Навіщо росіяни вдають з себе українців

Колись наприкінці 1980-х, і в 1990 роках, і трохи на початку 2000-х я читав досить багато російської літератури. І класики, і сучасної. Далеко не лише її, певна річ. Десь на початку 2010-х років я її читати перестав узагалі, але добре запам'ятав дві останні прочитані мною російські книжки – «Журавли и карлики» Лєоніда Юзефовича і «Метель» Владіміра Сорокіна.

Одразу мушу перепросити за цей довгий і нудний запис. Я це роблю тільки з однієї причини: ворога треба знати. Ворог програє цю війну – і програє саме з тієї причини, що він про нас нічогісінько не знав. Ні літератури нашої, ні культури, ні історії – ніфіга. Вони весь час самі собі творили різні некомпліментарні й несимпатичні образи українства в дусі своїх звичних імперських практик. І всі ви ці образи знаєте. Зрештою, це зіграло з ними лихий жарт, за що вони вже дуже дорого платять, а заплатять ще дорожче. Вони заплатять сповна. Не одразу, але сповна.

Реальний українець зразка 2022 року виявився для них повним сюрпризом. А ми їх перемагаємо і переможемо, бо добре їх знаємо. Як облуплених. Ми знаємо їхні базові цінності та розуміємо їхні цілі. Ми в мить ока розрізняємо їхні справжні бажання і знаємо, що від них не можна чекати нічого доброго. Але якщо нам здається, що це щось добре, то згодом з'ясовується, що нас ошукали. Ми знаємо, як працюють їхні інстинкти, і дуже добре відчуваємо слабкі місця. Ми вже нарешті навчилися не довіряти нікому з них. Оскільки з часом переконалися, що будь-який прояв чиєїсь довіри вони сприймають як слабкість. І потім безжально і підступно грають цією довірою у Чапаєва.

І от саме знання їхньої літератури, як на мене, особисто в моєму житті є ключем до їхньої потьмареної душі.

Недавно мій польський приятель Нікодем Щиґловський розповів, що серед росіян, які на початку їхньої останньої могилізації виїхали до Європи, набуває досить великого поширення певний цікавий поведінковий тренд.

Білоруси теж, але вони мене не цікавлять у цей момент. Бо там трохи інша історія. Цікавлять росіяни.

Якщо добряче вдуматися, то відбувається дещо унікальне. Ви колись спостерігали, як титульний народ імперської метрополії десь у третій країні вдає представника поневоленого тобою століттями народу? Я – ні. Тобто я, звісно, припускаю, що колись із кимось таке могло трапитися і, певно, траплялося. Теоретично міг, наприклад, англієць вдавати ірландця у США, коли припре. Але це ніколи не було якоюсь помітною тенденцією. І навпаки: коли колонізований вдає представника метрополії – бувало часто. Бувало в нас. І тепер, ходячи Києвом, неможливо позбутися враження, що тут, в Україні, ця тенденція мімікрії під «сильнішого» досі жива в певних формах.

Але те, що відбувається нині з росіянами в Європі – такий карколомний зсув у свідомості, що в мене від цього буквально терпнуть п'яти. Отой молодий йолоп з Москви, який записав відео, як вдати перед грузинами українця – лише початок великого й цікавого шляху. Ці «інструкції» будуть множитись і набувати поширення. Їм здається, що це легко – вдати перед іспанцем чи норвежцем українця. Це їхній рятунок перед ганьбою й остракізмом. «Іронія судьби».

Але вже нині це тектонічний зсув.

Уявіть: росіяни намалювали собі образ українців самі, а тепер – без жодного знання і розуміння нас – грають нас на всю Європу. Вони «изображают жертву», як у відомому їхньому фільмі. Ще вчора вони були імперською «білою кісткою» під панциром своїх скрєп – історичних і культурних, геополітичних і економічних, реальних і віртуальних. Вони навіть могли бути противниками Путіна, але імперський апломб сильного ніколи не дозволяв їм навіть на мить про око людське попрощатися зі своєю звичною ідентичністю. Ох, ні. Навпаки. Росіян завжди було видно за кілометр. Вони демонстративні й нахабні, вони кличуть своїх «нікіток» через весь пляж матом-перематом, вони голосно розмовляють і відверто хамлять. Вони – пани. За їхніми спинами завжди стояв надійний захист. Ну, не знаю, фаєрвол або такий собі імперський каспєрскій.

Що ж змінилося? Жах ситуації в тому, що нічого. Тобто в них самих нічого не змінилося. Те, що відбувається, було описано в одному тексті – і тут я повертаюся до російської літератури – який пояснює про них якщо не все, то точно головне. Цей текст пояснює і їхню поведінку до війни, і після її початку, і нині, у 248 добу війни. Якщо завгодно, його можна би було назвати істинним російським євангелієм.

Я не знаю, як тодішні читачі ще в 1960-ті роки сприймали оповідання Юрія Мамлєєва. Їх можна було трактувати як завгодно – і як ґротеск, і як соціальну критику, і як психоаналіз, і як горор, і як сатиру, і, звісно ж, як наругу над совєтським народом і ладом. Одне слово, як літературу.

Сьогодні я згадав одне його оповідання якраз у контексті найновішої російської мімікрії під українців, перечитав – і буквально сторопів.

Воно називається «Только бы выжить». І от після всього, що з нами сталося за останні 9 років, а особливо і спеціально – за останні 8 місяців, а найособливіше і найспеціальніше – за останній місяць ексодусу чмобілізованих, я стверджую: це не література.

Після того, що ми побачили від них і почули, я стверджую, що все написане Мамлєєвим – ніяка не література. І не публіцистика. Це звичайне побутописання, в якому немає жодного ґротеску. Там і соціальної критики немає, а вже сатири і поготів.

«Только бы выжить» – водночас геополітична доктрина і Євангеліє, де викладено головні принципи життя. Їх рівно два. Останню фразу вони могли би сміливо використовувати замість «Отче наш». Останню фразу можна записати в їхній конституції як головний закон. Остання фраза – це те, чим вони займаються на цій війні. Остання фраза – це кожна промова Путіна. Вчора вони ще били в морду, а сьогодні вже жаліються. Остання фраза – це вся їхня суть: або бити в морду, або жалітися. А потім знову бити в морду – дайтє только срок. А потім знову скиглити і жалітися. Все – третього не дано.

І все лише заради одного: «Только Бы Выжить».