Україна має шанси вступити в ЄС, а отже, може отримати пів сотні місць у Європарламенті, але чи готові до цього українські партії?
Цими днями, 6-9 червня, відбуваються вибори до Європейського парламенту, наднаціональної інституції, яка представляє інтереси близько 500 млн мешканців усіх 27 держав-учасниць Європейського Союзу.
Вибори викликають значний інтерес у європейців: згідно з оприлюдненими напередодні результатами опитувань, близько 71% респондентів заявили, що планують взяти участь у голосуванні. Це майже на чверть більша електоральна активність, ніж на останніх виборах в 2019 році, коли явка склала 50,7%. І це вважалось хорошим показником, адже таку активність європейці виявили вперше з часу запровадження прямих виборів до парламенту в 1979 році.
Зазвичай в українському інфополі йдеться про вигідні й недружні до України політичні сили, які діють в Європарламенті, винятково через призму підтримки України в боротьбі проти російської агресії. Натомість громадянам країни, яка записали до своєї Конституції як засадничу мету входження в ЄС та НАТО, варто знати більше і примірятися в майбутньому обирати європарламентарів від України.
Що таке Європейський парламент
До 1962 року ця інституція була відома, як європейська Парламентська Асамблея, яка, в свою чергу, була правонаступницею Загальної Асамблеї Європейського об'єднання вугілля і сталі, заснованої в 1952 році.
Перші прямі вибори до Європейського парламенту відбулися в 1979 році.
Європейський парламент розташований у місті Страсбург у Франції, де проходять щорічні сесії, та в столиці Бельгії Брюсселі, де засідають парламентські комітети.
Варто нагадати, що у переважній більшості випадків Європарламент разом із Радою ЄС ухвалює закони Європейського Союзу, але не має права законодавчої ініціативи, яка залишається пріоритетом національних парламентів. Водночас Європарламент відіграє роль у процесі ухвалення законодавчих резолюцій, впливає на формування політичного порядку денного Європейської Ради, затверджує склад «уряду ЄС» – Єврокомісії – та голосує за кандидатури найвищого керівництва ЄС.
Європейці стали політично активнішими: близько 71% респондентів планують взяти участь у голосуванні. Явка виборах у 2019 році склала 50,7%
У парламенті ЄС 720 депутатів. Кількість мандатів залежить від чисельності населення країни. Так, найбільше своїх представників делегують Німеччина (96), Франція (74) та Італія (73). Польща має 51 мандат, Греція, Угорщина та Португалія – по 22 , Румунія – 33, Литва – 12. А такі маленькі країни, як Кіпр, Люксембург і Мальта – лише по шість.
Як обирають євродепутатів у різних країнах
Голосування до Європейського парламенту почалося в деяких країнах ще 3 червня.
Так, раніше за всіх голосує Естонія. Громадяни цієї країни мали можливість проголосувати онлайн. У Чехії вибори відбуваються в 7 і 8 червня. Натомість у Німеччині голосувати будуть лише один день, у неділю 9 червня. Німці можуть голосувати як на виборчих дільницях, так і поштою.
Кожна країна проводить голосування відповідно до власного виборчого законодавства. При цьому вибори відбуваються винятково за партійними списками, тобто без мажоритарних округів, а держави-члени ЄС можуть прийняти рішення про використання відкритих або закритих партійних списків.
У більшості держав право голосувати і балотуватися на виборах мають громадяни, починаючи з 18 років, хоч, наприклад, у Німеччині можливість взяти участь у виборах до Європарламенту 2024 року вперше відкривається для осіб, яким виповнилося 16 років.
Своєрідно вирішили проблему округів у Бельгії, де є складні відносини між фламандцями та валлонами. Так, з 24 депутатів, які делегуватиме Бельгія до Європарламенту, одинадцятьох обирають від валлонського регіону, а 13 – від фламандського.
Відповідно до законодавства ЄС, усі країни повинні використовувати виборчі системи, які забезпечують пропорційне представництво, тобто кількість обраних членів кожної партії залежить від частки голосів виборців, отриманих партією.
Цікаво, що, на відміну, наприклад, від Парламентської Асамблеї Ради Європи, яка складається з числа представників, яких (за квотами) делеговано національними парламентами країн-учасниць, у виборах до Європарламенту можуть брати участь усі зареєстровані та легально діючі політичні сили, зокрема й ті, які не представлені в національних парламентах.
Так, наприклад, у Чехії у виборах до Європарламенту братимуть участь 30 політичних партій, рухів та блоків. Крім того, в цій країні використовується преференційне голосування, яке дозволяє виборцям віддавати свої голоси в межах списку партій на свій вибір. Кандидати, які отримали найбільше преференцій, мають більше шансів бути обраними. Прохідний бар’єр у Чехії – 5%.
У Німеччині на виборах до Європарламенту зареєстровано 35 політичних об’єднань а на 96 місць претендують 1413 кандидатів, з яких 486 жінок, однак голосування до Європарламенту відбувається за закритими списками. Прохідний бар’єр для цих виборів у Німеччині не встановлено.
Чому українські партії «не доросли» до європейськості
Україна має всі шанси стати повноправним членом ЄС, а отже, може отримати не менше 50 мандатів у Європейському парламенті.
Варто звернути увагу на доволі сумну історію українського партійного будівництва: за роки незалежності у нас «наклепали» більше 500 політичних партій, союзів та блоків. Станом на 1 січня 2022 року, «правом громадян на свободу об’єднання у політичні партії для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів» опікуються 370 політичних партій!
Якщо опустити історії виникнення, діяльності, ліквідації цілої низки політичних проєктів і зосередитись на нині діючих парламентських партіях, то до європейських стандартів саме в партійному будівництві їм ще дуже далеко.
Для підтвердження такого «вироку» пригадаймо склад Верховної Ради останнього, IX скликання, до якого потрапили п'ять політичних партій: «Слуга народу» – 43,16%, «Опозиційна платформа «За життя» – 13,05%, «Батьківщина» – 8,18%, «Європейська солідарність» – 8,10%, та «Голос» – 5,82%. А тепер звернімо увагу на кілька характерних ознак політичної сили, як-то особисте і колективне членство, партійні внески та переобрання (ротація) й наступність керівництва партії. При цьому доцільно обмежитись кількома політичними проєктами з багаторічним досвідом, не беручи до розгляду нові, створені «під вибори» партії.
Так, ОПЗЖ, яка заборонена з вересня 2022 року і вважається правонаступницею Партії Регіонів, яка в 2013 році заявляла про 450 тис., а пізніше і про 1,4 млн членів партії, ніколи не підтверджувала кількість своїх партійців. «Батьківщина» на власному веб-ресурсі навіть не інформує про кількість членів свого політичного об’єднання, хоч Вікіпедія повідомляє про 600 тис. членів, але ця інфомрація не підтверджена жодним джерелом. «Європейська солідарність», яка презентує себе як головна опозиційна сила та діє з травня 2019 року, є правонаступницею Блоку Петра Порошенка «Солідарність», який діяв з серпня 2014 року. І хоч в оприлюдненому статуті партія вказує про фіксоване членство, кількість партійців ніде не зазначена, навіть у Вікіпедії. Тобто один з найважливіших показників політичного об’єднання громадян, що і є партією, як це прийнято в цивілізованій частині Європи, в Україні – проігноровано.
Відсутність даних про фіксоване індивідуальне та колективне членства у партії суттєво спотворює дані стосовно членських внесків: вступних, регулярних (місячних, річних тощо), колективних. Зате українські партії щедро діляться інформацією про внески, які здійснюють меценати та спонсори, що добре видно з обов’язкових фінансових звітів партій.
Так, в останньому оприлюдненому Звіті політичної партії про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру, які подала «Європейська солідарність» за IV квартал 2020 року, у зведеній таблиці звіту навпроти графи «членські внески» бачимо прочерк, зате спонсорські внески склали 4 млн грн. Натомість в інших згадуваних вище партіях подібних звітів немає зовсім.
Ще один показник сучасної політичної сили в європейській країні – це реальна виборність усіх органів та демократизм всередині партії. Мова про можливість переобрання голови партії, її керівних органів, ротація та правонаступництво тощо. За цим показником, європейськість українських партій фактично тяжіє до нуля. Так, засновниця та реальна власниця ВО «Батьківщина», яка була створена ще в липні 1999 року, Юлія Тимошенко за майже 25 років жодного разу не поступилась посадою голови партії. Це ж стосується «Солідарності» та її правонаступниці – партії «Європейська солідарність», де десятиліття беззмінно головує Петро Порошенко. Ці факти тільки підтверджують принцип вождізму, притаманний абсолютній більшості партій в Україні, що є далеким від європейських принципів і за формою, і за суттю.
Юрій Ключівський, керівник IASEED, для «Главкома»
Коментарі — 0