це більше треба. Для нас, газетярів, які відчувають відповідальність перед людьми, чи для людей, яким потрібно відчувати зв’язок із великим світом. Мабуть, усім.
Одну відповідь він усе-таки датує точно. У 2022-му, коли частину редакції вже було зруйновано, а громада стояла перед загрозою окупації, я зателефонував йому й запитав, чи буде газета виходити далі.
– Я просто не міг відповісти, що ми не будемо виходити, – каже він. – Тому ми вийшли.
Далі йде фраза, яку в редакції повторюють як формулу.
– У найважчі часи люди передплачують газету, іноді відмовляючи собі в хлібині. Ми, працівники редакції, можемо без зарплати. Газету, на жаль, без грошей не надрукують. Хороша погода, погана погода, літає дрон чи не літає – ми їдемо, поки можемо їхати.
Наступний наклад повернеться з вінницької друкарні в четвер. Того ж дня чорно-синя коробочка знову мовчатиме або не мовчатиме, Наталія знову опустить скло, і машина рушить на схід – до тієї межі, за яку тепер хтось наважується проїхати лише вряди-годи…
Охтирка – Спірне, Сумська область
Сергій Томіленко, голова Національної спілки журналістів України
Коментарі — 0