Сльози радості й розставання. Фоторепортаж із зустрічі чемпіонів світу з футболу в Києві

Сльози радості й розставання. Фоторепортаж із зустрічі чемпіонів світу з футболу в Києві
Непідробне щастя українських чемпіонів
Іван Вербицький

На жаль, наші герої не дочекалися тієї уваги, на яку заслужили

Ми таки не футбольна країна. Те, як Україна зустріла новоспечених чемпіонів світу серед молодіжних збірних до 20-ти років - тому яскраве підтвердження. Пару сотень людей в терміналі D Міжнародного аеропорту «Бориспіль» виглядає кількістю трохи не співмірною з історичною вагою того досягнення, яке підкорилося команді Олександра Петракова.

Звісно, можна виправдовувати людську пасивність вихідним днем, спекою, дальньою дорогою за околиці столиці. Однак все це - виправдання вельми слабкі. Чемпіонами світу з футболу українці досі не були ніколи. І не відомо, коли будуть наступного разу. І без різниці - молодіжна то збірна чи національна. Згадайте начебто нефутбольну Ісландію трирічної давнини, коли з виходом у чвертьфінал Євро футболістів на вулиці Рейк'явіка вийшли вітати сотні тисяч людей. У нас все по-іншому.

Так, з УАФ/ФФУ відповідальності за сухий прийом знімати теж не варто. Бо про те, коли прибуває команда, пересічний уболівальник і справді не знав. Тому в аеропорт на 18:35 недільного дня 16 червня під'їхали лише найнаполегливіші і найфанатичніші. То ще варто враховувати, що добру половину присутніх косо-криво організовваного Українською асоціацією футболу дійства зібрали штучно, з числа учнів дитячо-юнацьких шкіл столиці, яким вручили в руки прапори і транспаранти, а також кишенькових фанатів ФФУ (чи УАФ, як кому подобається). Останніми дерегував перший віце-президент Асоціації, одіозний Вадим Костюченко, котрий, судячи з усього, й був основним організатором зустрічі.

- Саня, ну шо ви малчітє, давайтє живєй, - каже пан Костюченко кремезмому чоловікові з фанатськими претензіями незадовго до того, як чемпіони мали з'явитися на людях.

- Што? - перепитав Саня.

- Ну, «У-кра-і-на»! Нє мнє вас учіть.

Була й «Україна», були й селфі з чемпіонами, був і гімн. Правда, виконаний вже тоді, коли команда зачинилася в автобусі і від'їжджала у напрямку Києва. Через якусь годину після прильоту чемпіонів їх очікував прийом у Будинку футболу.

Туди з'їхалися усі головні персони українського спорту, включно з профільним міністром Ігорем Ждановим, президентом Національного олімпійського комітету Сергієм Бубкою і представником Міністерства оборони, який прибув спеціально для того, щоб нагородити Кирила Дришлюка, сина загиблого в російсько-українській війні офіцера. Президента Зеленського вочевидь представляв його друг Артем Гагарін. Правда, з вітальним словом він чомусь не виступав.

Зауважимо, що за перемогу на молодіжному чемпіонаті світу футболістам присвоєні звання майстрів спорту міжнародного класу.

На чільному місці постійно знаходився, вдягнувшись у квітасту вишиванку, віце-президент ФФУ, власник компанії «Епіцентр», нардеп Олександр Герега. Він - навіть з автобуса збірної виходив під фанфари, разом із футболістами. А конференц-залі щось постійно знімав на телефон. Не все, лише вибіркові фрагменти. Приміром, виступ панів Павелка і Жданова фільмував, а інших виступаючих іґнорував.

А дарма, бо саме в словах президента НОК Бубки резону було найбільше: «Хлопці, те, що ви зробили - прекрасно. Ми всі вами пишиємося. Але маю побажання: не зупиняйтеся і не переставайте мріяти. Ви маєте вірити в те, що згодом зможете стати чемпіонами світу не лише серед молоді, а й серед дорослих. Повірте, це реально». Сергій Назарович знає, про що каже, адже сам свого часу 35 разів бив світові рекорди, був шестиразовим чемпіоном світу і олімпійським чемпіоном Сеула-1988.

Самі ж герої були помітно втомленими. Втомленими, але від того не менш щасливими. Вони емоційно вітали кожне наступне оголошене для нагородження прізвище, багато жартували. І що прикметно - на рівні з підопічними реготався тренер Олександр Петраков. Це яскрава демонстрація, яким гарним був у команді мікроклімат.

Уже на вулиці, коли потихенько розходилися і журналісти, і зібрані паном Костюченком «вболівальники», вдалося підслухати розмову двох тренерів. «Навіть не знаю, як буду прощатися. У мене очі вже вологі», - промовив пан Петраков. Зрозуміти Олександра Васильовича можна, адже за ці три тижні чемпіонату світу з нашою чемпіонською командою зріднилася вся країна. Про стосунки між людьми, які були в середині колективу, годі й говорити.

Іван Вербицький, «Главком»


Коментарі — 0

Авторизуйтесь , щоб додавати коментарі
Іде завантаження...
Показати більше коментарів

Читайте також

Дата публікації новини: